Не триматися за минуле. Як у Черкасах з'явилася своя Академія карате

Після переїзду з Донецької області Олександру Решетняку – багаторазовому чемпіону з карате – довелося починати усе з початку.

З весни 2015-го року він створив у Черкасах вже 4 школи карате, які об’єднує в Академію.

Щоб досягти успіху він заручився підтримкою терплячої дружини та пропустив перший рік життя свого маленького сина...

ДІТИ НЕ МАЮТЬ ЦЬОГО БАЧИТИ

Він – неодноразовий чемпіон України. 4 роки поспіль був чемпіоном Європи.

Також Олександр срібний та бронзовий призер Чемпіонату світу, входить у вісімку кращих спортсменів Європи та й зараз продовжує виступати.

"Це для нього сенс життя. Він вкладає душу, живе карате. Його не можна відділити від спорту. Уже понад 10 років він виступає за збірну", – розповідає його дружина Марина.

Коли на Донеччині розгорівся конфлікт подружжя вирішило: їхні діти не повинні це все чути та бачити. І справа була не лише у обстрілах – у суспільстві.

"Люди там у постійній напрузі. Вони погано сплять, говорять на підвищених тонах… Коли це все "змішати" з алкоголем, то ефект посилюється.

Це – не нормальне суспільство. БТРи у "повному комплекті" на вулицях... Діти не мають цього бачити навіть у мирний час", – каже батько.

Спершу родина поїхала на море, щоб забрати дітей подалі від війни.

Спершу родина поїхала на море, щоб забрати дітей подалі від війни

"Коли ми їхали, нашому меншому не було й 2-ох місяців. Було складно виїжджати через блокпости, тому батьки відвезли нас на авто та допомогли взяти якомога більше речей", – розповідає Марина.

Повернутися у рідну Макіївку родині вже не судилось – вона була окупованою. Бойові дії активізувалися і з "відпочинку" родина повернулася до батьків Марини у село під Мар’їнку.

Перший час, коли лунали вибухи і постріли в далечині, вони говорили дітям, що хтось запускає салют чи рибу в річці глушить. Але таке "прикриття" було тимчасовим. Діти у дворі з часом вже навчились розрізняти звуки зброї.

"Коли почалися конкретні обстріли та снаряди літали вже поблизу батьківської хати, коли загинула дитина у селі, ми почали збирати речі. Наша старша донька у два рочки так злякалася вибуху, що потім вхопилася за мене і цілий день не відходила. Цього переляку мені було достатньо", – пригадує жінка.

Пара вирішила, що в будь-якому випадку – припиняться бойові дії чи ні – треба дітей вивезти.

Так Марина із двома дітьми та 84-річною бабусею, яка пережила ще минулу війну, опинилися у Дніпропетровську. Рік вони тіснились у одній кімнаті трикімнатної квартири. У двох інших теж жили родини із маленькими дітками.

"Орендоване житло у Дніпрі коштувало 4,5 тисячі. Тяжко було вживатися, адже троє маленьких дітей у квартирі, три різні сім’ї. А ще коли чоловік приїжджав, то взагалі у п’ятьох тіснилися в одній кімнаті", – пригадує жінка.

Олександр приїхав до сім'ї на Новий рік у Дніпропетровськ

У Макіївці у родини Решетняків усе було інакше: трикімнатна квартира, розташована поруч із культурним центром регіону – Донецьком, двоповерховий будинок батьків чоловіка, який вони все життя будували для дітей та онуків.

Поки сім`я жила у безпеці у Дніпропетровську, Олександр ще рік жив вдома. Періодично приїздив до рідних на свята чи просто провідати.

"Він не бачив перші кроки, не чув перші слова сина", – уточнює Марина.

ПОВЕРНУЛИСЯ ДО ТОГО, ЗА ЩО НЕ БУДЕ СОРОМНО

У минулому році подружжя нарешті змінило місце проживання.

"Дружина у мене хоче жити у великому місті, а я не хочу. Тому врешті-решт ми зійшлися на Черкасах. Це не великий обласний центр, усе по-домашньому, напівкурорт", – розповідає Олександр.

Він уточнює, що був у Черкасах на змаганнях, тоді й облюбував місто.

Олександр був у Черкасах на змаганнях, тоді й облюбував місто

"У квітні 2015 року приїхав сюди, а у серпні перевіз родину, коли знайшов житло. Переселенцям з двома маленькими дітьми та кішкою орендувати квартиру складно. Не дуже хочуть брати таких квартирантів", – пригадує чоловік.

Заощадження, хоч і не великі, у пари були.

У рідному краї Марина працювала у інтернет-магазині. У декрет навіть не йшла.

Олександр з 2010 року був вчителем карате. Створив дві школи в місті Зугрес та Ясинувата. Однак, щоб виживати, спробував себе у підприємництві – мав продуктовий магазин здорового харчування.

Магазин здорового харчування, який мала родина Решетняків

На новому місці чоловік вирішив зайнятися тим, що справді любить.

"Ми повернулися до того, за що нам не буде соромно, за що нам будуть дякувати діти, батьки дітей, яких ми навчаємо.

Вважаю, що це моє покликання. Слава Богу, у мене дружина розуміє, що сім’я сім’єю, але відмовитися від свого захоплення я не можу. Я тут росту і самореалізовуюсь", – із захопленням каже він.

Щоб відкрити у Черкасах школу карате дружина шукала гранти, писала проекти... Вдалося отримати 10 тисяч гривень стартового капіталу.

"На цю суму я зміг собі дозволити переїхати в Черкаси і три місяці прожити тут. Не таксистом працюючи та у вільний час щось роблячи, а бути у постійному пошуку можливостей для реалізації своєї мрії.

Я обійшов це місто не знаю скільки разів, побував у всіх пустих приміщеннях, у всіх радах, міській і обласній, був у всіх підвалах, де тільки можна було. Переговорив з багатьма будівельниками, з’ясовував, скільки коштуватимуть ремонти, прораховував усе", – пояснює тренер.

Родина Решетняків на Дні міста у Черкасах

Перед відкриттям власних шкіл Олександр також зустрівся із місцевими каратистами, представниками Черкаської Федерації карате.

"Це не камінь в огород тренерам... Але тут президент Федерації – це головний анестезіолог області. У нього багато справ, він дуже любить карате, займається з дітками. Але ж ви розумієте, що людині, яка тренує лише у вільний час, складно розвивати цей вид спорту.

Другий очільник – має центр йоги. Це добре для карате, але це, знову ж таки, не розвиває його", – пригадує чоловік.

У Олександра є мрія – створити Академію карате за аналогією до польської.

"Коли я був на змаганнях у Польщі, то побачив назву "Академія карате", от і загорівся цією ідеєю", – каже він.

Ідеєю він поділився зі своїм колегою, з яким працював у донецькій команді, той активно долучився до реалізації.

Так із Донецька до Черкас Олександр переїхав ще один тренер В’ячеслав Соб’янін.

Тренер В’ячеслав Соб’янін на занятті з групою "Діти від 6 років" у ТРЦ

ФОТО Тренер В’ячеслав Соб’янін

Цим двом чоловікам зі Сходу вдалося збільшити чисельність існуючої місцевої федерації у 5 разів.

Наразі вони тренують "білих мурах" – діток 3-5 рочків. Триває така карате-гра 45-60 хвилин. Коли малеча активно включається у роботу, тоді для них заняття коштує 25 гривень.

Для групи "Профі-спорт" – діти від 6 років – абонемент на місяць коштує 150 гривень. Відвідувати вони мають 3 обов’язкові заняття щотижня, а решту днів – за бажанням. З вересня зросте ціна до 200 гривень.

Лише 30% із тих, хто приходить на пробне заняття, не стають постійними учнями

Лише 30% із тих, хто приходить на пробне заняття, не стають постійними учнями. Переважно це діти, яких батьки хочуть віддати силоміць хоч кудись, лише, щоб дитина менше сиділа за комп'ютером.

Індивідуальні заняття Олександр проводить із одним дорослим. Вже з наступного року у планах каратистів розвивати нові напрямки – "Відновлювальне карате 45+" та "Самооборона для жінок".

Всього у чотирьох школах карате наразі тренується 86 учнів.

НЕ МОЖНА ЖИТИ У ДВОХ МІСЦЯХ ОДНОЧАСНО

Зараз чоловіки створюють свою громадську організацію, яка буде перебувати у складі обласної Федерації карате.

Завдяки новим грантам у основному залі з’явилися шоломи, стільці, суддівська форма для змагань, з придбанням татамі допоміг В’ячеслав. На спеціальне прорезинене покриття витратили близько 1300 доларів.

Завдяки новим грантам у основному залі з’явилися шоломи, стільці, суддівська форма для змагань, з придбанням татамі допоміг В’ячеслав

Наразі головне завдання – знайти постійне приміщення для "Академії".

"Треба щоб не ми "бігали" із залу у зал, щоб не змушені були тренуватися на підлозі, із якої стирчать гвіздки, не робили ремонти у закинутих приміщення, щоб наші діти не мучились на твердій підлозі, не боялись відпрацьовувати кидки, коли інші займаються на татамі", – розповідає Олександр.

Наразі "Білі мурахи" тренуються у ДНЗ "Кобзарик", старші – у БК імені Кулика, у 25-тій школі та у ТЦ "Малина".

Отак виглядає зал для карате у ТЦ "Малина"

Усі приміщення шукали тренери. Підтримати ідею в департаменті освіти не взялися.

"Сказали: "Спробуйте самостійно домовитися зі школами. Якщо не вийде, то прийдете до нас", – пригадує чоловік.

Окрім тренувань, сім’ї каратистів з Донеччини підготували проект та вже отримали швейне обладнання. Планують запустити сімейне виробництво кімоно, щоб зменшити вартість спортодягу для дітей.

"Моя мама викройки розробила, вже кілька кімоно пошила. Зараз спробує шити на новому обладнанні. Вони поки мешкають у Дніпропетровську, але розглядають можливість переїзду до Черкас", – розповідає Марина.

Про повернення на Донбас родина вже навіть не думає

Про повернення на Донбас родина навіть не думає.

"Не можна жити у двох місцях одночасно. Люди там не ті, і міста не ті. Багато хто каже, що хоче повернутися назад. А я кажу: "Ну поїдьте туди, спробуйте там побути тиждень", – говорить Олександр.

Він додає, що якби тримався за минуле, то в Черкасах не вдалося б реалізовувати свою мрію з такою швидкістю.

Світлана Спасібіна, спеціально для УП.Життя