Як з Молодіжного молодь виїхала. Історія одного забуття
– Скажіть, а де тут ввечері молодь відпочиває? – запитую бабусь, які сидять на лавочці на проспекті Леніна.
– Та яка молодьож, – сміються бабусі, – оце ми і є вся молодьож, яка тут залишилась.
Поряд, біля сільського клубу селища Молодіжне, що в Кіровоградській області, пухнастий чорний кіт уважно розглядає репертуар на поточний місяць. Приєднуюсь. Читаємо: вечір відпочинку, виступ танцювального клубу "Черемшина", презентація вокального гуртка "Калинонька".
– Оце ж наш найбільш зацікавлений глядач, – повертається з обіду пані Люба, завідувачка клубу, – він точно читати вміє, бо в бібліотеці між книжок полюбляє спати (сміється, – авт.).
– Кіт і на дискотеки в селі ходить? – питаю.
– Не в селі, а в селищі міського типу. І не на дискотеки, а на вечори відпочинку. Так нам правильно кажуть називати у сільраді, – виправляє мене пані Люба. – Та приходять, бува, людей 6-7. І усі в телефонах сидять. То що, мені їх за руку тягнути танцювати?
Зовсім неохоче пані Люба розповідає про іншу забаву молоді. Їй вже й назву дали – "горіхова мафія".
– Люди, які живуть у приватних будинках, жаліються на те, що вночі школярі крадуть горіхи, а потім продають їх, – каже жінка. – Вже двоє собі хребти зламало – вночі з ліхтариками на дерева лазять, розумієш. Так заробляють.
Щоправда, така поведінка молодих селян – це сезонне явище, допоки є горіхи. Пані Люба каже, що старші жителі селища не на жарт налякані поведінкою підлітків.
– Та молодь, може, десь би й відпочивала, але вони коли сідають на лавочці, то їх "пенсія" одразу ж виганяє, бо ті їм заважають, – втручається 40-річна пані Наталя з сусіднього села.
– А як же тут спати, як я їх намагалась перерахувати, та на 20-му збилась. Вони з різних сіл сюди як посходяться, – виправдовується 75-річна пані Марія. – І пиво п’ють під вікнами. Я стара і хвора – мені геть не до їхнього галасу.
СПОЧАТКУ БУВ ЗАВОД, ПОТІМ – СЕЛО
Селяни говорять, що Молодіжне посіріло рівно тоді, як 90-го року зачинили цукровий завод – єдине місце заробітку.
Втім, спогадами про ті часи люди живуть і досі. А ще – сумують за єдиним молодим техніком на усе селище. Він ремонтував усе, майстер на всі руки. Та кілька тижнів тому чоловік змушений був покинути селище та влаштуватись на гідну роботу в обласному центрі.
Саме тому тема молоді, якої тут майже не залишилось, – для жителів є наболілою. Кілька людей похилого віку охоче підключаються до розмови на проспекті смт. Молодіжне. Усі між собою знайомі.
![]() |
90-го року зачинили цукровий завод – єдине місце заробітку |
Спочатку, кажуть, збудували Долинський цукровий завод, а тільки опісля – 1960-го року, обабіч звели сотню двоповерхових будинків, школу, дитсадок, лікарню, пошту та міськраду. А також – єдиний чотириповерховий будинок – одвічне місце зустрічі для селян. Він відрізняється від решти.
Звістка про зведення заводу одразу розлетілась Україною. Василь Антонович їхав сюди аж з Вінницької області.
– У 1965 мені було 25, – розповідає пан Василь, – я тільки одружився і з молодою дружиною та маленьким сином ми переїхали до Молодіжного. Бо тут були великі перспективи. Я почав працювати вантажником і нам виділили однокімнатну квартиру. Яке ж це щастя для новоствореної сім’ї, хіба ні?
Молодь в Молодіжне постійно прибувала. Вже 1989-го року населення складало 2187 людей.
– Я за 500 рублів зарплатні за 2 роки будинок в сусідньому селі побудував, – з гордістю пригадує пан Василь, – і переїхав туди з сім’єю. Та і заздрили нам з усіх сіл навколо. Тут-бо було все для життя.
За переписом 2017-го року, населення селища – 1241 людина. Проте тепер найчастіше тут можна зустріти людей похилого віку та з півсотні собак і котів.
За 4 дні мені не вдалось побачити жодної особи (за виключенням двох підлітків), молодшої за 40.
Фотографую пана Василя біля його улюбленого місця роботи, що нині стало не більш ніж місцевою пам’яткою.
![]() |
Пан Василь на фоні свого колишнього місця роботи |
Чоловік біля трьох величезних колон здається мурахою. Охороняють завод тільки деколи, боячись, що люди розкрадуть увесь металобрухт.
В селі подейкують (а може, просто хочуть вірити), що на місці цукрового заводу скоро зведуть сонячну електростанцію. Мовляв, проект затвердили 2017-го року. Від цього, сподіваються, село пожвавішає.
– Пам’ятаю, як в посьолку усі обідали під дзвін, що роздавався на заводі, – розказує колишній вантажник цукрового заводу, – так-от, цим дзвоном кликали їсти робітників, але йшло до обіду все селище. Просто звикли. А прокидались під рев сотень автомобілів, що розвозили цукор по СРСР.
ЦЕ ТЕПЕР НЕ МОЛОДІЖНЕ, А СТАРЕЗНЕ
Пані Галина та пан Михайло живуть у селі вже більше півсотні років. Усе – разом.
Галина протягом 37 років вчителювала у тутешній школі, а Михайло майже увесь свій вік пропрацював журналістом. Михайлові – 79. Галина – на 4 роки молодша.
– Я вам так скажу: зараз вийдеш надвір, а там тільки й ходять, що з ціпками, – говорить Михайло, – селище вже давно не Молодіжне – воно "Старезне".
Пара пригадує, яким село було у 90-х: не було місця, щоб пройти проспектом. Всюди – молодь.
– Хіба між деревами треба було проходити. Люди місця не залишали. Перерва у школі, обід на заводі – усі собі говорять, сміються. Селище було живим, тепер – напівмертве, – каже чоловік.
![]() |
Пані Галина та пан Михайло живуть у селі вже більше півсотні років |
Пан Михайло розповідає про завод і, стоячи на колінах, підписує мені на згадку книгу зі своїми віршами.
А от у книзі "Кіровоградщина – мій рідний край" почесне місце серед відомих людей Кіровоградщини займає директор цукрового заводу – Васільєв. Тут про нього згадують часто і тільки добрим словом. Він, мовляв, і квартири давав, і робочі місця.
Пан Михайло, відмовившись від престижної посади директора пошти у іншому селищі, теж тоді пішов працювати на завод.
– Хоча перед тим, як нам квартиру виділили, ми мусили ночувати у шкільному медпункті. Вдень – Галя вчителює, а я – на заводі, – згадує пан Михайло.
Нині будинки тут купують тільки для дачі. Дешево і газ є. Як для села, – гідні умови.
– Якось ми з Галею дивились телевізор і чуємо, що десь щось стукає, – розповідає Михайло, – спочатку і не зрозуміли, відкіля воно. Може, хтось б’ється, чи до нас хтось прийшов. Тоді визирнули – біля дверей нікого нема.
Піднялась дружина до верхньої квартири – у сусідів все добре.
Пішов я до квартири збоку, а там 7-класник у футбол в хаті грає: м’яч відбивається від стіни. Він – сам. Може, йому й нема з ким грати, не знаю. Я нічого йому не сказав.
Я – ТЕПЕР НІХТО І НІЩО
Дружина Михайла, Галина Мусіївна, зі слізьми на очах згадує, що колись навідувалась до своєї класної керівнички, за кілька десятків років після закінчення школи, коли та вже не працювала:
– "Я – тепер ніхто й ніщо", – говорила моя вчителька. Тепер і я так можу сказати. 37 років пропрацювала у школі. І ні в чому іншому себе не бачила. Але вже і я – ніхто та ніщо. Буває, навідаються до мене мої учні – тоді щастя. І те, частіше хлопці приходять. Дівчата – так-сяк. Більшість звідси вже давно виїхала. Прогресивній молоді тут нема що робити. Воно, мабуть, і правильно, – ділиться вчителька.
[L]У 90-х роках, за словами Галини Мусіївни, у сільській школі навчалось близько 1400 школярів (сюди ходили й з навколишніх сіл), тепер – 160 (нині учні теж приходять з сусідніх сіл).
– Нас ніби зурочили, – припускає Галина Мусіївна, – село за 50 років встигло розбудуватись і майже загинути.
– Такий величезний завод був непотрібен маленькому степовому селищу, де не можна виростити достатню кількість цукрових буряків. Їх ростити б десь там, на Поліссі. Тут їх просто не вистачило. Тому завод і закрили. Щоправда, цим тільки надію людям дали на щасливе забезпечене життя, – підсумовує пан Михайло.
Згадують люди і про те, що колись тут кожні півгодини курсував рейковий автобус до районного центру міста Долинська. Згодом – металеві залізничні колії розібрали без жодних пояснень. Виходу до міського життя стало все менше.
Михайло та Галина говорить, що селище опустіло ще й через те, що молодь їхала вчитись в інші міста і не поверталась. Не приїжджали назад люди тому, що працювати тут стало ніде.
Зачинили тепер більшість відділень лікарні, один з дитсадочків та пологовий будинок.
А от продуктових магазинів більшає. Жителі ходять туди, куди ближче. Бо більшість з них просто не може піти далі. От і ціни в магазинах за 300 метрів одне від одного разюче відрізняються.
– Молодіжне було оазисом, – додає Михайло. – Я як пішов я у 95-му взимку ялинку купувати, то на мене купа моїх однолітків накинулась, обіймали, цілували, вітали.
Зараз вийдеш – пусто, сіро, тихо, страшно. Уявіть, скільки таких "молодіжних" Україною розкинулось.
Марія Марковська, журналістка, спеціально для УП.Життя