"Психологічна травма та шлях до видужання": наслідки насильства

7155
9 липня 2016

У мережі Facebook під хештегом #яНеБоюсяСказати набув розголосу флешмоб проти сексуального насилля.

Спочатку про свої страшні життєві ситуації розповіли сотні українських жінок та десятки чоловіків.

Потім під #яНеБоюсьСказать до них долучилися російська аудиторія соцмережі.

Багато користувачів Facebook були здивовані масовості флешмобу і писали, що не підозрювали, яким є реальний масштаб цієї проблеми. Є й такі, що вважають: цю тему не можна обговорювати у такий спосіб.

"Українська правда. Життя" публікує розділ "Бойовий невроз війни між статтями" з книги доктора Джудіт Герман "Психологічна травма та шлях до видужання".

Ця книга – плід двох десятиліть досліджень та клінічної роботи з жертвами сексуального насильства і насильства в сім’ї, а також з ветеранами бойових дій та жертвами політичного терору.

Розділ, який ми наводимо, описує зміну ставлення до сексуального насилля у Сполучених Штатах Америки у 70-х роках після того, як цю проблему почали обговорювати і досліджувати.

Наприкінці XIX століття дослідження істерії провалилися на питанні про сексуальну травму.

На той час не було усвідомлення, що насильство є звичною частиною сексуального та побутового життя жінок.

Фройд, якому відкрилася ця правда, з жахом відступив.

Упродовж більшої частини XX століття досліджували досвід ветеранів бойових дій, що дало знання про травматичні розлади.

Лише з розвитком жіночого визвольного руху 1970-х років було визнано, що посттравматичний розлад частіше трапляється не серед чоловіків під час війни, а серед жінок у мирному житті.

Справжні умови існування жінок були заховані у сфері особистого, приватного життя. Така важлива для суспільства приватність стала потужним бар’єром для усвідомлення проблеми і зробила реальне життя жінок практично невидимим.

Говорити про свій досвід у сексуальному чи сімейному житті означало наразитися на публічне приниження, глузування та недовіру.

Страх і сором змушували жінок мовчати, і їхнє мовчання відкривало шлях усім формам сексуальної експлуатації та експлуатації в сім’ї.

Книга доктора Джудіт Герман "Психологічна травма та шлях до видужання". Видавництво Старого Лева

Жінки не мали назви для тиранії у приватному житті. Важко було зрозуміти, як може співіснувати добре усталена демократія в суспільній сфері з примітивною автократією чи розвинутою диктатурою в сім’ях.

Тому не випадково в першому маніфесті відродженого американського феміністського руху Бетті Фріден (Betty Friedan) назвала жіноче питання "проблемою без назви".

Так само не випадково базовий метод цього руху був названий "підвищення рівня свідомості".

Підвищення рівня свідомості відбувалося в групах, які мали багато спільного з реп-групами ветеранів та психотерапією: їм була притаманна така ж близькість, така ж конфіденційність та такий самий імператив правди.

Створення особливого простору допомогло жінкам подолати бар’єри заперечення, таємниці та сорому, які не дозволяли говорити про завдані їм травми.

Колись, у захищеному середовищі кабінету, жінки наважилися говорити про зґвалтування, але вчені мужі їм не повірили.

У захищеному середовищі груп підняття рівня свідомості жінки говорили про зґвалтування, й інші жінки повірили їм. У вірші, написаному в той час, відображено схвильованість, яку переживає жінка, що може говорити вголос і бути почутою:

"Сьогодні, всередині свого маленького природного тіла, я сиджу і дізнаюся: моє жіноче тіло, що, як і ваше, – мішень на вулиці, відняли у мене у дванадцять років… Я бачу відважну жінку. Я наважилася побачити жінку. Ми наважилися заговорити". J. Tepperman, "Going Through Changes", in Sisterhood Is Powerful, ed. R. Morgan (New York: Random House, 1970),

Хоча методи підвищення рівня свідомості були аналогічні тим, які використовували в психотерапії, їхня мета полягала у здійсненні соціальних, а не індивідуальних змін.

Усвідомлення сексуального насильства допомагало жертвам руйнувати бар’єри приватності, підтримувати одна одну та діяти спільно.

Метод підвищення рівня свідомості був також емпіричним методом дослідження.

Кеті Серечайлд (Kathie Sarachild), одна з творців методу, описала його як виклик панівній інтелектуальній традиції: "Рішення наголосити наші власні почуття й переживання як жінок та перевірити всі узагальнення та усе прочитане на нашому власному досвіді насправді було науковим методом дослідження. По суті, ми повторили виклик, який у XVII столітті наука кинула схоластиці: "вивчай природу, а не книги", а всі теорії випробовуй живою практикою та дією".

Усвідомлення сексуального насильства допомагало жертвам руйнувати бар’єри приватності, підтримувати одна одну та діяти спільно. Фото stevanovicigor/Depositphotos

Процес, який почався з підвищення рівня свідомості, поступово призвів до підвищення рівня поінформованості суспільства.

Першу публічну заяву про зґвалтування організували Нью-Йоркські радикальні феміністки 1971 року.

Перший міжнародний трибунал із розгляду злочинів, скоєних проти жінок, відбувся в Брюсселі 1976 року.

Реформу законодавства щодо зґвалтувань розпочала у Сполучених Штатах Національна організація для жінок у середині 1970-х.

Протягом десятиліття реформи були проведені у всіх п’ятдесяти штатах, щоб мовчазні жертви злочинів, скоєних на сексуальному ґрунті, могли нарешті вийти з тіні.

Починаючи з середини 1970-х років, рух американських жінок спричинив також вибух досліджень проблеми сексуального насильства, котрою досі нехтували.

У відповідь на феміністський тиск у 1975 році в Національному інституті психічного здоров’я було створено Центр з дослідження зґвалтування. Вперше двері були відкриті для жінок як для дійових осіб, а не об’єктів розслідування.

На відміну від звичайної норми, більшість "головних дослідників", які отримували фінансування від Центру, були жінками.

Феміністські дослідники працювали в тісних стосунках зі своїми досліджуваними. Вони відкидали емоційну відстороненість як міру вартості наукових досліджень та відверто пишалися своїм емоційним зв’язком з інформантами. Як і в героїчну епоху істерії, довгі та глибокі особисті інтерв’ю знову стали джерелом знань.

Результати цих досліджень підтвердили реальність досвіду жінок, який Фройд відкинув як фантазії століттям раніше.

Було показано, що сексуальне насильство стосовно жінок та дітей є повсюдним та притаманне нашій культурі.

Найскладніше епідеміологічне обстеження провів на початку 1980-х соціолог та активна правозахисниця Діана Расселл (Diana Russell). Понад 900 жінок, вибраних методом випадкової вибірки, були детально опитані про їхній досвід насильства в сім’ї та сексуальної експлуатації. Результати виявилися жахливими. Кожна четверта жінка була зґвалтована. Кожна третя зазнала сексуального зловживання у дитинстві.

На додачу до документування поширеною сексуальної жорстокості феміністський рух запропонував нову мову для розуміння впливу сексуального насильства.

Уперше розпочавши громадське обговорення зґвалтування, жінки виявили необхідність утвердити очевидне: що зґвалтування є злочином.

Феміністки перевизначили зґвалтування як злочин насильства, а не сексуальний акт. Це спрощене формулювання було висунуте у відповідь на думку, що зґвалтування є задоволенням глибоких жіночих бажань, – думку, яка тоді переважала в усіх видах літератури, від популярної порнографії до академічних текстів.

Феміністки також перевизначили зґвалтування як метод політичного контролю – упокорення жінок за допомогою страху.

Письменниця С’юзен Браунміллер (Susan Brownmiller), чий вікопомний трактат про зґвалтування вивів цю тему на рівень публічної дискусії, звернула увагу на зґвалтування як засіб підтримки чоловічої влади:

"Усвідомлення чоловіком, що його геніталії можуть служити зброєю, яка породжує страх, слід розцінювати як одне з найважливіших відкриттів доісторичних часів на рівні з використанням вогню та першої примітивної кам’яної сокири.

Від доісторичних часів і до наших днів, я вважаю, зґвалтування відіграє вирішальну функцію. Це не більше і не менше як свідомий процес залякування, в якому всі чоловіки тримають усіх жінок у страху".

Жіночий рух не лише підвищив рівень обізнаності суспільства щодо зґвалтування, а й ініціював новий спосіб ставлення до його жертв.

Перший кризовий центр для жертв зґвалтування відкрив свої двері у 1971 році. Десять років по тому сотні таких центрів постали по всій території Сполучених Штатів.

Організовані за рамками медицини та системи психічного здоров’я, ці місцеві громадські установи запропонували практичну, правову та емоційну підтримку жертвам зґвалтувань.

Волонтери з кризових центрів часто супроводжували жертв до лікарні, у поліцейський відділок та в суд для того, щоб обстоювати гідне та шанобливе ставлення до них, якого так очевидно не вистачало. Хоча їхні зусилля часто натрапляли на ворожість і опір, все ж іноді вони ставали джерелом натхнення для професійних жінок, які працювали в цих установах.

У 1972 році психіатрична медсестра Енн Берджес (Ann Burgess) та соціолог Лінда Голмстром (Lynda Holmstrom) розпочали вивчення психологічних наслідків зґвалтування.

Вони домовилися прибувати на виклик як удень, так і вночі, щоб проводити опитування та консультувати кожну жертву зґвалтування, яка звернулась у відділення невідкладної допомоги Бостонської міської лікарні.

Упродовж року вони зустрілися з 92 жінками та 37 дітьми.

Дослідниці звернули увагу на картину психологічних реакцій, яку вони назвали "синдром травми зґвалтування".

Вони зауважили, що жінки переживали зґвалтування як небезпечну для життя подію і, як правило, під час нападу боялися каліцтва та смерті.

Вони помітили, що після зґвалтування жертви скаржилися на безсоння, нудоту, лякливість, нічні страхіття, а також мали симптоми дисоціації та заціпеніння.

Також вони відзначили, що деякі з симптомів жертв зґвалтування нагадували симптоми, раніше виявлені у ветеранів бойових дій.

Для феміністського руху зґвалтування стало першою парадигмою насильства проти жінок у сфері особистого життя.

Коли розуміння стало глибшим, дослідження сексуальної експлуатації поширилися на складніші стосунки, в яких насильство й інтимність були переплетені.

Початкова увага до вуличних зґвалтувань, вчинених незнайомцями, привела крок за кроком до відкриття інформації про зґвалтування знайомими, про зґвалтування на побаченні та зґвалтування у шлюбі.

Розгляд зґвалтування як форми насильства стосовно жінок вивів на дослідження побиття в сім’ях та інших форм насильства у приватному житті. А початкове зосередження на зґвалтуванні дорослих неминуче призвело до повторного відкриття сексуальної наруги над дітьми.

Як і у випадку дослідження жертв зґвалтувань, початок роботі з вивчення насильства в сім’ї та сексуальних зловживань дітьми дав феміністський рух.

Служби роботи з жертвами були організовані за межами традиційної системи охорони психічного здоров’я, часто за допомогою жінок-професіоналів, яких надихнув цей рух.

Перші дослідження психологічних наслідків насилля провели жінки, які вважали себе активними та відданими учасницями руху.

Як і у випадку зі зґвалтуваннями, психологічні дослідження насильства в сім’ї та сексуальної наруги над дітьми призвели до повторного відкриття синдрому психологічної травми.

Психолог Ленора Вокер (Lenore Walker), розповідаючи про жінок, які рятувалися втечею у притулок, першою описала те, що вона назвала "синдромом побитої жінки".

Мої власні початкові описи психології постраждалих від інцесту значною мірою повторили спостереження, зроблені при дослідженні істерії наприкінці XIX століття.

Лише після 1980 року, коли зусиллями ветеранів бойових дій була узаконена концепція посттравматичного стресового розладу, стало зрозумілим, що психологічний синдром, який спостерігався у осіб, що пережили зґвалтування, насильство в сім’ї та інцест, був по суті таким самим, як у тих, хто пережили війну.

Наслідки цього розуміння є такими ж страхітливими тепер, якими були й сто років тому: чоловіки зберігають та підтримують принижене становище жінок за допомогою прихованого насильства.

Між статями точиться війна.

Жертви зґвалтування, побиті жінки, діти, які зазнали сексуального зловживання, є втратами в цій війні. Істерія – це бойовий невроз війни статей.

П’ятдесят років тому Вірджинія Вулф написала:

"Державні та приватні світи нерозривно пов’язані... тиранія та рабство одного є тиранією та рабством другого".

Тепер очевидно також, що травми одного пов’язані з травмами іншого. Істерія у жінок та воєнний невроз у чоловіків є одним і тим самим. Визнання спільності страждань може уможливити подолання величезної прірви, яка розділяє суспільну сферу війни та політики – світу чоловіків та приватну сферу сімейного життя – світу жінок.

powered by lun.ua