Народжені українцями: чому діти емігрантів продовжують нам допомагати

Таких як Тарас Ференцевич, які народилися і виросли в Америці, але у сім’ях українських патріотів емігрантів, – багато.

Їхні батьки десятки років тому залишили Україну, щоб вберегти себе і свою родину від в’язниці, заслання, або навіть смерті. Сьогодні ж діти продовжують їхню справу.

Батько Тараса – Юрій Ференцевич – був членом дивізії "Галичина" і за активну участь у національно визвольних змаганнях у 1944 році потрапив у англійський полон, а вже згодом емігрував в Америку, у Нью-Йорк.

Батько Тараса – Юрій Ференцевич – був членом дивізії "Галичина"

Там став головою товариства "Броди-Лев", створеного, щоб допомагати "українським воєнним інвалідам, вдовам і сиротам та охороняти воєнні могили".

Після смерті батька Тарас продовжив його справу і зараз часто приїжджає в Україну, як голова товариства, котре сьогодні спонсорує відновлення пам’ятників та проведення історичних досліджень.

"ТАТО НІКОЛИ НЕ ПРИМУШУВАВ МЕНЕ БУТИ АКТИВНИМ"

Батько Тараса – Юрій Ференцевич – народився у Львові і до підліткових років прожив на вулиці Вірменській (у сім’ї було семеро дітей).

"Щойно йому виповнилося шістнадцять – вступив в лав дивізії "Галичина" і у 1944 році, після вишколу, опинився в битві під Бродами.

Там загинуло дуже багато молодих людей. Батько вижив. Після цього деякі повернулися до своїх сіл, деякі виїхали в Словаччину і були переформовані заново разом із українцями з інших частин.

Коли ж усі дізналися, що війна на Східному фронті припинилася, дивізійників відправили до Австрії на Західний фронт. Але незабаром вони здалися в англійський полон, бо не мали жодного зацікавлення противитися. Серед них був мій батько", – розповідає чоловік.

У той час, перед приходом "совєтів", уся родина Ференцевичів була змушена втікати. Так після війни вони опинилися в таборах переселенців у Німеччині і певний час родина була розкинутою.

"Навіть якби батько вийшов з полону, то, повернувшись в Україну, він одразу потрапив би до в’язниці, як "зрадник".

Тому мій дідусь написав звернення до королеви Англії, не лише з проханням звільнити з полону свого сина, але й дати дозвіл на виїзд до Америки", – розповідає Тарас.

Незабаром його дідусь отримав у відповідь листа з печаткою Buckingham Palace, який і досі зберігається у сімейному архіві. Королева дала згоду.

"Так мого батька звільнили з полону і дали дозвіл об’єднатися з родиною та поїхати до Америки", – пригадує чоловік.

Королева дала згоду на об’єднаня з родиною та виїзд до Америки

Сім’я матері Тараса – Христини Волоцької – теж була неугодною владі. Її батько був директором гімназії в Золочеві. Сім’я переїхала до Жидачева і жила там аж до приходу "совєтів", після чого змушена була емігрувати.

Річ у тім, пояснює Тарас, що мамин батько, що був учасником боїв на головних фронтах визвольної боротьби 1917-1920 років, як "ворог" влади теж був змушений втікати, щоб уникнути тюрми, а то й розстрілу. Тому мамина сім’я спершу теж виїхала в Німеччину, а тоді вже до Канади.

"Мама і тато були пластунами. Так і познайомилися на одному із пластових з’їздів.

До цього мама жила в Торонто, але після заміжжя переїхала до тата в Нью-Йорк. Тоді народилася моя старша сестра і я", – каже Тарас.

Про стосунки з татом Тарас згадує з особливим теплом.

"Батько багато розповідав про свою молодість, участь у визвольних змаганнях, про історію родини, а згодом я спостерігав над його головуванням у товаристві "Броди-Лев", часом допомагав на різноманітних конференціях, з’їздах, – пригадує чоловік.

Тато ніколи не примушував мене бути активним, перейматися долею українців. Зовсім природно таке усвідомлення прийшло до мене через приклад. Я бачив наскільки активними батьки були в громаді, в діаспорі, до того ж батько був головою пласту у світі та в Америці… У мене не залишилось шансів вирости іншим (сміється)".

Більшість українців покоління Юрія Ференцевича, які виїхали в Америку не з власної волі, а просто для того, щоб не опинитися у тюрмі, в еміграції мали почуття обов’язку.

Як каже Тарас "це була певна неможливість забути Україну".

"Якщо ж говорити про товаришів мого батька, про колишніх членів дивізії "Галичина", то звісно не варто ідеалізувати всіх, – каже Тарас. – Між дивізійниками теж було багато непорозумінь.

Дехто хотів забути свою участь у визвольному русі й нічого не розповідав про це своїм дітям. Тим паче, що і в професійній сфері така сторінка в біографії вважалася як мінус".

Про стосунки з татом Тарас згадує з особливим теплом

ПОЧУТТЯ ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СВОЇМИ ПРЕДКАМИ

Товариство "Броди-Лев" було засноване 15 червня 1952 року колишніми членами дивізії "Галичина".

Його мета – "допомагати українським воєнним інвалідам, вдовам і сиротам та охорона воєнних могил".

Спершу це було проектування, будівництво пам’ятників для вшанування воєнних могил УСС та воїнів УПА, які поховані за кордоном, зокрема в Австрії та Америці.

[L]З приходом незалежності України, найважливішим завданням товариства стало відновлення контактів з колишніми дивізійниками, які ще були живими, або з їхніми родинами.

"Ми приїжджали в Україну і спілкувалися з колишніми військовими, зокрема тими, що пережили заслання, і не боялися розповідати про це.

Паралельно шукали вдів та дітей дивізійників і старалися підтримати їх фінансово.

Відтоді почалося будівництво та відновлення меморіалів, власне, в Україні. Зокрема на Личаківськім кладовищі у Львові та захоронень воїнів у селі Червоне, Золочівського району", – розповідає Тарас.

Після смерті батька у 2011 році товариство очолив Тарас. Те, що спочатку було обов'язком, згодом стало особистим служінням.

"На похороні батька, до мене прийшли його товариші й сказали, щоб я продовжив його справу, – розповідає Тарас.

Спершу я просто не міг відмовити, але згодом все більше і більше заангажувався у роботу. Колишні ветерани допомагали мені розібратися з обов’язками і створити фонд товариства, з коштів якого сьогодні підтримуються різноманітні ініціативи в Україні.

Одна з останніх – спонсорування навчально-дослідницької програми Гуманітарного факультету Українського католицького університету на тему "Історія нескорених: Український визвольний рух ХХ – початку ХХІ століття".

Тарас розповідає, що "Броди-Лев" вирішило долучитися до підтримки наукової праці УКУ в надії, що історичні дослідження, які проводить програма з Історії не лише зможуть потрактувати складний період визвольного руху, але на його основі вибудувати дорожню карту, певний порядок денний для країни.

На думку Тараса, дослідження студентів УКУ мають усі шанси перейти у практичну сферу, а самі студенти стати певними амбасадорами в суспільстві.

"Молоде покоління українців сьогодні схоже на молодь покоління мого батька, – переконаний чоловік.

Молоді люди як тоді так і сьогодні вміли ставити перед собою важливі питання: чому я це роблю, чи я роблю це у корисний спосіб і чи існує більш корисний?"

Після смерті батька у 2011 році товариство очолив Тарас

Сьогодні Тарас Ференцевич живе із родиною поблизу Нью-Йорка. Виховує двох дітей разом із дружиною Ксенею, теж українкою за походженням і правнучкою Лева Ганкевича – відомого українського діяча, публіциста та адвоката.

На питання "ким себе все ж відчуваєте?" неквапливо, зважуючи кожне слово відповідає: "Я народився в Америці... Я маю американський паспорт... але духовно я відчуваю себе українцем… Україна є для мене місцем, де я можу мати почуття зв’язку зі своїми предками..."

Оксана Левантович, журналістка, спеціально для УП.Життя