"Ти же дєвочка" – мінімум раз на весь період служби цю фразу має почути кожна жінка-військова.
Від самого початку війни, жінки активно виборюють своє право воювати з чоловіками на рівних: право займати військові посади, отримувати офіцерські звання.
За три роки прогрес є – жінкам офіційно дозволили бути снайперами, розвідницями та командувати підрозділами.
Проте кожного разу жінка має "завоювати" повагу серед колег чоловіків, своє право нести службу на рівних.
Ось три історії жінок-військових про те, як жити і воювати у середовищі, яке традиційно вважають чоловічим.
ПОЗИВНА "ВОВК"
Людмилі 22 роки, і вона із Донецька.
Дівчині було 19, коли війна прийшла в її дім, і вона прийняла для себе рішення йти на фронт.
Потрапила до лав полку "Дніпро-1" і там серед побратимів отримала позивний "Вовк".
Людмила розповідає, що зараз їй більше подобається, коли її називають так, а не на ім'я. А ще згадує, що спочатку зіштовхнулась зі стереотипами "про місце на кухні", але коли відстріляла краще за чоловіків, то більше її на кухню навіть не кликали.
 |
| Людмила розповідає, що зараз їй більше подобається, коли її називають "Вовк", а не на ім'я |
"Усе залежить від того як себе представити: якщо манікюр в бойових найдорожче – то так і будуть ставитись.
Хлопці поводилися зі мною, як із сестрою. Допомагали. Навіть захищали часом, якщо хтось чужий починав на кухню вказувати", – згадує Людмила.
Хлопці побачили Людмилин інтерес до зброї, і почали вчити мінно-вибуховій справі.
"Багато хто з командування вважає, що жінці не місце на війні та намагаються не брати жінок в бойові частини.
Це, на жаль, і є проблемою, з якою часто зіштовхуються жінки-бійчині – своєрідна стіна, яку пробити можна, проте складно", – пояснює жінка.
У лютому 2017 року Людмила перевелась на інструктора в поліцію. Проте їй було дуже важко психологічно адаптуватись до мирного життя.
"Так тягне в АТО, це як наркотик. Тому щоб якось відволіктися – зайнялася собаками", – пояснює вона.
Це дві хаскі, одна з яких восьмимісячне цуценя.
Дівчина постійно тренує старшого собаку, і він займає перші місця в різних містах на виставках.
Читай також:
Люда каже, що це відволікає на деякий час. Однак позбутися проблем з адаптацією повністю важко без допомоги спеціаліста.
"Чую, що по телебаченню весь час говорять, що потрібно кудись звертатися, але маю сумний досвід.
У 2016 році мені відмовили у соцзахисті, коли просила. В путівці на психологічну реабілітацію, з аргументами що "учасника бойових дій" видало МВС, а вони міліції путівки не дають", – ділиться дівчина.
Каже, що після такого відпало бажання займатись цим питанням.
Зараз дівчина намагається налагодити життя у Кривому Розі. Проте говорить, що часто відчуває себе покинутою, бо окрім батьків і собак їй ніхто не допомагає.
МЕДИЧНИЙ МАТРІАРХАТ
Настя – волонтерка-парамедик. Родом із Києва, чорнява, на вигляд їй років 20.
З вересня 2016 року вона приєдналась до команди волонтерської медичної служби ASAP Rescue. Пройшла курси для парамедиків, і від того часу кожен місяць на фронті рятує життя пораненим бійцям.
Лягає спати Настя у формі, поруч з ліжком стоїть бронежилет і каска, щоб коли почнеться обстріл швидко одягти їх і бігти в укриття.
А ще вночі найбільше викликів, і є кілька хвилин, щоб одягнути каску і бронік, та сісти в машину швидкої. Буває таке, що медики не сплять по кілька днів.
Сьогодні з вечора "луплять" не сильно, а, отже, є шанс поспати до ранку.
 |
| Настя – волонтерка-парамедик. Родом із Києва |
Виїзжають парамедики і в "червону зону", в сектор обстрілу. Їх задача – не потрапити під кулі самому, вивезти пораненого в безпечну зону, не дати йому померти та доставити до госпіталю, де на нього вже чекає кваліфікована медична допомога.
У команді ASAP Rescue ("асапівців") – майже рівна кількість чоловіків і жінок.
Командир станції – киянка Тетяна (позивний "Ромашка"). Тетяна проводить місяць в АТО, місяць – у Києві. У столиці вона має власну агенцію нерухомості. Змінює її на посту командира рідна сестра Людмила.
"Асапівці" жартують, що в них "повний матріархат". Ромашка на станції головна. Вона приймає і розподіляє виклики, без її дозволу не виїде жодна машина. Коли виклик до тяжких поранених – в першу чергу їде вона.
Ромашка просить її не знімати. Вона легко віддає свої руки новеньким, які тренуються "попадати" у вену, залишаючи на шкірі великі синці. А коли ніхто не бачить, бере гітару і грає, тихо наспівуючи…
Її чоловік теж на фронті, але в іншому секторі. Тож бачаться вони рідко, під час коротких відпусток.
І хоча її безпосередні командири жінки, юна волонтерка-пармедик Настя більшість часу на фронті проводить серед чоловіків-військових – на чергуваннях у польових госпіталях.
Чоловіки і жінки живуть разом в одному приміщенні, буває, що немає "особливих умов" для дівчат.
Настя не боїться спартанських умов. Вона говорить, що її дратують коментарі деяких бійців у стилі "ти же дєвочка".
"Взагалі переважно стараюсь поводитись так, щоб не було помітно, що я "дєвочка", – розповідає Настя. Всі задачі виконує на рівні з чоловіками.
Вона розповідає, що дала собі обіцянку не заводити жодних стосунків на фронті.
"Будь-які приставання присікаю одразу так, щоб було зрозуміло", – каже дівчина.
У колективі "асапівців" подібних розмов не виникає. Настя розповідає, що з бійцями має просто дружні відносини: "Я їм як сестра. Піклуюсь про них. Іноді можу навіть їсти приготувати (посміхається)".
 |
| Настя дала собі обіцянку не заводити жодних стосунків на фронті |
Дівчина каже, що їй психологічно дуже важко повертатись додому – місяць вона має попрацювати в Києві, аби знову мати змогу повернутись на фронт.
Парамедики-волонтери не отримують зарплатні за свою роботу, і намагаються поєднувати фронтове і цивільне життя.
"Мені в Києві важко знаходитись. Особливо кілька перших днів, мозок повністю ще там… Важко навіть спілкуватись", – говорить Настя.
З більшістю старих "довоєнних" друзів немає навіть про що говорити.
"Іноді на вулиці зустрічаю старих знайомих. Різне про мене кажуть… Наприклад, один знайомий сказав, чого це я ще не купила квартиру, бо вже третій рік на фронт їжджу… Часто кажуть, що їду туди особисте життя влаштовувати. Більшість знайомих взагалі не розуміє…", – розповідає вона.
Настя втомилась пояснювати, тому не намагається довести щось тому, хто все одно не зрозуміє.
Вона змушує поранених дихати – і це головне. Ще один місяць, і знову дорога на схід, назад до "своїх".
"ПРАВИЛА ЖИТТЯ" ЖІНКИ-СОЛДАТА
Юлія Матвієнко на фронті з 2014 року. Спочатку була волонтером, а у травні 2015 року підписала контракт.
ЇЇ чоловік теж нещодавно підписав контракт на службу у Збройних Силах.
Юля займає бойову посаду, про свою роботу їй не можна говорити, але все таки дає підказку: "У дівчат іноді виходить краще стріляти".
Вона власним прикладом доводила командуванню, що може займати бойову посаду. І тепер жінкам, які приходять у підрозділ після неї, з цим набагато легше.
У Юлі двоє дітей: син і дочка. Живуть зараз у Запоріжжі разом з бабусею, мамою Юлі. Батьки чоловіка залишились в Криму і припинили спілкуватись з сином та невісткою, та "чекають, коли побудують міст через Керченський залив".
 |
| Юлія Матвієнко на фронті з 2014 року. Спочатку була волонтером, а у травні 2015 року підписала контракт |
Жінка каже, що їй пощастило з командирами. Вони відпускають її додому, коли діти хворіють. Дають можливість побути у відпустці пару днів на місяць.
"Я дуже сумую за дітьми. Може тому намагаюсь викладатись на 100% і більше, і все встигнути. Нестерпно "протирати штани", знаючи, що я пішла, залишивши дітей… Тому для мене головне бути корисною", – розповідає вона.
Окрім бойових задач, Юля опікується ліками для підрозділу. Вона всюди намагається навести порядок, чи то в бліндажі, чи у тимчасовому приміщенні.
"Дати краплинку затишку, насмажити млинців, коли у всіх опустились руки. Хлопці відразу кажуть "домом запахло".
На жаль, не всім хлопцям судилось повернутись додому. Нехай хоч так… За домом сумують всі: і жінки, і чоловіки", – пояснює вона
Юлія багато їздить по лінії фронту, виконуючи різні бойові завдання, спілкується з жінками-військовими. Бачить, які у них виникають проблеми у їх колективах.
Нещодавно вона написала у Facebook свої "правила життя" для жінки-солдата, які мають допомогти іншим дівчатам адаптуватись до переважно чоловічого військового середовища.
Кожне з цих правил – відповідь та інструкція з боротьби зі стереотипами, що склались стосовно до жінок-військових та своєрідний психологічний захист.
"Правила життя" жінки-солдата Юлії Матвієнко:
Текст Аля Гармаш
Фото Христина Грищук, з особистого архіву Юлії Матвієнко, титульне belchonock/Depositphotos
Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади
