"70% людей, що обслуговують Ужгород – роми": як ромський табір бореться за право на проживання і прописку

Про те, як найдавніший ромський табір Ужгорода хвилюється, що поруч з їхнім поселенням продали землю нібито під багатоквартирну забудову, та їхню інтеграцію в суспільство

– Це найспокійніший табір! Є проблеми десь із поліцією, але тут – нема! – запевняє староста ромського поселення Ужгорода у мікрорайоні Шахта Дарина Горват. –

Я ромка, проживаю в Україні. Ми громадяни України, я поважаю українців, дружу з ними! Трапляються між нашими не дуже хороші люди, є і між українцями не дуже хороші!

Вона старостує тут чотири роки. Шахта – найдавніше ромське поселення, йому близько сотні років.

Всі будинки рівномірно-скромні, діти – чисті і ввічливі, дорослі – доброзичливі.

Дарина розповідає, що раніше табір був великим, але з часом мешканці порозселялися, і зараз тут – 25 сімей. В общині – 115 осіб, серед яких – 42 дитини.

– Всі здебільшого працюють, – розповідає староста. – В основному двірниками, вантажниками, в комунальних службах…

– 70% людей, що обслуговують Ужгород, це роми, – розповідає депутат ужгородської міської ради та громадський активіст Мирослав Горват.

Всі діти відвідують школи, додає староста. Тут поруч – школа №14, їй 90 років. Роми збудували її власноруч.

***

У кожному ромському селищі є найстарша людина, котру особливо поважають, авторитет. На Шахті це 78-річна Ганна Терпак:

– Треба стати на роботу, але не можу стати на роботу, бо прописки не є! Не хотять нам ніяк прописку робити! Документи є, прописки немає…

Хтось заперечує, що прописка є, та жінка веде своє:

– Малий їздить у Київ на заробітки, там коли є робота, коли нема, але там не треба прописки. А тут не може найти!

Її перебивають співмешканці. Емоційно вигукують, що нікуди звідси не підуть, хай хоч із тракторами приїздять, що з ними поводяться так само, як від час Другої Світової поводилися "німецькі фашисти".

– Я тут прожила 60 років! Я мала 16 років, коли сюди прийшла заміж… – згадує Ганна. – Як вони дуже хочуть – хай мені дадуть грошей, щоб я собі другу квартиру купила! А так звідти не пуйду! Що будуть з нами робити – нич не кажуть! Все так роблять потайно!

Найбільш болюча тема мешканців поселення – право на землю.

За словами Дарини, поле поруч продали, тож тепер не зрозуміло, що буде з табором.

У більшості мешканців є паспорти, проте земля і будинки не приватизовані.

– Ми не переїжджали звідкілясь, ми тут живемо, тут прописані, діти тут прописані! – говорить Дарина.

Втім, одні говорять, що прописку мають, інші – що прописки не дають, тому не можуть працювати та вступати у навчальні заклади, ще хтось запевняє, що прописки є в усіх, проте не в усіх вони на руках.

Староста веде переговори з міською владою:

– Пропонували нам гуртожиток, але багато хто, скажімо, збирає макулатуру – заробляє на життя, як може. Якщо ми будемо в гуртожитку, то уявіть собі – складати це десь на сходах, або я не знаю де, ті папери або пляшки – що з того буде?

За її словами, міський голова не проти, аби роми й надалі жили у своєму поселенні, проте долю спірної землі має вирішити міська рада.

Станом на зараз немає детального плану забудови.

– Мер сказав чекати на детальний план, – говорить староста. – Але я уже чекаю сім місяців, і не знаю, скільки ще чекати.

Як тільки отримаємо плани і дозвіл на проживання, всі роми сказали, що одразу ж перебудують свої дома, буде реальний ремонт, кожен собі збере кошти на ремонт, тут все буде чисто, акуратно!

У таборі є освітлення і проведена вода, проте досі немає каналізації (недобудована вбиральня – цьому підтвердження).

– Навіть якщо я піду і скажу: "Проведіть нам каналізацію!" – нам не проведуть, бо нема у нас приватизації землі. Щоб не дай Бог не лишилися всі ці діти, всі роми на вулиці!

За словами Горвата, лише 172 роми не мають документів.

***

Міська рада запевняє, що ділянку, на якій розташовано поселення, ніхто і нікому не продавав.

– Викупили не ту землю, де їхнє поселення, а сусідню земельну ділянку. Вона перебувала у приватній власності, зараз її перепродали, – говорить Олександр Білак, заступник міського голови та голова координаційної ради з питань інтеграції ромського населення в українське суспільство. –

Їх виселяти не збираються, якщо вони будуть вести нормальний спосіб життя, не будуть порушувати правил благоустрою… Не знаю, який там об’єкт будується, потрібно перевірити.

Скоріше за все, це буде багатоквартирна забудова.

Там поруч школа, куди вони водять своїх дітей, у них є абсолютно нормальні умови для співіснування, тому я думаю, що проблем не має бути.

На зеленій галявині, де ще нещодавно молодь з Шахти ганяла футбольного м’яча, тепер паркан.

Збоку видається, що паркан звели навколо поселення, через що його мешканці називають цей простір "гетто".

Чим же ж зумовлений рейвах серед мешканців Шахти? Звідки чутки про гуртожиток і порівняння дій міськради з методами "німецьких фашистів"?

Можливо, річ у розумінні "нормального способу життя і благоустрою"? У побоюваннях, що мешканці новобудови не вважатимуть за "нормальне" подібне сусідство?

Чи у самих мешканцях поселення, що, попри свою порядність, не прагнуть більшої соціалізації?

– Питання легалізації їхніх документів залежить від них самих, – запевняє Олександр. – Їм просто треба докласти максимум зусиль, щоб привести в порядок свої документи. В когось є документи на право власності, в когось немає, і вони мають ті всі документи оформити. Ми їм говоримо вже декілька років про це!

Оформлення документів потягне за собою певні зобов’язання, яких вони не дуже сильно хочуть дотримуватися.

Сплата комунальних послуг в повному об’ємі, відповідних податків. Їм легше мати один лічильник, і незрозуміло як використовувати електроенергію, ніж кожному окремо платити.

***

В Ужгороді проживає близько 6 тисяч ромів, є 5 компактних поселень, розповідає Горват.

– Для нас важливо, щоб роми ішли в університети після школи, – говорить він. – Тоді маємо шанс, щоби роми пішли в державні органи, де можна допомагати ромськй громаді (соціальна робота, психологи, юристи, викладачі початкових класів, медики).

Типовий представник такої мотивованої молоді – 21-річний Сашко.

Він працює координатором на автомобільному заводі. Приїхав у Шахту провідати матір та допомогти по господарству.

Коли траплялося, що дітей не брали до школи, він з іншими активістами добивалися, аби їх таки приймали.

Дарина додає: у школі ніколи не відмовлять через те, що ти ром, натомість делікатно брехатимуть, що немає місць.

– Мені допомогла мама, – каже хлопець. – Завжди змушувала досягати всього самому, казала: "Вставай, іди, треба добиватися кращого! З тебе будуть брати приклад!".

Моя сестра уже взяла з мене приклад – також закінчила школу, пішла в училище… Так само і молодша.

Я працюю у Словаччині, можу і тут, але тут дискримінація велика, особливо ромів!

Треба молодіжну групу створювати, щоб допомагали, підводили до цього: як піти до школи, як записатися до лікаря, як в садочку треба поводитися…

Наприклад, якщо піду табір до дітей і скажу: дивіться, я вам приклад, я ром! Виріс як ром, вчився, закінчив і зараз нормально працюю!

Олена Максименко, для УП.Життя