Бейбі-йога під час ділових перемовин, або Як це – бути офісним татом

4963
16 червня 2018

Андрію Мірошниченку 30 років.

Він – директор консалтингового агентства, що будує партнерства між Україною та нордичними країнами та займається розвитком біотехнологій, інноваціями в охороні здоров’я.

В Андрія є ще два проекти, якими він пишається найбільше і називає найважливішими у своєму житті.

Це – його діти: Яринка та Фреїр.

Андрій із дітьми

НЕ РОЗДІЛЯТИ РОБОТУ І СІМ’Ю ЗАЛІЗНИМ ПАРКАНОМ

Дітей Андрію до київського офісу приводить їхня 80-річна прабабуся Олена.

5-річна Яринка одразу залазить татові на плечі:

– А я була в бабусі сьогодні помагатором!

Фреїр, якому 2,5 рочки, бере Андрія за руку.

Татів офіс для них – звичне місце.

Діти звикли бути в тата в офісі

Тут вони ведуть разом з Андрієм перемовини по скайпу і беруть участь у ділових зустрічах.

Раніше я працював вдома. На офісі – лише два місяці, тому тут діти роблять те саме, що й вдома, – розповідає Андрій.

Вони можуть ходити, господарювати, знайомитися і взаємодіяти з іншими.

Не розділяти сім’ю і роботу залізним парканом – звичайна норвезька практика.

Діти в офісі - це звична практика в Норвегії

– Коли говорю по телефону, їм може захотітися дізнатися, хто це і поспілкуватися з моїм співрозмовником.

Я тоді перериваю і кажу: "Яринка/Фреїр хоче тобі щось сказати".

Дитина зазвичай "тушкується", але я відчуваю, що для них дуже важливо, що вони можуть щось сказати.

КОЛИ З Я З ДІТЬМИ – МОЖУ ЗАПІЗНИТИСЯ НА ЗУСТРІЧ

Вперше Андрій опинився у Норвегії, коли вчився за проектом Erasmus Mundus.

Туди ж поїхав з дружиною, коли одружилися. Відтоді вважає цю країну другою домівкою.

Саме тут він розпочав бізнес у консалтинговій компанії, тут півтора роки прожила Яринка і народився Фреїр.

– Норвежці, особливо поки у них маленькі діти, якщо треба, беруть їх з собою на зустрічі та роботу. Робочий графік побудований таким чином, що ти встигаєш і працювати, і вчасно забрати з садочку.

 

Вони не затримуються на роботі, бо якщо вчасно не заберуть дитину, на них можуть накласти штраф, і насправді є дуже пунктуальними, але коли ти з дітьми – це інша справа, – розповідає Андрій.

Коли він з малечею, то може запізнюватися на зустріч, але завжди про це попереджає.

Я не можу дітям сказати: "Побігли", – адже вони мають власні ритми. Навпаки, в цьому випадку, я намагаюся підлаштовуватися під них.

Коли Фреїр був менший, я його у слінгу носив, а Ярина їхала "верхи".

 

Але є дещо у вихованні дітей, що прискорює роботу Андрія – час, коли вони засинають.

Якщо ти не заснеш разом з ними (це велика спокуса), то буде кілька додаткових годин доробити те, що не встиг за день.

Коли знаєш, що твій час обмежений, це додатковий стимул не витрачати його на непринципові речі, такі як соцмережі.

БЕЙБІ-ЙОГА

Андрій бере на руки сина, звішує за ноги головою вниз і починає гойдати під заливний сміх малюка.

 

– Тато, я теж хочу! – гукає Яринка.

– Давай спочатку Фреїр, потім ти.

Яринку це не переконало. Вона продовжує тягнути до тата руки, щоб і її "помотиляв".

– Ок, давай ти на одну руку, а Фреїр – на іншу.

Тато бере на руки обох, вони заливаються сміхом.

Яринка та Фреїр у тата в офісі

Андрій займається з дітьми бейбі-йогою.

З Яринкою почали нею займатись, коли їй виповнилось 2 місяці.

З Фреїром почали робити вправи через два дні після його народження.

Це – найкраща зарядка, пояснює Андрій. Для гнучкості і спортивності малюків її треба робити щодня.

– Бейбі-йога дуже переключає, особливо на роботі або перемовинах, – запевняє Андрій.

У якийсь момент починаю їх крутити, трясти, бо однотипне говоріння або ще щось їм набридає.

А так як ще одна моя професія – перекладач, можу тримати, як мінімум, два фокуси уваги і встигати і тут, і там.

 

ВДОМА ДІТИ СПІЛКУЮТЬСЯ ТРЬОМА МОВАМИ

Андрій кладе перед малюками чисті аркуші, дає їм ручки, і вони починають малювати.

Що мені особливо подобається – вони вміють самоорганізовуватися. Їм не треба багато, щоб себе зайняти. Достатньо листочка і ручки, – каже тато.

Його діти ще замалі для школи, тож багатьом речам навчаються самі.

У них дуже сильно виражена творча лінія. Яринка може прийти до мене і сказати: "Мені треба відрізати, приклеїти". Або поставити мені задачу: "Я хочу навчитися написати ось таке". Я їй роблю зразок, і вона пише.

 

– Тато, дивись, це будиночок, показує Яринка татові свій малюнок.

– О, класно! А напиши тут "ТАТО", – просить доньку.

Яринка обожнює малювати. Перший вчитель з малювання у неї з'явився у півтора рочки. Тепер батьки шукають для неї хороші курси.

За півхвилини вона повертає аркуш з написаним "ПАПА".

Це слово її навчила писати бабуся.

– Як писати "ТАТО", вона знала раніше, а тут їй захотілося навчитися писати "ПАПА".

Вдома діти спілкуються трьома мовами: українською, англійською та російською.

 

ДІТЯМ ТУТ НЕ МІСЦЕ

Центр розвитку інновацій, у якому Андрій працює менеджером проектів, працює лише два місяці.

Тут працюють з інноваціями, тому працівники спокійно ставляться до присутності дітей.

В офісі Андрія попросили лише про одне – не розмальовувати стіни:

Бо вдома вони вже все розмалювали, – сміється батько.

 

Втім, не завжди люди ставляться із розумінням.

Під час роботи над проектами "Українсько-Норвезького Мосту" було кілька ситуацій, коли Андрію прямо казали, що на ділових перемовинах дітям не місце.

Я дуже часто на перемовини беру або обох дітей, або когось із них.

І траплялися випадки, коли було видно, що люди не готові до такого контакту.

 

Коли Андрій жив у Норвегії, якось вів перемовини з українцями по скайпу.

Мене відчитали, що я з дітьми. Я відповів: "Вибачте, ви ведете перемовини з українцем, який живе у Норвегії, і тут це абсолютно прийнятно.

Якщо ви намагаєтеся навязати свою позицію, то це говорить лише про вашу обмежену ефективність як перемовника.

Адже для того, щоб нам до чогось домовитися, ми маємо найперше поважати одне одного – розуміти або хоча б приймати те, що інший може бути іншим".

Інколи Андрій має вибрати: брати дітей з собою чи ні.

У таких випадках він часто вибирає дітей. На це є кілька причин.

 

Перша – подивитися, як люди реагують на присутність дітей.

Друга – подивитися, як на цих людей реагують діти.

Діти дуже відкриті і на своїй хвилі. Але якщо вони починають дивно себе вести, замикаються або навпаки – надто збуджені, я одразу дивлюся, що це за людина, з якою веду бесіду, або що це за місце, куди ми прийшли, і досліджую, що не так.

Оскільки діти всюди зі мною ходять (і на конференції, і на перемовини), то, ясна річ, ми і на концерти, якщо йдем з їх мамою, то беремо принаймні когось з них. Тому коли ми не з ними, люди питаються: "А що таке?"

ДОМОВЛЯТИСЯ І ПЕРЕТВОРЮВАТИСЯ У ДРАКОНА

– Яринка, давай вийдемо на вулицю, – звертається до доньки Андрій.

– Чому? – питає Яринка.

– Бо там свіжіше повітря.

– Тато, я хочу гру на телефоні.

– Доцінька, ну, це тільки ввечері ми встигнемо.

– Ну, та-а-а-а-т.

– Можемо інакше: я дам тобі телефон, коли ми вийдемо на вулицю. І трошки пограєшся тоді, домовились? Але для цього треба вийти на вулицю. Єс? Давай, взувайся.

Так Андрій вчить дітей домовлятися.

 

З дитинства вони знають: якщо тато каже, що домовилися, дотримується слова.

Коли дитина не робить обіцяне, на неї накладають санкції.

– Якщо вона не зробила те, про що ми домовлялися, тоді кажу, що не зроблю те, що обіцяв:

"Ти хотіла погратись на телефоні, але ти не зробила, що обіцяла. Значить ти не граєшся на телефоні", ділиться досвідом тато.

У Андрія це – як один із способів покарання. Його він називає адекватним обмеженням.

 

Але є ще й інший спосіб.

– Іноді я кажу: не роби цього, бо тато стане злий. Ярка, що відбувається, коли тато стає злим?

Стаєш драконом!

– О! І що я тоді роблю?

– Вогнем дихаєш!

– Дихаю вогнем? – Андрій починає ричати під Яринчин сміх.

– Вона зазвичай це запам’ятовує й іноді їй стає так прикро, вона так щиро вибачається, що тато перетворюється із дракона назад і каже: "Ну окей". Це – спільна навчальна ситуація, – продовжує Андрій.

 

ДІТИ – ЦЕ ОСОБИСТОСТІ ВІД НАРОДЖЕННЯ

Завдання батьків, на думку Андрія: допомогти розвинути дітям те, що вони мають від природи – таланти і здібності.

А ще – забезпечити безпеку, але не через заборони, а через навчання дивитися і сприймати світ таким, який він є.

Але поки вони діти – відповідальність за мною.

Я її не знімаю, але й не абсолютизую: не вважаю, що маю за ними бігати, стирати з них пил…

Андрій вважає, що дітей від усього не сховаєш – вони не парникові.

– У мене немає упереджень. Я знаю: якщо усього боятися, потрібно сидіти вдома або в бункері.

Вони ростуть безстрашними. І хоча це має певні виклики, мені це подобається, – каже він.

 

Коли діти приходять на світ, то одразу ліпше знають, що їм треба – у цьому переконаний Андрій.

Ми з їхньою мамою притримуємося думки, що наші діти – це особистості від народження, і ми не в праві нав'язувати їм свої точки зору, – пояснює тато.

Це йде у розріз з панівною концепцією, тому що в радянській системі звикли так: ти привів цих дітей на світ, і, відповідно, маєш навчити, передати досвід.

Ми ж вважаємо, що дітям самим цікаво жити.

Яна Дирявська, УП

Фото Дмитра Ларіна

powered by lun.ua

Головне на сайті