Пиріжки з буряка і Новий рік у в’язниці. Святкові спогади з геріатричного центру

Ірина Андрейців Дмитро Ларін — 28 грудня 2017, 07:00

Ви коли-небудь питали своїх батьків чи бабусю з дідусем, як вони у дитинстві та юності святкували Новий рік?

Чим прикрашали ялинку, що їм давали за коляду, якими були традиції?

Ми впевнені, їм є що розповісти. Як і нашим героям.

"Українська правда. Життя" зібрала новорічні спогади 4 мешканців геріатричного центру: колишнього в’язня, оперного співака, героя війни і бабусі-"соціалістичної республіки".

ФРОНТОВИК ДІД ІВАН

– Бачите, маю книжку про мистецтво ХХ століття? Я сам селянин, за нею 140 км до Києва їздив. Дуже люблю книги. У мене вдома їх було 1200! – розповідає дідусь Іван.

У домашній бібліотеці дідуся було 1200 книг

І додає, ніби ненароком:

– Я, до речі, фронтовик. Нагороджений орденами, медалями. З "Кобзарем" пройшов війну, він був у мене в рюкзаку постійно. Хто не любить Кобзаря, не любить Україну.

Українські традиції і християнська віра для дідуся Івана – святі. Він з дитинства ходив колядувати.

– Тоді бідність була, коржики нам давали з пшеничної муки. Спускаємося санками з гірки, підійдемо до хати: "Щедрий вечір, дайте вареник…".

Виходила сусідка, давала коржики. Діти знову з гірки спускалися і колядували.

– Все було по-селянському, по-простому, але хорошо. О, я вам зараз заколядую:

Ой на річці, на сідниці, пече баба паляниці

Прийшла свиня та й упхнула

Баба носом посовгнула!

Виносьте ковбасу, бо я хату розтрясу!

Без пампухів і вареників свята не обходилися.

Обід діда Івана в геріатричному центрі

У хаті стояла ялинка, прикрашена цукерками і восковими свічками. Їх запалювали, а старші люди стежили за безпекою.

Про подарунки на свята дід Іван з дитинства не мріяв – бо пережив Голодомор.

А в 41-му пішов на війну. Був кулеметником. На війні свята ніяк не відзначали.

– Шрапнелеві суп і каша, як ми казали, і все. Зранку 200 г. хліба, на обід – 300, на вечерю 200.

Коли повернувся з фронту, Різдво теж повноцінно не святкував – при Радянському Союзі релігійні свята були заборонені.

У рідному селі Василиха на Київщині стояв дерев’яний храм. Голові сільради наказали його зруйнувати.

– Пригнали з Білої Церкви два танки, очепили тросом і зруйнували церкву. Різдво в ті часи святкували обов’язково, але так, щоб ніхто не знав. По селі ходили колядувати пізно ввечері або вночі.

Розмову перериває Снігуронька, яка заходить привітати дідуся зі святами і принести солодощі:

– Можна я вас обійму? – нахиляється до ветерана.

– Ви не гидуєте? – питає дідусь.

– Та ні, ви що! – сміється юна Снігуронька, міцно і довго обіймаючи старенького. – Зі святами!

З дитинства дідусь шанував традиції святкування Різдва і ходив колядувати

– Дякую, що зайшли, – прощається з волонтерами дід Іван. – Я, знаєте, як був молодий, то дуже любив дівчат. Був не такий, як зараз, поганющий, – сміючись, морщиться. – І дівчата мене, спасибі, любили.

Дідусеві Іванові – 95.

ОПЕРНИЙ СПІВАК ІГНАТІЙ КОНДРАТІЙОВИЧ

– У мене день народження 27 грудня, а тут не дозволяють випити. А яке день народження без алкоголю? – практично з порога заявляє одноліток діда Івана Ігнатій Кондратійович.

З дитинства дідусь жив у Сибірі

З дитинства він жив у Сибірі на полустанку – крихітній залізничній станції. Там працював батько.

Жодних новорічних свят чи ранків у школі не було.

– Нас так не балували, – пригадує.

Святкували родиною, вдома стояла ялинка. Каталися на санках з високої гори.

– Шоколад вам дарували на свята? – питаємо.

– Шоколад? Такого не було.

– А що готували? Може, олів’є?

– У Сибіру навіть таких слів не знали, – сміється. – Як і Діда Мороза.

Дідусь працював у трьох філармоніях, він оперний співак

Вивчився на оперного співака. Згодом переїхав до України. Працював у трьох різних філармоніях.

Але музику довелося покинути – потрібен був дах над головою, а заводи при Радянському Союзі давали гуртожитки.

Там роками і працював – спочатку на заводі у Харківській області, потім – у Білій Церкві.

Свята у гуртожитку описує одним реченням:

– На Новий рік випиваєш, скільки хочеш, – сміється.

Ігнатій Кондратійович ніколи – навіть у дитинстві – не загадував бажання на Новий рік.

– Я в це не вірю, – каже.

– А в що вірите?

– Вірю в ідеали соціалізму і комунізму. Я маю книгу Дзерджинського. Вона цікавіша, ніж усі інші.

Дідусь ніколи не святкував Різдва. Колядки чув уже тут – коли волонтери приходили.

Вони і подарунки приносять. Ігнатій Кондратійович показує подарунок на Новий рік – крихітного шоколадного діда Мороза. З’їсть його аж на початку 2018-го.

– Чому? – дивуємося.

– Хай стоїть до Нового року.

Це єдина святкова деталь у кімнаті колишнього оперного співака.

На підвіконні стоїть єдина святкова деталь у кімнаті - шоколадний Дід Мороз

Жодних планів на свята чоловік не мав і не має. Мовляв, щоб особливо ставитися до свят, потрібно мати плани, як їх провести. У нього їх нема.

– Я чекаю, коли сніг розтане, щоб піти гуляти в поле. Я на природі краще себе почуваю, ніж серед людей.

У полі дідусь співає…

"РЕСПУБЛІКА" МАРІЯ

81-річна бабуся Марія Нового року вдома не святкувала, тільки у школі в селі Лісовичі на Київщині. Вдома відзначали Старий Новий рік – 14 січня.

Ялинку у школі прикрашали бубликами, цукерками, саморобними гірляндами, розмальованими олівцями. Були й звичайні новорічні іграшки, які прикрашають сучасні ялинки.

– А одягалися як! Маски всякі вирізали: і зайчики, і лисички. Пам’ятаю, ми як виступали, нас було 16 республік. Я була грузинською, – сміється бабуся. – Вчила вірша: "Я – грузинська соціалістична республіка. Там ростуть банани, апельсини"…

На новорічному святі у дитинстві бабця Марія грала соціалістичну республіку

Вдома в бабці Марії шанували різдвяні свята. Змалку вона ходила колядувати, коляду збирали у полотняні сумки.

Потім залазили з братами і сестрами на піч і розбирали гостинці: були там цукерки, печиво, горіхи, пиріжки.

– Пиріжки були з квасолею, вишнями, сливами, і з солодким цукровим буряком. Цукровий буряк тушили з сливами і вишнями у печі. Воно як повидло – смачне таке. З творогом пекли, і з маком, з усім на світі!

На Святвечір у хаті все було: і жаркоє, і холодець, і як порося заколють, то й свинина, і ковбаси. Пиріжків, паляниць напікали білих (!) таких, хороших.

На покуті стояв дідух з колосків жита та пшениці зі свого поля. Дідух в’язала мама.

Діти хотіли кататися на санках, але їх у них не було. Тому хапали великого стільця, на якому мама коноплю чесала.

– Ми все зі стільця повикидаємо, гуртом витягнемо його з сараю, сідаємо і з гори! Батько як вискочить з хати, як насварить! Сховає стільця. А ми знову витягли, – усміхається бабця.

Бабця працювала на Донбасі 42 роки. Тягала рельси, цеглу і цемент

Коли вона підросла, почала ходити до інших людей дітей няньчити. А в 1955 році поїхала працювати на Донбасі. Там відпрацювала 42 роки.

– Ми шпали тягали, ремонтірували залізну дорогу. Робили таке, що до нас то тільки тюремщики робили. Заставляли нас траншеї рить. Ми з нормами не встигали, нам гроші маленькі платили.

Новорічні свята і Різдво на Донбасі проводили не з родиною, а з сусідами і друзями.

– Як друзі приходили, то ми разом наготовлювали, сядемо, понаїдаємось, та й співаємо, – пригадує бабуся.

Дітей у неї немає. Після смерті чоловіка повернулася у рідні краї. Спочатку жила у сестри, але потім купила маленьку хатинку і переїхала туди, бо "у сестри сім’я", не хотіла заважати.

Жила сама, поки не зірвала спину і не спухли ноги. Тоді попросила сестру кудись її прилаштувати. Так і опинилася тут.

– Тут подарки приносять… Колись концерт якийсь приїжджає, директор заказує. А так – ми ж старики. Та й таке.

– Ага, – підхоплює сусідка бабці Марії – Аня.

– Скільки вам, пані Аню? – питаємо.

– Мені вже скоро на той світ треба, але я ще не хочу, – сміється старенька, доїдаючи яблуко.

"Мені вже скоро на той світ треба, але я ще не хочу", - сміється бабця Аня

КОЛИШНІЙ В’ЯЗЕНЬ І ПИСЬМЕННИК

– У Діда Мороза вірили? – питаємо 62-річного Олександра, який зосереджено сидить перед ноутбуком.

– Ні, я з дитинства був розумним хлопчиком, – відповідає.

– А Миколаю листи писали?

– Я з дитинства знав, що такий святий помер 1,5 тисячі років тому. Кому писати? – сміється.

На Новий рік бабуся подарувала Олександру живого беркута

Дитинство Олександра було щасливим: ялинка, запах мандаринів, які у ті часи були диковинкою.

На Новий рік йому подарували дитячу залізничну дорогу за 10 рублів – тоді це були великі гроші.

– Бабуся мене дуже любила. Думала, я її реінкарнація. Я дуже любив диких птахів, тому бабуся подарувала мені на Новий рік беркута, – пригадує чоловік.

Птаха жила вдома, в київській квартирі. А коли виросла – тато хлопця відніс її в будинок піонерів.

– Я жив у центрі міста, на Кірова, 9, тепер вулиця Грушевського. Стоячи на балконі, бачив усіх видатних людей того часу: Де Голля, Хрущова, Кастро, Гагаріна...

Все в житті йшло добре: Олександр вивчився, став кандидатом економічних наук, навіть працював в Антимонопольному комітеті.

Аж поки, розповідає, не знайшов труп.

Олександр відсидів у в'язниці майже 8 років і написав про це книжку. Роками він доводить, що його засудили незаконно

– Той, хто знайшов труп – автоматично стає першим підозрюваним. Цю інструкцію мені показав згодом міліціонер, – пригадує. – Сказав, що так як в міліції в основному дебіли, шукати підозрюваного №2 ніхто не буде. Мені дали 10 років за те, що я знайшов труп і як дурак зателефонував у міліцію, щоб про це сказати.

Новий рік Олександр зустрів у Лук’янівському СІЗО.

– Всі нажрались разом з прапорщиком, – згадує.

За його розповіддю, в’язні купили у прапорщика 2 л горілки.

Сиділи, випивали, аж раптом у камеру ввалився черговий прапорщик, який був п’яним. Попросив налити і пригостити кількома квашеними огірками, які стояли на столі. В’язні пригостили його ще й хлібом з ковбасою.

З СІЗО Олександра перевели у Черкаську в’язницю. Відсидів майже 8 років.

Вийшов – осів у Богуславі, займався правозахисною діяльністю і навіть написав про своє ув’язнення книжку.

Олександр дописує свою нову книжку

А потім пережив інсульт, ще й зламав шийку стегна. Тому опинився тут.

– Я відчуваю смуток щодо Нового року, бо мені виповниться в 2018-му 63. Це дуже багато, а я себе відчуваю молодим та енергійним, – розповідає.

Попиваючи чорний чай, він дописує свою наступну книжку.

***

У центрі для самотніх пенсіонерів у Таращанському районі на Київщині мешкає близько 90 людей. Це територія колишньої військової частини.

У геріатричному центрі мешкає майже 90 людей

Більшість мешканців живуть у колишній казармі, де кімнати нагадують лікарняні палати з багатьма пацієнтами. Тут, здебільшого, старенькі з інвалідністю або лежачі.