Корупція, наукова халатність і секс-домагання: розповідь колишньої археологині

Ця розповідь може здатися черговою "зрадою" чи констатацією, як все погано в українській науці.

Та ця розмова з колишньою археологинею Ганною Заворотною про те, чому "все погано" і де та "зрада", коли з науки йдуть цінні (і не дуже) кадри.

Вона розповідає про свій досвід роботи археологом та причини, чому звідти пішла.

Фото зі сторінки Ганни у Facebook

Довідка: Ганна вчилася на археолога спершу у ДонНУ, потім – у Києво-Могилянській академії. Нині працює діловодом у ГО "Центр екологічних ініціатив "Екодія".

Хотіла бути археологом з 12 років, уявляла, що археологи – "люди чесні, відкриті шукачі знань і минулого, які відтворюють це минуле крок за кроком. Герої, одним словом".

ЧОМУ ЛЮДИ ЙДУТЬ З АРХЕОЛОГІЇ

Перша причина – нестача коштів (як у всій українській науці, звісно). Спершу думала, що це як усюди, ставка – це ставка.

Та з часом дізнаєшся більше про розпил грошей вищими посадовими особами Інституту археології.

Я три сезони відкопала лаборантом першої категорії Миколаївської експедиції (2009-2011 рр.).

Експедиція раніше вересня не починалася, що не дуже логічно, з огляду на погодні умови.

Особливо епічні дати були 2010 року – з 22 листопада до 25 грудня.

"Мій день Народження, 3 грудня 2010 у Миколаївській експедиції"

Треба було закрити бюджетний рік, і це робили, коли гроші нарешті дійшли до самої експедиції.

Фінансував це замовник експедиції – Південноукраїнський енергетичний комплекс. Вони, перш ніж підняти рівень Олександрівського водосховища, мають здійснити археологічні дослідження.

Це за законом "Про охорону археологічної спадщини" роблять перед будь-якою забудовою, затопленням, меліорацією тощо.

Розвідка і розкопки проводять, щоб не знищити пам’ятку, а врятувати все, що можна.

Виходить, що атомники перераховують за госпрозрахунком кошти десь у квітні, а експедиція починається у кращому випадку у вересні.

Розчистка поховання на висоті 2,7 м

Чому? Бо ці гроші спочатку перерозподіляють в Інституті археології.

За них, наприклад, видавали щорічну збірку "Археологічні дослідження в Україні".

Особливо було "весело", коли експедиція працює у грудні, а в збірку приймають матеріали… до 15 грудня.

Збірка видається за кошти експедиції, а матеріали експедиції у ній не опубліковані!

Інший випадок стався, коли я працювала лаборантом першої категорії у Північній експедиції у 2010 році на Ходосіївському городищі.

У вересні мене попросили зайти до Інституту археології підписати у заступника директора посвідчення про відрядження.

Він скривився: "Я точно маю це підписувати? А прибиральницю за ті гроші, які там крутяться, керівник експедиції не хоче у відділ найняти?".

А з якого переляку експедиція поза Києвом має давати гроші на прибиральницю в Києві?

Фото: Krugloff/Depositphotos

Є експедиції, де про зарплату взагалі не йдеться. Це ж типу курорт, якщо ти в мальовничому місці.

Якщо людина приїздить відпочивати, за що їй платити? Те, що ця людина вісім годин присвячує розкопкам – це ж таке…

Так, наприклад, працює Ольвійська експедиція. Хоча не всі, хто там копає, студенти чи хоча б вчорашні студентами, які копають за досвід, а не за гроші.

Друга причина – умови праці. Я якось написала про це і отримала масу коментарів "йдіть з археології, якщо не подобається".

Це – не підхід. Бо якщо всі підуть, то хто залишиться?

Ми могли копати взимку. Що могли викопати? Земля мерзла.

Пам’ятаєте мультик "Льодовиковий період", як вивірка підстрибувала на жолуді? Отак ми стрибали на лопаті.

Якось керівник Віктор Фоменко не повірив, що нам не вдається копати, взяв лопату і потім сам так стрибав.

Віктор Миколайович Фоменко

Крім людей з вищою освітою, лаборантів першої категорії, були в експедиції і місцеві – з Богданівки.

Один з них каже: "У мене вдома кайла є, принести?". Уявіть збереженість матеріалу, коли уламки і купки землі, які відколювалися від землі кайлами, летіли до відвалу.

Уявляю, скільки артефактів туди полетіло.

Або коли йде дощ, а треба закінчити експедицію до якоїсь дати. Коли земля ґивка, все злиплося, відсіяти потрібне практично неможливо.

Літні експедиції через спеку теж проводять у не дуже задовільних умовах. Згадую степові експедиції на Картамиському металургійному комплексі (керівник – Юрій Михайлович Бровендер). Там копали студенти Попаснянського гірничого технікуму.

Пили жорстко, зранку їх було не добудитися. Тому виходили на розкоп о 10:00 і копали десь до 18:00 з перервою на обід 12:00-13:00.

У степу під сонцем влітку! А хіба не обов’язок керівника – поставити так техніку безпеки і внутрішній розпорядок, щоб цього не було?

Фото: Krugloff/Depositphotos

У Донецькому національному університеті (ДонНУ) моя польова практика пройшла у дірявому наметі – було видно зорі, дощ заливав.

Керівник, Олександр Євглевський, сказав: "Ви самі вибирали такі намети, самі винні".

Ми ж на першому курсі точно у наметах не розбиралися! Намети він не замінив, бо запасних не брали. Мене прихистили в іншому наметі – без дірок.

А моя сусідка у селі за свої гроші купила клейонку і якось накрила ту дірку у наметі, хоча все одно щось підтікало періодично.

Третя причина – алкоголь.

Один біолог сказав, що "бухають всі польовики", у тому числі біологи.

Менше бухають, за його словами, хіба що ботаніки, яким ще рослинки рахувати. Наче археологам нічого рахувати не треба…

На практиці ДонНУми розкопували Сидорівське городище, організатором експедиції був Донецький обласний краєзнавчий музей (ДОКМ).

Керівник музейної експедиції не пив. Ми спитали: "Едуарде Євгенійовичу (Кравченко), а чому Ви не п’єте?".

Він розповів байку: "Бачите гору Артема? Ми на машині вирішили з п’яних очей з’їхати по схилу, тоді ще не було бар’єру. Коли врізалисьу дерево, то "прокинулися". Після того я й зав’язав".

Насправді історія набагато сумніша.

гора Артема

Водій експедиції напідпитку дійсно загинув на дорозі, а Кравченко вирішив нам цього не казати й подав нібито ту ж історію, тільки з гумором.

У 2002 році при розкопках кургану загинув донецький археолог Олександр Іванович Привалов.

Він напідпитку пішов на розкоп, нікому не сказав, що туди йде.

А оскільки розкопки вже завершилися, то запросили тракториста засипати розкоп.

І ось тракторист робить свою справу і не знає, що на розкопі хтось є.

Олександра Івановича просто засипало. Цю трагічну історію на парі археології нам розповів покійний Валерій Андрійович Косіков.

У 2007 році я приїхала до експедиції ДонНУ і ДОКМ на багатошаровому поселенні Видилиха (керівник – Олександр Вікторович Колесник) після вступу до Могилянки – у серпні.

Олександр Вікторович Колесник

Восени подзвонила Ользі Смірновій, студентці третього курсу ДонНУ.

Та розповіла, що до мого приїзду, у липні, в експедиції загинув один з учасників. Студенти бухали біля багаття на березі Сіверського Дінця, один пішов купатися.

Його кликали, та не переконали повернутись. У Дінці дуже сильна течія, студент втонув. Знайшли його за 7 км нижче за течією за три дні.

Експедицію не згорнули, бухали всі далі, без жодних обмежень.

Причина четверта – сексуальні домагання

Як казали у Шестовицькій експедиції: "Дружина старіє, коханка старіє, а студентки третього курсу завжди залишаються студентками третього курсу".

Миколаївська експедиція-2011

Керівники практично всіх експедицій відкрито домагалися.

Про любов між студентами не кажемо, у них рівна вікова категорія і вони не підлеглі один одному.

Обурює інше – керівник сексуально чіпляється до підлеглої, і це – ледь не усталена практика.

Я або робила вигляд, що не чула/не зрозуміла натяку, або відмовляла.

Тому зі мною небажаного сексу й не було. Однак це все одно були постійні факти психологічного насильства.

"Найяскравіший" випадок був у 2009 році напередодні Дня археолога, коли майже всі були вже п’яні.

Сидимо за столом з Аліною і Настею Коваль, підходить керівник експедиції Колесник, хапає мене за руку і кудись тягне.

Розумію, сила така, що якщо зараз пручатися, то руку тупо зламаю, тому йду.

Біля свого намету Колесник затис мене в обіймах, що вже все-таки дало мені якийсь простір і я спробувала максимально, наскільки це було можливо, відсторонитися. Він почав вмовляти з ним переспати, я відмовилася.

Тоді "просто поспиш рядом". Знову відмовилася. Колесник психанув: "Хто тут головний – ти чи я?!". А я: "У даній ситуації сильніша – я". Зрештою, відпустив. Довго було чути, як він матюкається.

Домагання не залежали від регіону. Тут не працює виправдання, що жертви домагань якось "виклично" себе поводять, натякають на секс, що чоловіка збуджує певного типажу жертва.

Фігурують різні домагальники з різними учасницями, як правило, керівник злісно використовує свій службовий стан.

У мене була експедиція і без домагань – Миколаївська. Сподіваюся, не одна вона така.

Без домагань з боку керівних осіб пройшли студентські практики.

ПРО ТЕХНОЛОГІЮ РОЗКОПОК

До шару кам’яного віку слід копати вручну лопатами, а потім, за правилами, розчищати вручну – ножами і пензлями, щоб не пропустити дрібні артефакти і зафіксувати їх глибину (а краще – висоту від материку) і розташування стосовно один одного.

Фото: mercava2007/Depositphotos

Та на могилянській практиці ми палеоліт копали лопатами, як я спостерігала. Це коли копаєш до певного рівня, а потім зачищаєш поверхню лопатою.

Тепер першокурсники Могилянки думають, що палеоліт так і копається. Та й магістри, які до того не копали палеоліт, ­ теж так думають.

В ідеалі треба забрати з розкопу повний скелет, однак археологи ліняться везти "зайве".

Антропологи зараз хоч більш-менш пробили цю стіну байдужості, і з розкопок забирають не лише черепи і тазові кістки, як це було раніше.

Коли я складала кістки з шурфу 2009 року, Колесник спитав: "А нащо ти ребра береш? Та що за ребрами можна побачити!".

Але ж за ребрами можна і хвороби встановити тогочасні, і раціон харчування.

Палеозоологія у нас фактично відсутня. Звісно, є свідомі археологи, які забирають кістки і запрошують палеозоологів на їх опрацювання, та у більшості експедицій нерепрезентативні, на думку керівництва, кістки все ще летять до відвалу.

Фото: mercava2007/Depositphotos

Палеоботаніки фактично немає, тому що просівати зерна у наших умовах майже нереально.

ОБЛАДНАННЯ

У більшості експедицій використовують нівелір – пристрій для виміру висоти/глибини.

В Україні вони залишилися з радянських часів і через іржавість триног не завжди можуть бути правильно виставлені, звідси й погрішності у вимірах.

Лише у кримських експедиціях були сучасні лазерні нівеліри.

Та що там нівеліри, якщо в експедиції ДонНУ і ДОКМ просто знаходили студента, в якого не тремтіли руки і який вмів наточити лопату, щоб зробити хоч щось з того, що було.

Фото: mercava2007/Depositphotos

Все це обладнання зберігали не інакше, як в якомусь підвалі, залитому водою.

Археологія – це не лише махання лопатою, це – наука, все знайдене в експедиціях треба доводити до ладу у камеральних лабораторіях.

Однак багато артефактів лежить на складах і ніхто їх не обробляє і не узагальнює дані.

Давно вже слід облишити копання заради копання (лише тому що студенти повинні пройти практику) і перейти до опрацювання накопаних матеріалів на сучасному науковому рівні.

Я здалася, але майбутнім студентам і вченим порадила б не здаватись.

Ставте керівникам експедицій незручні питання, набувайте знань і практичного досвіду, щоб могти щось змінити.

Олег Андрос, кандидат політичних наук, для "УП. Життя"

Від редакції: "УП.Життя" готова надати слово усім археологам, згаданим в матеріалі.