Мрія до свята. Чого бажають літні люди до Дня Святого Миколая

2869
19 грудня 2017

Щозими молодіжний рух "Молодь за мир" навідується в будинки для літних людей, аби зібрати інформацію про потреби стареньких.

Потім волонтери передають її "таємним Сантам", які можуть зробити подарунки бабусям і дідусям до Дня Святого Миколая.

Цьогоріч "Українська правда. Життя" вирішила долучитись до акції та поспілкуватись з жителями Київського пансіонату ветеранів праці на вулиці Маршала Жукова, 2.

Волонтери попереджали, що найчастіше те, чого потребують старенькі в будинку людей похилого віку, треба зрозуміти з контексту розмови. Мало хто говоритиме про матеріальне.

Втім, з контекстом і без нього зрозуміло, що те, чого їм справді бракує, за гроші не купиш.

МРІЯ ДО СВЯТА: НЕ РОЗЛУЧАТИСЬ З ДРУЖИНОЮ

98-річний Григорій Степанович цитує напам’ять уривки роману у віршах "Євгеній Онєгін" Пушкіна. Це – його улюблений поет.

Я пошел в нашу библиотеку и спросил у Надежды Ивановны: "А Пушкина еще не декоммунизировали?". Она сказала, что нет. Вот я у нее взял томик и держу его уже 2 года, – говорить дідусь.

Кімнату старенького прикрашають картини зятя-художника та фото правнука-8-класника. Григорій Степанович з гордістю розповідає, що той відвідує кілька гуртків одразу – і футбол, і танці, і англійську. І до дідуся навідується. Щоправда, нечасто.

98-річний Григорій Степанович пише книгу про свою матір

Зараз його дочка з зятем – в Єгипті, а Григорій Степанович – тут, у кімнаті №43 Київського пансіонату ветеранів праці.

В будинку чоловік живе вже 13 років.

Деточка моя, мне здесь, знаешь, как хорошо? – провадить старенький. – Мне 3 раза в день приносят покушать в комнату, убирают. А главное – постоянно заходит молодежь. Вот я с тобой за полчаса уже помолодел. А там, гляди, еще кто-то заглянет.

За словами чоловіка, йому подобається у пансіонаті. Тут – у нього друзі й улюблене хобі, якому нарешті можна присвятити увесь свій час.

Хобі – це написання листів у спеціальному блокноті.

Пише дідусь вчительці з першачками, які приходили навідати його, висловлюючи подяку "за воспитание таких внимательных и обходительных детей", онукові, якого дуже любить, санітаркам, які підтримують порядок у його кімнаті. А також – біографію своєї мами. Каже, пам’ятає про неї геть усе.

Хоча, визнає, що пропрацювавши усе життя лісником, ніколи б не подумав, що йому буде подобатись писанина. Цим він завдячує Богові.

А ще, пише Машеньці, його колишній дружині. З нею чоловік розвівся, коли йому ще не було 30. Тепер шкодує. Каже, що з теперішньою мудрістю ніколи б цього не зробив.

– Понимаешь, я тогда уехал в Днепропетровск и оставил ее. Я прошу у нее прощения. Пишу: "Машенька, родной мой патриарх, сейчас бы я этого не совершил", – каже чоловік.

Усі листи Григорій Степанович пише виключно для себе. І ніколи не збирається їх надсилати.

Між іншим, Машеньці нині – 96.

МРІЯ ДО СВЯТА: УВАГА ОНУКА

Синьоокій пані Ніні – 86. Її вік видають тільки злегка зморщені руки і купа життєвих історій за плечима.

Усе життя жінка працювала на шахті в Луганській області. Мала сина і доньку. Пані Ніна не стримує сліз: син загинув в Афганістані, коли йому було тільки 19.

За 2 місяці після цього помер чоловік – не витримав горя.

Пані Ніна сама попросилася до будинку літніх людей

Коли в Луганську почались військові дії, пані Ніну до Києва забрала донька. Жінка каже, що сама хотіла до будинку для літніх людей.

– А ви уявіть собі, як би я заважала своїй доньці з чоловіком та внукові в однокімнатній квартирі. Тут я собі серед ночі світло можу увімкнути, кудись вийти, голосніше двері зачинити, увімкнути телевізор на повну гучність, потеревенити з подругами, – перераховує переваги пані Ніна.

Попри це, бабуся нарікає на свою колишню сусідку. Мовляв, Олька лінувалась вночі ходити до вбиральні, тому користувалась горщиком у кімнаті.

Пані Ніні це відверто набридло і вона радіє тому, що 73-річну Ольку перевели до іншої кімнати.

Однак, найбільше непокоїть бабусю її 26-річний онук. Бабуся знає про його життя усе – донька розповідає. Він про неї – нічого. Пані Ніна вважає, що у хлопця власні проблеми. Мовляв, немає коли приходити.

Я ж його не буду змушувати, розумієш. От тільки коли моя донька затримувалась на роботі, я онука вкладала спати, він маленький був. Йому був десь рік.

От він засне, а я лягаю, бува, на інше ліжко. То він прокинеться посеред ночі і плаче, щоб я назад лягла. Бо він без мене не може спати. А тепер не треба бабуся, – зі сльозами на очах розповідає пані Ніна.

МРІЯ ДО СВЯТА: ЗДОРОВІ НОГИ

Заходимо до 80-річної Олени Василівни, питаємо, як у неї справи.

Скоро будуть добре, – відповідає пані Олена. – А зараз у мене дуже ноги болять.

На запитання до стареньких "Як вам тут? Чи, може, чогось бракує?" усі відповідають однаково.

На запитання до стареньких "Як вам тут? Чи, може, чогось бракує?" усі відповідають однаково

Олена Василівна не виняток:

Тричі годують. В кімнаті тепло. Нам тут добре. І нічого більше не треба.

А гуляти ходите?

Та по коридору. Здорові б ноги мені.

Друзі є у вас тут?

За обіднім столом двоє. А всі інші – більше лежать, ніж ходять. Ви ж подивіться, в коридорах пусто. Думаєте, не сумно? Походила, посиділа. От тобі моє хобі. Ще й радіо мовчить, якась лінія там зламалась.

МРІЯ ДО СВЯТА: НЕ БУТИ ОДНІЙ У КІМНАТІ

У Київському пансіонаті ветеранів праці – планова прогулянка.

О 12.00 двері усіх кімнат майже синхронно відчиняються і звідти виходять люди з ціпками та іншими допоміжними засобами пересування.

Такими коридори приміщення бувають тільки тричі на день: на сніданок, обід і вечерю.

Шире шаг, молодежь, – кричить бабуся, яка йде першою.

Коридор наповнюється сміхом.

Коридори наповнюються гаміром тричі на день: на сніданок, обід і вечерю

Біля входу зустрічаю ще одну жительку пансіонату.

 А що ви сьогодні принесли бабусі? – питає Валентина Вацлавівна. – О, банани я люблю. Цукерки мені не давайте – це не корисно. Я от купалась. Прийшла додому.

А де ви купались? – питаю.

Ну, не в сауні ж. У Дніпрі, – сміється та. – Я вже 15 років так роблю. Тому і виглядаю добре. Заходьте до мене, в 126 кімнату. Я вам усе розкажу.

За годину Валентину в її кімнаті я не знаходжу.

Санітарка каже, що зустріти її вдень важко. Вона, мовляв, як вранці виходить гуляти Києвом, – так увечері й повертається. Так їй легше – не сидіти самій у кімнаті.

МРІЯ ДО СВЯТА: БУТИ МОЛОДОЮ

Валерії Олексівні – 92. І сьогодні вона – лебідь.

Я сегодня падала. Поэтому я лебедь. Летаю, – сміючись, зустрічає нас бабуся.

Улюблена справа Валерії Олексіївни – розповідати історії з молодості. Скидається на те, що таким чином жінка не постаріє ніколи.

За 2 хвилини нашої розмови ми переносимось у воєнний період, де пані Валерія закохується у естонця, офіцера Юрія.

Ще через півгодини – в Індію, куди жінка приїхала в зимовому пальті.

Валерія Олексіївна і її "парадний зелений берет"

Что вам рассказать, девочки? Война еще не кончилась, а я уже влюбилась.

З майбутнім чоловіком жінка розписалась, коли вони просто проходили повз РАГС. Ходімо, мовляв, розпишемось. Тоді пані Валерія вже була вагітна.

Пришли мы тогда к маме и сказали, что поженились. А мама говорит: "Вот и хорошо, сейчас свадьбу справим. У нас есть борщ". Вот мы поели борща и выпили чаю с вишневыми веточками. Самая лучшая свадьба, – пригадує Валерія.

Вона розповідає про те, як народила сина, як за нею приїхав батько чоловіка, який на той час перевівся в естонський військовий корпус. І здається, що це було тільки вчора.

Бабуся пам'ятає усе – навіть день тижня.

Отец Юры говорил очень плохо по-русски. И поэтому в поезде, когда в Таллин ехали, постоянно называл меня невестой, а не невесткой. Пока я к нему не обратилась: "Папа".

Это точно было воскресенье.

Молоде подружжя прекрасно жило в Естонії. Ці роки пані Валерія пригадує так, ніби це було вчора. Не розповідає тільки про те, де і коли помер її чоловік. Ніби зовсім не хоче в це вірити.

Щоб сфотографуватись, Валерія Олексіївна одягає свій "парадний зелений берет" і продовжує:

Вот и вы придете к своим кавалерам сегодня и скажете, что с бабулькой общались. Пусть ценят свою молодость. Захотят послушать – пусть приходят, я им все расскажу.

Я виходжу з пансіонату з думками про власну бабусю – її вже давно немає.

Назустріч мені йде молодий хлопець. Хочеться вірити, що принаймні одне серце серед тих, хто живе в цьому будинку, зараз зрадіє тому, що до нього навідався онук.

Це – найкращий подарунок до Дня Святого Миколая.

Марія Марковська, журналістка, спеціально для УП.Життя

Титульнв світлина luckybusiness/Depositphotos, всі інші – автора

powered by lun.ua

Головне на сайті