"Тобі ще дітей народжувати". Як жінки-військові борються за свої права

"Ти же дєвочка" – мінімум раз на весь період служби цю фразу має почути кожна жінка-військова.

Від самого початку війни, жінки активно виборюють своє право воювати з чоловіками на рівних: право займати військові посади, отримувати офіцерські звання.

За три роки прогрес є – жінкам офіційно дозволили бути снайперами, розвідницями та командувати підрозділами.

Проте кожного разу жінка має "завоювати" повагу серед колег чоловіків, своє право нести службу на рівних.

Ось три історії жінок-військових про те, як жити і воювати у середовищі, яке традиційно вважають чоловічим.

ПОЗИВНА "ВОВК"

Людмилі 22 роки, і вона із Донецька.

Дівчині було 19, коли війна прийшла в її дім, і вона прийняла для себе рішення йти на фронт.

Потрапила до лав полку "Дніпро-1" і там серед побратимів отримала позивний "Вовк".

Людмила розповідає, що зараз їй більше подобається, коли її називають так, а не на ім'я. А ще згадує, що спочатку зіштовхнулась зі стереотипами "про місце на кухні", але коли відстріляла краще за чоловіків, то більше її на кухню навіть не кликали.

Людмила розповідає, що зараз їй більше подобається, коли її називають "Вовк", а не на ім'я

"Усе залежить від того як себе представити: якщо манікюр в бойових найдорожче – то так і будуть ставитись.

Хлопці поводилися зі мною, як із сестрою. Допомагали. Навіть захищали часом, якщо хтось чужий починав на кухню вказувати", – згадує Людмила.

Хлопці побачили Людмилин інтерес до зброї, і почали вчити мінно-вибуховій справі.

"Багато хто з командування вважає, що жінці не місце на війні та намагаються не брати жінок в бойові частини.

Це, на жаль, і є проблемою, з якою часто зіштовхуються жінки-бійчині – своєрідна стіна, яку пробити можна, проте складно", – пояснює жінка.

У лютому 2017 року Людмила перевелась на інструктора в поліцію. Проте їй було дуже важко психологічно адаптуватись до мирного життя.

"Так тягне в АТО, це як наркотик. Тому щоб якось відволіктися – зайнялася собаками", – пояснює вона.

Це дві хаскі, одна з яких восьмимісячне цуценя.

Дівчина постійно тренує старшого собаку, і він займає перші місця в різних містах на виставках.

[L]Люда каже, що це відволікає на деякий час. Однак позбутися проблем з адаптацією повністю важко без допомоги спеціаліста.

"Чую, що по телебаченню весь час говорять, що потрібно кудись звертатися, але маю сумний досвід.

У 2016 році мені відмовили у соцзахисті, коли просила. В путівці на психологічну реабілітацію, з аргументами що "учасника бойових дій" видало МВС, а вони міліції путівки не дають", – ділиться дівчина.

Каже, що після такого відпало бажання займатись цим питанням.

Зараз дівчина намагається налагодити життя у Кривому Розі. Проте говорить, що часто відчуває себе покинутою, бо окрім батьків і собак їй ніхто не допомагає.

МЕДИЧНИЙ МАТРІАРХАТ

Настя – волонтерка-парамедик. Родом із Києва, чорнява, на вигляд їй років 20.

З вересня 2016 року вона приєдналась до команди волонтерської медичної служби ASAP Rescue. Пройшла курси для парамедиків, і від того часу кожен місяць на фронті рятує життя пораненим бійцям.

Лягає спати Настя у формі, поруч з ліжком стоїть бронежилет і каска, щоб коли почнеться обстріл швидко одягти їх і бігти в укриття.

А ще вночі найбільше викликів, і є кілька хвилин, щоб одягнути каску і бронік, та сісти в машину швидкої. Буває таке, що медики не сплять по кілька днів.

Сьогодні з вечора "луплять" не сильно, а, отже, є шанс поспати до ранку.

Настя – волонтерка-парамедик. Родом із Києва

Виїзжають парамедики і в "червону зону", в сектор обстрілу. Їх задача – не потрапити під кулі самому, вивезти пораненого в безпечну зону, не дати йому померти та доставити до госпіталю, де на нього вже чекає кваліфікована медична допомога.

У команді ASAP Rescue ("асапівців") – майже рівна кількість чоловіків і жінок.

Командир станції – киянка Тетяна (позивний "Ромашка"). Тетяна проводить місяць в АТО, місяць – у Києві. У столиці вона має власну агенцію нерухомості. Змінює її на посту командира рідна сестра Людмила.

"Асапівці" жартують, що в них "повний матріархат". Ромашка на станції головна. Вона приймає і розподіляє виклики, без її дозволу не виїде жодна машина. Коли виклик до тяжких поранених – в першу чергу їде вона.

Ромашка просить її не знімати. Вона легко віддає свої руки новеньким, які тренуються "попадати" у вену, залишаючи на шкірі великі синці. А коли ніхто не бачить, бере гітару і грає, тихо наспівуючи…

Її чоловік теж на фронті, але в іншому секторі. Тож бачаться вони рідко, під час коротких відпусток.

І хоча її безпосередні командири жінки, юна волонтерка-пармедик Настя більшість часу на фронті проводить серед чоловіків-військових – на чергуваннях у польових госпіталях.

Чоловіки і жінки живуть разом в одному приміщенні, буває, що немає "особливих умов" для дівчат.

Настя не боїться спартанських умов. Вона говорить, що її дратують коментарі деяких бійців у стилі "ти же дєвочка".

"Взагалі переважно стараюсь поводитись так, щоб не було помітно, що я "дєвочка", – розповідає Настя. Всі задачі виконує на рівні з чоловіками.

Вона розповідає, що дала собі обіцянку не заводити жодних стосунків на фронті.

"Будь-які приставання присікаю одразу так, щоб було зрозуміло", – каже дівчина.

У колективі "асапівців" подібних розмов не виникає. Настя розповідає, що з бійцями має просто дружні відносини: "Я їм як сестра. Піклуюсь про них. Іноді можу навіть їсти приготувати (посміхається)".

Настя дала собі обіцянку не заводити жодних стосунків на фронті

Дівчина каже, що їй психологічно дуже важко повертатись додому – місяць вона має попрацювати в Києві, аби знову мати змогу повернутись на фронт.

Парамедики-волонтери не отримують зарплатні за свою роботу, і намагаються поєднувати фронтове і цивільне життя.

"Мені в Києві важко знаходитись. Особливо кілька перших днів, мозок повністю ще там… Важко навіть спілкуватись", – говорить Настя.

З більшістю старих "довоєнних" друзів немає навіть про що говорити.

"Іноді на вулиці зустрічаю старих знайомих. Різне про мене кажуть… Наприклад, один знайомий сказав, чого це я ще не купила квартиру, бо вже третій рік на фронт їжджу… Часто кажуть, що їду туди особисте життя влаштовувати. Більшість знайомих взагалі не розуміє…", – розповідає вона.

Настя втомилась пояснювати, тому не намагається довести щось тому, хто все одно не зрозуміє.

Вона змушує поранених дихати – і це головне. Ще один місяць, і знову дорога на схід, назад до "своїх".

"ПРАВИЛА ЖИТТЯ" ЖІНКИ-СОЛДАТА

Юлія Матвієнко на фронті з 2014 року. Спочатку була волонтером, а у травні 2015 року підписала контракт.

ЇЇ чоловік теж нещодавно підписав контракт на службу у Збройних Силах.

Юля займає бойову посаду, про свою роботу їй не можна говорити, але все таки дає підказку: "У дівчат іноді виходить краще стріляти".

Вона власним прикладом доводила командуванню, що може займати бойову посаду. І тепер жінкам, які приходять у підрозділ після неї, з цим набагато легше.

У Юлі двоє дітей: син і дочка. Живуть зараз у Запоріжжі разом з бабусею, мамою Юлі. Батьки чоловіка залишились в Криму і припинили спілкуватись з сином та невісткою, та "чекають, коли побудують міст через Керченський залив".

Юлія Матвієнко на фронті з 2014 року. Спочатку була волонтером, а у травні 2015 року підписала контракт

Жінка каже, що їй пощастило з командирами. Вони відпускають її додому, коли діти хворіють. Дають можливість побути у відпустці пару днів на місяць.

"Я дуже сумую за дітьми. Може тому намагаюсь викладатись на 100% і більше, і все встигнути. Нестерпно "протирати штани", знаючи, що я пішла, залишивши дітей… Тому для мене головне бути корисною", – розповідає вона.

Окрім бойових задач, Юля опікується ліками для підрозділу. Вона всюди намагається навести порядок, чи то в бліндажі, чи у тимчасовому приміщенні.

"Дати краплинку затишку, насмажити млинців, коли у всіх опустились руки. Хлопці відразу кажуть "домом запахло".

На жаль, не всім хлопцям судилось повернутись додому. Нехай хоч так… За домом сумують всі: і жінки, і чоловіки", – пояснює вона

Юлія багато їздить по лінії фронту, виконуючи різні бойові завдання, спілкується з жінками-військовими. Бачить, які у них виникають проблеми у їх колективах.

Нещодавно вона написала у Facebook свої "правила життя" для жінки-солдата, які мають допомогти іншим дівчатам адаптуватись до переважно чоловічого військового середовища.

Кожне з цих правил – відповідь та інструкція з боротьби зі стереотипами, що склались стосовно до жінок-військових та своєрідний психологічний захист.

"Правила життя" жінки-солдата Юлії Матвієнко:

Роби все, що можуть чоловіки, роби краще за них, заслужи їх повагу… Через синці, через страшно, коли боляче, нігті прощавайте, дзеркало загубилось… Але це того вартує. І у нас жінок є форма… коли думаєш, що ось-ось здохнеш, включається друге дихання. Так природа задумала, ми витриваліші…

Навіть коли повна дупа, і все погано і всі опустили руки, згадай, що ти – жінка. Приготуй щось смачненьке, або вигадай маленьке свято, змусь їх святкувати просто так… Іноді це зможеш зробити тільки ти…

Не дозволяй себе ображати, огризайся, хто б це не був, кожного можна поставити на місце… Ті, чию повагу ти заслужила своїми вчинками, обов'язково стануть на твій захист.

Не сперечайся при всіх з командирами, навіть якщо вони не праві, винеси їм мозок жіночою логікою наодинці…

Ніколи не ридай. Або ридай так, щоб ніхто не бачив. Взагалі ніхто. Можна втратити повагу, яку ти так довго намагалась заслужити…

Не дозволяй себе ховати при першій небезпеці тому, що ти жінка. Якщо ти знаєш і можеш допомогти... роби… ти такий же солдат… ти не в іграшки прийшла грати і не форму красиву носити.

Стосунки, любов... забудь, якщо ти на 1000% не впевнена, що це твоя людина… На всіх чекають вдома дружини або кохані, які, на відміну від тебе, пам'ятають, що таке манікюр, парикмахер і сукня… І взагалі від того одні проблеми… На біса тоді було боротись за повагу кров'ю і потом… А говорити будуть обов'язково, незалежно від того, було щось чи ні. Але на це звертати увагу не варто. Ніхто все одно не повірить, що прийшла не за цим в армію… Змирись, посміхнись і пройди, не зупиняючись.

Текст Аля Гармаш

Фото Христина Грищук, з особистого архіву Юлії Матвієнко, титульне belchonock/Depositphotos

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади