Велосипедознавство, або Що пішло не так у системі освіти

13127
17 грудня 2017

Успіхи дитини в навчанні наводять батьків на радісну думку про її гармонійний розвиток і подальшу кар'єру.

Тому зазвичай батьки змушують дітей приносити із школи найвищі оцінки чи вступати до найпрестижнішого вишу, забуваючи, що більшість занять стандартизованої системи освіти не має нічого спільного зі справжнім навчанням.

Статус відмінника не дає жодних гарантій, що дитина матиме всі необхідні для цього навички. Та й сама система оцінювання – й освіти загалом – не відповідає вимогам сучасності.

Про вади застарілої системи освіти пишуть інноватори в освіті Тоні Ваґнер і Тед Дінтерсміт у книжці "Мистецтво навчати".

Автори не просто викривають неефективність такого навчання, а й пропонують свій погляд на систему освіти, завдяки якій діти зможуть досягти реального успіху в житті.

Пропонуємо ознайомитися з уривком із книжки "Мистецтво навчати. Як підготувати дитину до реального життя", яка вийшла у видавництві "Наш формат".

Про вади застарілої системи освіти пишуть інноватори в освіті Тоні Ваґнер і Тед Дінтерсміт
у книжці "Мистецтво навчати"

Уявіть, що було б, якби наші діти навчалися кататися на велосипеді в школі.

Учителі читали б лекції та задавали домашні завдання за підручниками з велосипедології.

Учні сиділи б до перших півнів, зазубрюючи назви різних деталей велосипеда. Їхня самооцінка падала б після кожного відмінусованого бала на тесті – скажімо, за те, що вони неправильно написали слово "трансмісія". Дехто став би відмінником, інші ледве встигали б за програмою.

Учні мали б постійно складати купу стандартизованих велотестів із кількома варіантами відповідей. Ставки на ці тести робилися б дуже високі, тому вони мали би бути "об’єктивними" й недорогими.

До того ж очікувалося б, що оцінки розподілятимуться за ідеальною кривою Гауса. Знання кожної американської дитини з велосипедної науки потрібно було б оцінити з точністю до десятих, щоб порівняти з досягненнями інших.

Ми постійно нагадували б учням старшої школи: щоб стати видатним велосипедистом, лише шкільної велоосвіти недостатньо. Необхідно готуватися до вступу до елітарного велоколеджу, а для цього – скласти тест BAT (Bicycle Aptitude Test, або Велосипедний оцінювальний тест).

Усі ночі, вихідні й канікули учні готувалися б до здачі BAT, від результатів якого залежало б їхнє майбутнє.

Заможні родини витрачали б на підготовку до BAT десятки тисяч доларів. Декотрі вчителі зрештою отримали б гідну компенсацію за свої зусилля – але не за жагу до знань, розпалену в серцях учнів, а за підготовку до BAT, що коштувала б забезпеченим сім’ям понад 500 доларів за годину.

Приклад тестового завдання BAT:

  1. Передній привід велосипеда має три передачі, задній — дев’ять. Скільки існує можливих комбінацій передач?

а) 6;

б) 12;

в) 18;

г) 27;

ґ) жоден із вищезазначених варіантів.

  1. Яку деталь чи аксесуар велосипеда оптимізовано для потреб сідничного горба?

а) педаль;

б) кермо;

в) рама;

г) сідло;

ґ) шолом.

  1. Важелі, які розташовані на кінцях велосипедного керма і пристосовані для перемикання передач, не відриваючи рук від ручок, називаються:

а) обтікальні перемикачі;

б) важелі Меркса;

в) крайні перемикачі;

г) ручні перемикачі;

ґ) турбоперемикачі.

  1. У якому році було створено компанію з виробництва велосипедного обладнання Campagnolo?

а) 1745;

б) 1867;

в) 1896;

г) 1917;

ґ) 1933.

  1. Скільки зубців має передній блок велосипедного шатуна?

а) 7;

б) 9;

в) 13;

г) 39;

ґ) 53.

Задоволена успіхами, Велосипедна екзаменаційна рада додає новий тест для вступників до вищих навчальних закладів – "Поглиблений іспит велосипедиста".

Тут завдання ускладнюються: щоб отримати хороший результат, необхідно знати назви усіх деталей одно-, дво- та триколісних велосипедів англійською мовою й латиною.

Це іспит вищого рівня, він має неабияке значення для приймальних комісій університетів і призначений для перевірки поглиблених знань із основ їзди на велосипеді. До того ж він додає чималу суму до валового доходу неприбуткової Екзаменаційної ради з питань прийому до коледжів, що вимірюється мільярдами доларів.

З часом конкуренція в боротьбі за місця в елітарних велоколеджах набрала би божевільних обертів. Мільйони школярів проводили б юнацькі роки, готуючись до вступу, адже від цього може залежати усе їхнє майбутнє! І, як і їхні батьки, вони б свято вірили в те, що гарування над книжками зробить їх висококваліфікованими велосипедистами.

Американські велоуніверситети стали б найкращими у світі, але ми все одно мали би привід для занепокоєння: здається, щось пішло не так зі шкільною освітою! Адже, хоч ми й докладаємо стільки зусиль у підготовці до тестів, учні чомусь показують посередні результати... Такі країни, як Сингапур і Південна Корея, обганяють нас у результатах тестувань!

І хоч обігнати кого-небудь на велосипеді їхні школярі і досі не можуть, бо навчальні заклади поки що не випустили жодного видатного велосипедиста, це все одно сором для нас. І якщо ми не наздоженемо їх за результатами тестів, то ризикуємо стати нацією другого сорту.

Для подолання кризи у велоосвіті наші законодавці провели б низку освітніх реформ, які з ентузіазмом підтримали б лідери великого бізнесу.

План реформ велосипедної освіти містив би такі пункти:

  • подовжити навчальний рік, адже діти забувають усе за літо;
  • проводити щотижневі стандартизовані тести з велосипедології;
  • зробити оцінки за тести від "задовільно" і вище обов’язковою умовою отримання атестата;
  • покласти на вчителів відповідальність за результати тестів їхніх учнів;
  • скоротити кількість годин для курсів за вибором, щоб зосередитися винятково на підготовці до тестів.

Школи, у яких навчаються малозабезпечені учні, докладали б титанічних зусиль для того, щоб отримати "задовільний щорічний прогрес" в оцінках за тести.

Політичні експерти звинувачували б учителів і накидалися б на їхні профспілки, ігноруючи той факт, що 22% американських дітей живуть за межею бідності і більшість сімей із незаможних районів не можуть дозволити собі навіть поганенький велосипед.

У країні панувало б загальне припущення, начебто діти з бідних районів просто не мають вродженої схильності до їзди на велосипеді.

Якого ж результату досягли б наші освічені урядовці такими реформами?

Почнімо з того, що діти зненавиділи б велоспорт у будь-яких його проявах.

Учителі боялися би приходити на роботу, а найкращі з них полишили б свою професію взагалі.

За роки монотонного зазубрювання у школі учні розгубили б останні крихти задоволення від їзди на велосипеді. У коледжі вони отримували б чергову порцію того самого: лекцій, нудження за підручниками й повторення завченого матеріалу на одноманітних тестах.

По закінченні навчання більшості довелося б добряче попотіти, щоб знайти роботу, адже досконалі знання велосипедної теорії не були б затребувані роботодавцями.

Прийшовши на роботу, вчорашній щасливий власник червоного диплома чув би від свого начальника: "Але ж погляньте на цього молодика: стільки років учився, стільки грошей витратив, а на велосипеді їздити не вміє. Щось тут не те!".

Саме в такий спосіб наша держава намагається покращити освіту.

Дякувати Богу, що наші школи не вчать дітей їздити на велосипеді. Діти навчаються на практиці. Вони стараються, освоюють нову техніку, зазнають поразок, падають і підводяться знову. Вони докладають титанічних зусиль, аж поки не досягнуть компетентності, а з часом і майстерності. І ось що головне.

Навіть коли вони вимушені певний час відмовитися від велосипеда (тут, у Бостоні – аж на п’ять місяців: саме стільки триває наша сувора зима), їм достатньо скочити на нього знову – і вони усе пригадають.

За власними спостереженнями чи керуючись певними доказами ми можемо на око оцінити, чи ця дитина початківець, чи середнячок, чи вправний їздець, проте не варто намагатися точно оцінити кожну дитину за шкалою від 200 до 800 балів за результатами тесту, що буцімто має визначати її компетентність.

Вада американської освіти здебільшого полягає в нічим не підтвердженій вірі в те, що всіх треба оцінювати за тією ж загальною шкалою.

Щорічне тестування величезної кількості учнів дорого обходиться нашій країні: ми витрачаємо на нього багато грошей, часу та можливостей.

Маючи на меті визначити на шкалі певне місце за кожним із мільйонів тестованих, таке оцінювання невідворотно скочується до простих запитань на вибір правильної відповіді.

Але ж треба пам’ятати: між тим, що легко оцінювати, і тим, що варто оцінювати, – прірва.

Та повернімося до наших велосипедів. Ми оцінювали б аспекти навчання, ніяк не пов’язані з умінням їздити, просто тому, що якийсь професор педагогіки колись довів пряму залежність між умінням правильно писати слово "трансмісія" та вправним керуванням велосипедом.

Прийнято було б думати, що "стандартизований тест із велосипедології" оцінює щось важливе, і ніхто б не те що не протестував – навіть не помічав би, що діти завчають напам’ять безліч абсолютно непотрібної їм інформації (яку забувають одразу ж після іспиту) замість того, щоб учитися їздити на велосипеді!

Це не може бути хибним: ми ж завжди так робили!

powered by lun.ua

Головне на сайті