Не звинувачую маму – у неї не було іншого виходу. Історія випускниці інтернату

Не звинувачую маму – у неї не було іншого виходу. Історія випускниці інтернату

Діти, які росли в інтернатних закладах, не часто діляться своїми історіями. Хтось воліє забути минуле як страшний сон. Хтось не хоче, аби його жаліли. А комусь просто не надто комфортна публічність і обговорення свого життя в ЗМІ.

Їхні голоси особливо важливі: вони знають не зі статей та ефірів, як це жити в інтернаті. Це – частина їхнього минулого.

Віці Лозовській 19 років. У неї чарівна усмішка, з якою дівчина легко і просто розповідає про те, що спіткало її у житті: 5 інтернатних закладів, родину, свої мрії і страхи.

Фото з Facebook Вікторії

Коли їй було 14 років, дуже соромилась, що зростала в інтернаті і не мала справжної родини. А потім сама почала займатися захистом таких же, як вона.

З 2011 року Віка живе у дитячому будинку сімейного типу разом з сестрою. Її прийомна родина та ще 14 таких родин супроводжують СОС. Дитячі містечка Україна.

ВІДЕО ДНЯ

Вона вчиться на другому курсі Київського національного університету культури і мистецтв, а також є членкинею Національної дитячої ради при Уповноваженому президента України з прав дитини.

Коли говоримо про деінституціалізацію (реформу інтернатних закладів для дітей), дівчина рішуче відрубує: хочу, щоб інтернатів не було взагалі.

ПРО МАМУ

Ми з сестрою потрапили до будинку дитини у дворічному віці. З тих пір нас з сестрами перекидували з одного закладу до іншого як котів: будинку дитини, інтернату, соціально-реабілітаційного центру...

"Я не звинувачую маму – у неї не було іншого виходу"

Я не звинувачую маму у неї не було іншого виходу.

Коли вона була вагітна двійнятами (мною і сестрою), пішла від тата-алкоголіка. Рідні батьки не пустили її у хату. Ні вагітну, ні вже з дітьми на руках.

Мамі довелося написати заяву, щоби нас і ще старшу сестру взяли в будинок дитини на певний час .

Вона завжди приходила, приносила гостинці, забирала нас на вихідні, ми завжди підтримували і підтримуємо стосунки. Я ніколи не звинувачувала її в тому, що сталося розумію всю ситуацію.

Коли ми були в 3-му класі, то з сестрами почали вмовляти маму відмовитись від нас, щоб формально отримати статус, з яким буде набагато простіше в майбутньому.

Статус сироти давав нам певні пільги. Можливо смішно, але в одному з інтернатів, "статусним" давали більше солодощів.

Що будинок дитини, що інтернати більшість з них у селах. Це означає жодних перспектив. При вступі у виш статус відігравав велику роль, а це означало для нас мати шанс отримати освіту.

"Я досі бачу і розумію, що мама намагається залагодити свою провину перед нами"

За рік вмовлянь, гірких сліз мама погодилась, хоч і не хотіла, бо як це відмовитись від власних дітей. Можливо, ми її цим травмували, але тоді ми думали чомусь лише про себе.

Я досі бачу і розумію, що мама намагається залагодити свою провину перед нами.

Мами, які віддають своїх дітей, також переживають травми. Їм необхідна підтримка, хоч би від соцпрацівника. Він має бути психологом, навіть в якомусь сенсі наставником для таких, як моя мама і не тільки.

ПРО ІНТЕРНАТИ

В інтернатах ламається психіка. Найважче це вихователі і їжа.

Підйом о 6-7 годині і одразу прибирання: витерти пил, підмести, помити підлогу... І так щодня. Ліжко застелити "на кантик". Не встигла не снідаєш, йдеш одразу в школу, на уроки.

Уроки теж лайно. В класі ніхто не вчився по справжньому, тільки я і ще одна дівчина.

Ще є "робота на полях" тобто примусові роботи.

Завжди стомлювалися після прибирань території, але охоче допомагали на кухні, нас завжди чимось смачненьким пригощали. Я навчилась мити посуд і вже трохи знала, що і як готувати.

"Моїй старшій сестрі вихователька розбила носа, бо вона відповідала неввічливо". Фото: СОС.Дитячі містечка Україна

Зрештою, у нас з кухарями склались хороші стосунки – з деякими спілкуюся вже понад 10 років і ми їздимо один до одного в гості. Це тьотя Віка та тьотя Аня. Безмежно дякую долі, що нас звела, не знаю як описати словами, що відчуваю до них.

Але так не з усіма. Моїй старшій сестрі вихователька розбила носа, бо вона відповідала неввічливо. Звісно, її в гості ніхто не запрошує.

А от сексуального насильства не було, слава богу! Бо це ще жорсткіше за фізичне.

Інтернати бувають різні як пощастить з вихователями. Від директора нічого не залежить, їм завжди все одно.

Коли стаються реально погані речі і потрібно залучати поліцію, прокуратуру це все замовчують і приховують.

До більшості вихователів ти не прийдеш і не скажеш: "Мені погано, поговоріть зі мною". Це просто обслуговий персонал, вони не бажають нічого слухати, тому що в нього таких як ти - ще 30.

До більшості вихователів ти не прийдеш і не скажеш: "Мені погано, поговоріть зі мною"

Хоча були й класні вихователі. Вони працювали не заради зарплатні, не психовані, і не тому, що немає іншої роботи. От Михайло Миколайович - добрішої людини я ще не бачила. Він додатково прошивав нам взуття (посміхається). Адже нам виділяли 1 чобітки на 2-3 роки, а проходити в них стільки часу - майже не реально (беру до уваги здебільшого якість).

В інтернатах усюди й завжди буде дідівщина, діти там просто скажені. Там б’ють, б’ються, курять. Крадуть все: гроші, мильне, помади, каблучки.

Не знаю, чого вони так роблять. Я могла стати такою як вони. Але не стала. Тому виросла в самотності.

Мати гроші в інтернаті це взагалі! Знаєш, як я заробила свої перші? Помиї носила, годувала сусідську собаку. Її хазяйка давала мені 2-3 гривні це були гроші! Купила собі халви з однією дівчинкою, розділили та ласували!

Чи тікала? Я ні, за халвою в кіоск і назад. А інші тікали.

За тебе вирішують, куди тобі вступати: куди засунули, туди йдеш. Вже мовчу про низькій рівень шкільної освіти. В мене нізащо не було б можливості стати громадською активісткою, якби я залишалась в інтернаті (з 2011 року Віка живе у Дитячому будинку сімейного типу – УП).

В інтернатах трешак. У нас сьогодні були виступи в інституті й одна дівчина каже: я проти абортів, краще хай народжують і віддають в інтернати.

Інтернат це як армія: ти або ламаєшся і стаєш частиною системи, або тримаєшся осторонь і живеш в своєму світі.

Інтернат – це як армія: ти або ламаєшся і стаєш частиною системи, або тримаєшся осторонь і живеш в своєму світі

А коли виходиш, залишаєшся самотнім. Або ця ж "армія" робить з тебе людину з потужним блоком захисту, що в подальшому не є добрим, і травмує психіку.

Майже кожен, хто бував в інтернатах чи дитбудинках, десь там в глибині душі травмований. Добре, якщо ти це розумієш і працюєш над собою. Таких одиниці.

ПРО ОДНОКЛАСНИЦЬ

Всі мої однокласниці з інтернату вагітні. Деякі вже мають двоє дітей. Це не нормально.

Самотня ти, чи ти з хлопцем, маєш найперше для себе вирішити, треба тобі дитина чи ні, чи зможеш її сама забезпечувати та виховувати.

Деякі пішли у проституцію. В них завжди є гроші, є житло, є що їсти. Так, морально це важко.

Мені інколи хочеться легких грошей хоча б маму забрати з вулиці. Але не таким шляхом точно.

"Ще хочу стати депутатом, та що там президентом!"

ПРО РОДИНУ

Моя родина не завжди була бідною. Мої старші брат і сестра (єдиноутробні, від іншого батька) жили в ажурі: повноцінне дитинство, гроші, навчання все було.

Мама має 2 вищих освіти, пропрацювала 29 років у школі. Просто в якийсь момент життя може повернутися на 180 градусів.

ПРО МАЙБУТНЮ СІМ'Ю

Я взагалі себе не уявляю як маму. Мені давала любов тьотя Аня (повар з одного інтернату), але все одно це не те.

В неї є свої діти, вони ревнували, та і я також свого часу.

Ми часто їздимо до неї, спілкуємося телефоном. Класно, що є такі люди, які можуть дати підтримку, не будучи поруч – це пітримка моральна. Ти просто знаєш, що все буде добре.

Я не маю наміру народжувати, не забезпечивши себе найелементарнішим хоча б – житлом, та і взагалі поки сама "на ноги не встану".

ПРО МРІЇ

Я не маю далекоглядних планів, живу одним днем, в мене навіть мрій немає. Хіба що дуже хочу собаку, але і цього собі дозволити не можу.

[L]В мене такий підхід: спочатку треба мати щось своє. Зараз для мене це найголовніше.

Не хочу залежати від когось. Завжди хотілося мати своє житло. При чому не квартирку. Хочу великий, красивий дім – він в мене все-таки буде.

Ще хочу стати депутатом, та що там президентом! Амбіції так і "пруть", але чи вистачить впевненності в собі – не знаю.

ПРО РЕФОРМУ

Якби мамі допомогли у всій час, їй не довелось би він нас відмовитись. Це могли б бути якісь денні центри для дітей, щоби вони там вчилися, їли.

Для мам із дітьми кризові центри, будинки, де вони житимуть разом. Фінансова підтримка мамі, яка не може повністю забезпечити дітей.

Все-таки з мамою набагато краще. Тому я підтримую реформу.

Фото: СОС.Дитячі містечка Україна

Довідково: Влітку 2017 року в Україні розпочалась реформа зі складною назвою "деінституціалізація" (ДІ).

За цим терміном ховаються зміни системи дитячих інтернатів, у яких нині перебувають 106,7 тисяч дітей. При цьому 92,3% з них мають хоча б одного з батьків, і лише 7,7% дітей в інтернатах – сироти. 17,3% з усіх дітей в інституціях мають інвалідність, усі інші – звичайні діти, чиї батьки за різних обставин не здатні забезпечити їм гідного піклування і виховання в родині.

ДІ – не про закриття інтернатів, як його часто трактують. Не про економію коштів.

ДІ – про створення таких умов, за яких потреба в інтернаті, дитячому будинку тощо просто зникне.

Суть ДІ – допомога сім'ї у громаді, аби дитина виховувалась у родині.




Реклама:

Головне сьогодні