"Я ніколи не сидів у нього на колінах": як онук Максима Рильського зберігає пам'ять про діда

– Я ніколи не сидів на дідових колінах, навіть дитиною. Він не читав мені казок, як це робили інші дідусі. Проте наша з ним розмова була найкращоюу світі – ми мовчали, – по-дитячому щиро усміхається Максим Георгійович Рильський, онук відомого поета.

Максим Рильський з онуком Максимом

Він господарює у київському будинку №7, де колись жив його дідусь.

Нині садиба на колишній вулиці Радянській (тепер Максима Риського) – літературно-меморіальний музей.

Листи рибалки

Дерев’яними сходами тут колись крокував до свого кабінету поет, а тепер – відвідувачі.

Кабінет Максима Рильського

Онук Максим зростав у цих стінах і пильнує їх так само дбайливо, як спогади про діда.

– Улюблене місце відпочинку мав – у плетеному кріслі, під старою вербою, – показує крізь вікно. – Біля невеличкого фонтану.

Якось влітку я вирішив ловити рибу, а дідусь пильнував за мною звідси. Хитав головою,дивуючись з моєї винахідливості. А за кілька днів бачу – дід у солом’яному капелюсі сидить собі у плетеному кріслі і в тому самому місці ловить рибу. Я мало не впав від подиву!

Подорож до Західної України. Рильський на риболовлі на лісовому озері поблизу села Меденичі. Липень-серпень 1959 р. Фото: Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського

Рибальство, каже онук, було для діда особливим способом спілкування із природою:

– Цей барометр бачите? За тиском дід часто визначав, чи клюватиме риба. Він завжди так захоплено розповідав мені про всі тонкощі, про нерест, про те, як правильно вудити. Одного разу написав навіть цілого листа з детальною інструкцією!

Зліва - поет на риболовлі, справа - бабуся Катерина Рильська з онуком Максимом. Ірпінь, 1948 рік

Чоловік пригадує, як, підвозячи онуків до школи, семимісний дідовий ЗІМ зупинявся за квартал до школи.

Далі всі йшли пішки, бо ніхто не хотів зловживати прізвищем.

Діти просили водія не їхати прямісінько до школи, бо не хотіли, щоб інші бачили, що Рильських підвозять.

Онук Максим з костюмом діда

Максим Георгійович обережно бере в руки теплу ковдру, на якій бабуся ще у 1930 році червоною ниткою вишила ім’я свого сина – "Богданчик".

Ця ковдра лежить у невеличкій спочивальні на першому поверсі, де багато років тому обірвалося життя Максима Рильського та його дружини.

– Моя бабуся Катерина Миколаївна була на дев’ять років старша за свого чоловіка. Я часто бачив, як вона чепурилася перед дзеркалом.Бабуся ніколи не ходила вдома у капцях чи халаті, завжди носила сукні, прикраси, підбори, підпудрювала щічки. Та й дід мій одягався дуже пристойно.

Максим Георгійович обережно відчиняє високу дерев’яну шафу, дістає звідти сірий костюм дідуся й усміхнено коментує: "Онук Максим з костюмом діда".

На мить здається, що одяг віддає пряним ароматом тютюну, який з розповідей так обожнював Максим Рильський.

На мить здається, що одяг віддає пряним ароматом тютюну, який з розповідей так обожнював поет

Будинок поезії

Будинок поета спроектували, щоб господар міг під’їхати машиною, піднятися сходами до ганку, де біля дверей стояли великі глиняні глечики, увійти в будинок та пройти червоним килимом головного коридору у вітальню.

Проте побут взяв своє: онук бачив, як дідусь заходив у будинок через кухню. Там кожен день готувала тітка Ксенія, смачний аромат страв нісся аж на вулицю.

Максим Георгійович заходить до вітальні, обережно переступає червону стрічку, що відділяє експонати від головного проходу:

– Сюди приходила вся еліта 50-60 років, люди вважали за честь поспілкуватися з Максимом Тадейовичем.

В гостині у В.Ю.Стефаника. Зліва направо: секретар Яремчанського РК КПУ Свердлов, В.Ю.Стефаник, начальник місцевої міліції, М.К.Йосипенко (мистецтвознавець), М.Рильський, дружина В.Ю.Стефаника. Яремча, липень-серпень 1959 року. Світлина Богдана Максимовича Рильського. Фото: Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського

Ці картини, ліжко, стіл, приймач, сервант з посудом, крісла, рояль, за яким грав дід, телевізор, який я дивився – усе ввібрало у себе розмови про культуру та духовність, спогади та легенди.

Хоча в будинку поет жив з 1951 року, телефон тут встановили лише через 10 років.

– Дід казав: "Служіння музі не терпить галасу і метушні", – говорить онук. Тому всі охочі поспілкуватися з поетом шукали з ним зв'язок через інститут, Верховну Раду, писали листи та навідувалися в гості.

Дід казав: "Служіння музі не терпить галасу і метушні"

Перекладацьке підпілля

– У 20-х роках дідусь став наймолодшим серед неокласиків (Миколи Зерова, Освальда Бургардта, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари). Він впевнено відстоював у літературі свої погляди, за що й переслідувався радянською владою, – ділиться історією діда Максим Георгійович.

У своєму мистецтві неокласики опиралися на грецько-римську літературу.

Влада це сприймала як "невизнання радянської дійсності", тому в березні 1931 року поета заарештували за приналежність до підпільної контрреволюційної організації.

– Дідусь півроку провів у Лук’янівській в’язниці, після звільнення страшенно хворів. Остання його неокласична збірка "Гомін і відгомін" вийшла у 1929 році.

Після ув’язнення дід сховався у перекладацтво, створив своє так зване "підпілля", щоб уникнути переслідувань. У ті часи майже всі неокласики були знищені…

"Дідусь півроку провів у Лук’янівській в’язниці, після звільнення страшенно хворів"

Онук пригадує, що Рильський продовжував жити у колишньому неокласичному угрупуванні навіть після ув’язнення: проводив збори, зустрічі, вечірки, всіляко намагався допомогти побратимам.

– Переслідування не припинили, на допитах його друзів прізвище "Рильський" зустрічалось найчастіше.

У 30-х роках дід прославився як геніальний перекладач, був завідувачем літературної частини Національної опери України, переклав близько два десятки опер українською.

Пушкінський "Євгеній Онєгін" донині вважається його найкращою перекладацькою роботою! – розповідає онук.

Багряний вечір догорів

– Усе виглядає так само, як і багато років тому: ось дідів робочий стіл, лампа, подарункові трофеї з полювання, рушниці, портрети Заньковецької, Міцкевича, Шевченка, Пушкіна…

А головне – полиці зі словниками, його улюбленими книгами. Дід читав їх як художню літературу, водночас економлячи час на пошук красивих слів у тексті.

Під час поїздки Західною Україною. Липень-серпень 1959. Час для творчості. Фото: Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського

З вікна кабінету поета видніється лівий берег Дніпра.

Онук зупиняє погляд на дідовому портфелі кольору розмоклого господарського мила.

У ньому колись лежав рукописний вірш… Онук тихим голосом цитує діда:

Багряний вечір догорів

І попіл падає на місто,

Переливається намисто

Понаддніпрянських ліхтарів.

Відродження чи перевтілення?

Відродження чи перевтілення?

Наступного року після ув’язнення Рильський видає збірку поезій "Знак терезів", яку радянська критика сприймає як "свідчення про рішучий перелом, який відбувся у свідомості поета".

Але через зв’язки з колишніми неокласиками, у 1938 році поета звинуватили у "буржуазному націоналістичному підпіллі".

За розпорядженням НКВС поета мали розстріляти.

– Врятувала діда "Пісня про Сталіна", яку він навмисно написав разом з композитором Левком Ревуцьким у 1935-му році. (на цьому наполіг Андрій Хвиля, заступник наркома освіти). Нарком внутрішніх справ республіки Олександр Успенський планував його знищити, а не просто арештувати.

Перший секретар Компартії України Микита Хрущов урятував діда, особисто зателефонувавши Йосипу Сталіну: "Товаришу Сталіне, як можна арештувати поета, який написав "Пісню про Сталіна"? Її співає вся Україна, народ Вас не зрозуміє, якщо Рильського знищать".

Диктатор хвилину помовчав і відповів: "Перекажіть тому дурню Успенському, щоб він у ці справи не втручався". Це було останнім словом: "розстріляти чи помилувати", – говорить Максим Георгійович.

Після завершення війни радянська влада цькувала поета за його щирість та відвертість, заборонила друкувати твори

У роки Другої світової війни Рильський відродився та пробудив в українців національну свідомість, жагу до боротьби за Україну, розповідає онук.

Патріотичні поеми "Слово про рідну матір", "Жага" і "Неопалима купина" відновили історичну пам'ять народу, нагадали про його коріння.

Після завершення війни радянська влада цькувала поета за його щирість та відвертість, заборонила друкувати твори.

Лише у 1957 році, після розвінчання культу Сталіна, тягар з поета зняли.

У газеті "Правда" Микола Хрущов написав: "Максим Рильський – український радянський патріот!"

– Максима Рильського могли знищити у будь-який момент. Але він залишався собою, хоч і був змушений адаптуватися до тих часів. Над ним знущалися, його пригнічували, але геніальність все одно виходить на поверхню.

Дідусь перевтілився, але не став більшовицьким радянським літератором. У нього поля жовтіли, а небо синіло, – запевняє онук.

М.Т.Рильський на полонині. 1959 рік. Фото М.Йосипенка. Фото: Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського

Не міг підписуватися своїм прізвищем, совість не дозволяла

Онук заходить в одну з кімнат музею і дивиться на сотні фотографій на стіні за склом.

– Мій батько був телевізійником, шуткував: "Сину, якщо не будеш вчити мови, станеш журналістом", – усміхається.

Онук Рильського почав вчитися на перекладача у відділенні романо-германської філології, та згодом перейшов на факультет журналістики.

– Коли закінчив навчання в університеті, дідусь прилаштував мене в одну з найкращих республіканських газет того часу – "Робітничу газету". Пиши собі і про спорт, і про природу, і про пригоди...

Але я не міг підписуватися своїм прізвищем, совість не дозволяла, люди б мене не зрозуміли. Тому вигадував псевдоніми: "Максименко", "Святищенко" (озеро Стятище під Вишеньками, туди полюбляв їздити дід).

За 8 років в газеті він об’їздив Україну

За 8 років в газеті він об’їздив Україну: спускався на плотах по Черемоші, піднімався на гелікоптері над Чорним морем, коли там здобули перший чорноморський газ, літав над Керченською протокою у нерест, спускався в шахти, літав на вантажному літаку у Воркуту, був на аварії Чорнобильської АЕС, має другу категорію ліквідації її наслідків.

Згодом Максима Георгійовича запросили у Агенство Печати "Новости", де матеріали орієнтувалися на закордонного читача:

– Мене друкувала Італійська Республіка, англійський "Financial Times" – усім було цікаво, як живеться людям з тоталітарним поглядом.

Хоча в АПН кожен другий був КГБ-шник. Я мав свій кабінет, службову машину та талони на пальне, подорожував Україною та більше нічого з того не мав. Коли АПН перевтілилося в "РИА новости", повністю втратив зацікавленість у роботі.

Наступні 20 років свого життя онук поета Агенству США з міжнародного розвитку (USAID).

Західні партнери хотіли допомогти українцям вийти на ринкові реформи. Максим переконував та заохочував людей на них переходити.

Він виводив на український ринок "Coca-Cola", "KraftFoods", "Danone" і "Чумак".

Переконував людей, що автомобілі "Daewoo" не гірші за японські авто.

Доводив, що генетично модифіковані організми не такі страшні, як концентрати та отрути, якими раніше масово посипали поля.

20 років свого життя онук поета освітній програмі ринкових реформ "Град-эстейт"

Прізвище – печать відповідальності

Максим Георгійович тримає в руках сіру книжечку – "Мудрості від Максима Рильського".

У ній онук зібрав поезії, прозові твори свого діда, щоб показати, що "великий поет – завжди сучасник". Він обережно гортає її сторінки:

– Ці книги забирають у мене час та здоров’я, але відчуваю взаємну віддачу, внутрішню свободу. Я щасливий, коли мене слухають, адже говорю про те, що думаю, що мені болить. Нас виховували у скромності, ми – онуки і сини Рильського, несемо на собі печать відповідальності нашого прізвища. Я мрію, щоб ніхто не зробив кар’єри на ньому, забув про підлість. Потрібно шанувати самого себе і своє прізвище.

На вулиці світить сонце, зеленіє трава, скоро розквітнуть троянди, якими колись любив милуватися поет. Максим Георгійович повільно йде до воріт, оглядаючи дерева:

– У ніч його смерті на вишню біля будинку прилетіла птаха та жалібно кричала. Мабуть, так прощався ліс із тим, хто його оспівував усе своє життя.

Деревам цим виповниться за 60 років. Мабуть, живуть так довго з легкої люблячої дідової руки.

Анастасія Шапоренко, для УП.Життя

Фото онука Максима Рильського: Сергій Касич