15-річний волонтер. Як юнак знайшов себе у допомозі солдатам

"Біда дорослих в тому, що вже мало хто вірить, в ту перемогу", – каже Ілля.

Він – п’ятнадцятирічний волонтер. Останні два роки його дорослішання пов’язані з допомогою бійцям на фронті.

Юний хлопчина у камуфляжних шортах та футболці з гербом призначив зустріч на ранок неділі. Каже, що у нього немає часу на теревені, адже потрібно багато встигнути.

Вітається, розповідає наш план на сьогодні та вносить корективи у свій список справ.

На всі запитання Ілля відповідає дуже стисло, по-чоловічому.

У мене дисонанс – наче дитина переді мною, а спілкується як дорослий. Він – частина якогось іншого покоління, сильнішого від тих дорослих, яких ця війна застала зненацька.

"ПОЧАТОК"

Ілля Фединяк – львів'янин. Він – гордість міста – трьохразовий чемпіон України з кікбоксингу. Цим спортом займається вже 7 років.

Йому було 12, коли у країні почалася Революція Гідності, а він перестав бути схожим на більшість однолітків.

Під час Майдану хлопець допомагав матері носити теплий одяг у пункти збору речей для мітингувальників та брав участь у блокадах фірм президента Віктора Януковича.

Під час Майдану хлопець допомагав матері носити теплий одяг у пункти збору речей для мітингувальників

Коли в Україні почалася війна, Ілля, як він сам каже, "знайшов себе" у допомозі нашим солдатам.

"Я би хотів поїхати на Майдан, так само, як зараз на війну… Після Революції я вже все почав сприймати серйозно", – пояснює хлопець.

Також під час Майдану від допомагав на кухні львівських мітингувальників

Ілля називає той період "Початок".

Згадує без особливого трепету, швидше трохи схвильовано, бо тоді ще не було ніяких налагоджених систем і шляхів допомоги.

"Як би мені було 18, я б був на Майдані в Києві, я б їздив волонтером до хлопців на передову", – каже, наче констатує, Ілля.

Ілля Фединяк: "Як би мені було 18, я б був на Майдані в Києві, я б їздив волонтером до хлопців на передову"

КОЛИСЬ РОБОТИ БУЛО БІЛЬШЕ

Мама Іллі, Святослава, займалася плетінням кікімор для снайперів. З часом замовлень від бійців та точок плетіння ставало все більше.

Ілля з мамою Святославою у день отримання нагороди за волонтерський хендмейд

"Мама просто не справлялася, так і почав допомагати. Я мав завести сітки, завести матеріали, допомагав кроїти вже сплетені сітки, потім відправити готову кікімору на фронт...", – буденно перелічує свої обов’язки дитина, поки ми, швидкою ходою, підходимо до бібліотеки, в якій плетуть маскувальні сітки.

Бібліотекарки вітаються і уважно слухають вказівки Іллі, той запитує чи достатньо матеріалів і запам’ятовує всі потреби для оптимізації роботи.

Ілля Фединяк: "Мама просто не справлялася, так і почав допомагати. Я мав завести сітки, завести матеріали, допомагав кроїти вже сплетені сітки, потім відправити готову кікімору на фронт"

"Так, люди виснажились допомагати, напевно їм здається, що війна закінчилась. Колись роботи було більше. Хлопцям на сході ще важче ніж нам, моя допомога порівняно з тим, що роблять солдати на війні, то є майже нічого", – цими словами Ілля попросив бібліотекарок, які вихваляли хлопця не героїзувати його.

Малий наголошує, що військові вже чекають сітку і дякує.

БІЛЬШЕ, НІЖ ЧАСТИНА ЖИТТЯ

Щонеділі волонтери влаштовують благодійну ярмарку в центрі Львова, там хлопчина вчить перехожих правильно в'язати вузли на сітці, допомагає готувати їжу та загалом докладає рук до всього, де їх бракує.

Саме сюди, на "збірку", ми йдемо після бібліотеки.

"Однокласники і приятелі живуть своїм життям, не цікавляться новинами на сході, ніяк не допомагають. Я вважаю, волонтерство – це добровільна справа, якщо людина хоче допомогти, вона може це зробити", – каже дорогою Ілля.

Хлопець із Народними Героями України Аміною Окуєвою (снайпер, Чеченський батальйон ім. Дж. Дудаєва) та Тимуром Баротовим (батальйон "Айдар")

Він додає, що найважче, коли дзвонять хлопці і дякують:

"Часом пробиває на сльози, бо це щиро. Бачиш звіт, фото з передової розумієш, що це не дарма".

З ножицями і тканиною в руках Ілля береться доплітати сітку, яка вже завтра має бути на передовій. Вузлик за вузликом, протягує крізь сітку камуфляжну тканину.

З ножицями і тканиною в руках Ілля береться доплітати сітку, яка вже завтра має бути на передовій

"Коли закінчиться війна не знає ніхто. Дуже звик допомагати, якось так добре, коли ми разом збираємося на "збірки". Ми, як родина, це все більше, ніж частина життя", – каже він.

[L]При цьому, якось дуже по-дорослому, додає, що аби пристосуватися до життя після перемоги знадобиться не мало часу.

"Напевно важко у нашому світі замінити чимось тих справжніх і щирих людей, які збираються щонеділі, які тобі, ще не давно малому, дають дорослі завдання. Але біда дорослих в тому, що вже мало хто вірить, в ту перемогу", – вважає хлопець.

І як же не хочеться вірити, що Іллі та його поколінню доведеться тягти цю війну, а не створювати нове у своїй країні.

Ірина Цибух, спеціально для УП.Життя