Забуті дітьми і державою. Будні літніх переселенців з Донбасу

Хоспісу для людей літнього віку "Допомога" в Алчевську вже немає.

Точніше, туди, на окуповану Луганщину, – вже ніколи не повернеться його директор Олег Горбачов.

Сорокарічний чоловік нині про втрату говорить спокійно, ба навіть бадьоро.

Вже другий рік, як він намагається вижити у Броварському районі на Київщині, де знімає будинок для своєї чималої родини. Тут, під одним дахом, живуть:

– він сам з дружиною,

– троє рідних дітей,

– двоє всиновлених,

– та ще понад двадцять його "підопічних" – колишніх поселенців Алчевського хоспісу.

СПОКУТУВАННЯ ЗА ВТРАЧЕНУ МОЛОДІСТЬ

Усе почалось з особистої історії. Олег Горбачов виховувався у неблагополучній родині: батьки були затятими алкоголіками, тож із самого дитинства його доглядала бабуся. Однак її турботи хлопець не цінував, а згодом і сам пішов батьківською стежкою, почав випивати.

"Я дійшов до самого дна, вже навіть і маківку накрило", – описує своє минуле чоловік.

Та очевидно, це дно потрібно було Олегу як остання точка опори – щоб відштовхнутись і почати змінювати своє життя.

Тоді, у 1998 році він прийшов до Центру реабілітації алкозалежних. Перше, про що його запитали соціальні працівники: чи не голодний?

На той час Олегу було 26, і це просте запитання присоромило хлопця: адже він дійсно кілька днів нічого не їв.

Його нагодували, відвели у ванну кімнату, дали чистий одяг. Відтоді для Олега почалось інше життя.

"Мені було нелегко, – згадує чоловік, – але я чітко знав, що назад повертатись не хочу".

[L]Спершу як волонтер допомагав вибиратись із залежності таким же, як і він.

У новоприбулих алкоголіків, наркоманів, безпритульних не випитував причину їхньої біди, не повчав їх – а найперше дізнавався те ж саме, що свого часу запитали його: чи хочуть вони їсти.

Одного дня жінка привела до центру свого алкозалежного сина і попросила для себе прихисток.

Згодом в двері постукала інша літня жінка: її син, що повернувся з в'язниці, бив її, відбирав пенсію, не пускав у дім.

Ось так, день за днем, центр наповнювався людьми похилого віку, які з різних обставин не мали даху над головою.

Доглядаючи за такими нещасними покинутими старенькими, Олег Горбачов несподівано для себе збагнув, що цим немов загладжує свою провину перед вже покійною бабцею, з якої в молодості знущався сам.

Це був 2001 рік.

За кілька років, пройшовши шлях від санітара до директора центру, Олег змінив і сам заклад, зробивши з нього хоспіс для людей літнього віку.

"Їх було так багато – безпритульних бабусь, дідусів – і у них не було нікого, хто б міг забезпечити їм достойну старість", – пояснює своє рішення чоловік.

ОЛЕГ І ЙОГО ЕВАКУЙОВАНИЙ ДІМ

Алчевський хоспіс для людей літнього віку "Допомога" розташовувався в орендованих приміщеннях – три окремі будинки, зведені ще у радянські часи – й одночасно міг утримувати до ста чоловік.

"Будинки були не пристосовані для хоспісу, там не було й особливого ремонту, але для людей, що роками бомжували, і такий дім був у радість", – згадує минулі часи чоловік.

Утім, Олег не полишав мрії звести в рідному місті спеціалізований хоспіс. "Це ж старенькі люди – їм потрібні особливі умови: щоб вбиральня була поруч, пандуси для інвалідів".

Хоспіс для літніх людей часто є справжньою знахідкою. Тут і їжа, і одяг, і дах над головою, і дозвілля, і навіть несподіване кохання

За кошти місцевого бізнесу, громади та міжнародних фондів навіть почалось будівництво. Це мав бути будинок на 50 чоловік. Осіб літнього віку та інвалідів, яких держава не могла взяти на свій баланс за тривіальними причинами – хтось втратив документи, у когось їх роками не було: "У нас були люди ще з радянськими паспортами. Хто б у них прийняв такі документи?"

Однак розпочате в Алчевську будівництво так і не завершилось. Влітку 2014 року Олег переймався іншим: як, а головне – куди сховати "своїх стареньких" від війни.

Нині за майже вісімсот кілометрів від дому, у Броварському районі Київської області чоловік орендує триповерховий будинок, де проживає понад 20 літніх переселенців.

Евакуація стареньких тривала у кілька етапів, однак вивезти усіх так і не вдалось.

"У нас залишилось там 15 лежачих – вони б просто не пережили дорогу", – каже чоловік.

Майже усіх вивозив самотужки на своїй старій "Волзі". Зараз автівка стоїть посеред двору більше як музейний експонат – зламалась, і, як констатує господар, "ремонту не підлягає".

Майже усіх стареньких Юрій вивозив із Донбасу самотужки на своїй "Волзі". Зараз автівка стоїть посеред двору більше як музейний експонат

Щомісяця Олег Горбачов має платити до 12 тисяч гривень за оренду будинку. Як і в рідному Алчевську, вижити допомагає приватний бізнес, міжнародні фонди, небайдужі люди.

"Для мене вже не дивина, коли кажуть: це ж пенсіонери, вони пенсію отримують. Так – але лише десятеро, і це 10 тисяч гривень. За це я маю нагодувати понад тридцятьох і заплатити за оренду", – розповідає про будні голова хоспісу Олег Горбачов.

"Понад" він вживає не випадково. Адже кількість мешканців постійно змінюється. Ось нещодавно двох літніх людей поховали.

"Ми ж тримаємо їх до самого..." – сам себе обриває чоловік.

Його нинішня мета – знайти просторе помешкання на довгий час вже тут, у Київській області. Адже, каже, хоч і в безпеці, однак у тісноті – жити вже другий рік поспіль літнім людям важко.

Й справді, кімнати хоспіса більше нагадують казарми, аніж центр для літніх людей.

Двоповерхові ліжка стоять за півметра одне від одного. В одній спальні одночасно сплять 15 чоловік. Старенькі ж бабусі поволі тягнуться сходами на другий поверх. Нагорі умови схожі: двоповерхові ліжка й до десяти чоловік в кімнаті.

Двоповерхові ліжка стоять за півметра одне від одного. В одній спальні одночасно сплять 15 чоловік

Та попри брак місця, Олег не може відмовляти знедоленим: у його хоспісі вже знайшлось ліжко для місцевої броварської старенької.

Філософія Олега доволі проста: сам не знаєш, де опинишся на схилі літ.

"У мене був дідусь, у якого п'ятеро синів, але я жодного з них так і не побачив, – згадує чоловік. – Я почав копати історію, і ось що виявилось: у цього дідуся батько теж помер у будинку пристарілих, тоді ж багато хто займався побудовою "світлого майбутнього", комунізму, і дітей відправляли у садочки з двох місяців. Зараз вони пожинають плоди".

Олег Горбачов, який сам виховує також п'ятьох дітей, згадуючи цю історію, емоційно додає:

"Я це роблю, щоб у мене була достойна старість. Я хочу показати державі, що стара людина – це не відпрацьований матеріал. Людина має бути на першому місці".

"Я Ж НЕ ТЯГАР – Я ЧАСТИНКА НАШОЇ СПІЛЬНОТИ"

Шість років тому, ще в Алчевську, почалось нове життя для Юрія Миронюка.

Тоді, у хоспісі, він вдруге одружився. Перша дружина померла, а родичі вигнали з квартири. Так він опинився на вулиці.

Тож хоспіс для нього став справжньою знахідкою. Тут і їжа, і одяг, і дах над головою, і несподіване кохання.

Колись Юрій втратив зір на обидва ока: "Моя дружина була моїм поводирем, а я її називав екскурсоводом. Вона водила і розповідала, як все прекрасно тут".

Юрій Миронюк у хоспісі вдруге одружився

Однак і це – спогади хоча й і з нещодавнього, але минулого. На кошти благодійників Юрію зробили операцію на одне око.

"Тепер я можу без допомоги ходити по східцях", – радіє чоловік, і вже сам проводить екскурсію по будинку й згадує часи евакуації.

"Нас вивезли з третьої спроби: спершу міст підірвали, потім обстріли не давали виїхати… Ось, подивіться! Це хлопці наші плетуть для військових маскувальні сітки", – на другому поверсі, у просторій і чистій їдальні він показує вже готову сітку.

Його дружині Олені – 55. Декілька років тому у неї стався інсульт. Саме завдяки турботі оточуючих в хоспісі вона стала на ноги і почала ходити. Тут вона знайшла свою долю.

Юрій Миронюк і його дружина Олена. Вони тут знайшли свою долю

Пані Олена відповідально ставиться до свого обов'язку – допомогти на кухні, помити посуд. "Я мию посуд, мій чоловік мені допомагає. Я також піклуюсь про інших стареньких. Я ж не тягар – я частинка нашої спільноти".

Не марнує часу і 62-річний Ігор Володимирович. Його брата вбили, чоловік залишився геть один. Тут, у хоспісі, з настанням тепла займається благоустроєм двору.

Поливає дерева, квіти: "Так, мені подобається дивитись за благоустроєм нашого подвір'я. Зараз вже літо, і природа робить таку красу – а я допомагаю її підтримати".

Брата Ігора Володимировича вбили і чоловік залишився геть один

Івану Миколайовичу вже 77 років. У такому віці залишився одиноким. Сам знайшов хоспіс для людей літнього віку в Алечевську, прийшов і сказав: "Ось я одинокий, хочу до вас".

Вже переїхавши до Київської області, пан Іван активно вирішив допомагати по кухні.

"Для мене найприємніше – це коли випікаються різні ласощі, допомогти і доглянути за іншими", – каже літній переселенець із Луганщини.

У свої роки Іван Миколайович залишається дуже активним і налаштованим оптимістично.

Іван Миколайович сам знайшов хоспіс і вирішив активно допомагати по кухні

Віктор Олексійович, 76 років, родом із Пісків Ясинуватського району Донецької області. Майже рік прожив в підвалі будинку, пережив найстрашніші обстріли. Саме внаслідок бойових дій майже повністю втратив слух.

Знайшли його в підвалі українські солдати і направили в лікарню. А вже з лікарні старенького капелани привезли в хоспіс для людей літнього віку.

"Ну що, діду, поїдеш до Києва? – запитали мене капелани. – А чого ж не поїхати, поїду, головне, щоб не чути більше пострілів…."

Віктор Олексійович із Пісків, майже рік прожив в підвалі будинку і втратив слух

69-річний Володимир Федорович із Луганської області залишився один, дружина померла. До хоспісу привезли волонтери.

Каже, що для нього найстрашнішими були обстріли, коли не зрозуміло, звідкіля летять снаряди, з якої сторони стріляють, і, коли це все закінчиться.

"Я навіть не знав, чи знайде мене хтось після такого страхіття, – згадує Володимир. – Про що я мрію вже тут? Моя мрія – мати більше паперу й олівців, і я можу зробити цей світ трохи кращим".

Володимир Федорович мріє мати більше паперу й олівців, щоб зробити цей світ трохи кращим

* * *

За даними Міністерства соціальної політики, 60% переміщених осіб – це люди похилого віку та особи з обмеженими можливостями.

Лише Київська область прихистила 17 тисяч таких переселенців з Донбасу. Та у звітах не йдеться про безпритульних з Донбасу, колишніх нарко- та алкозалежних, які попри все також шукають спокою та миру.

Катя Луцька, спеціально для УП.Життя