Чотири роки у чотирьох стінах: чому українка не виходить з дому навіть до магазину

13155
5 липня 2018

Лідія Кубікова не виходила зі своєї квартири у Запоріжжі уже чотири роки.

Прокидається о п'ятій від дикого головного болю.

Дотягується до ліків вони завжди під рукою.

Приймає пігулки, і дрімає до дев’ятої. Готує нехитрий сніданок, робить кілька дзвінків.

Після обіду приходить соцпрацівниця Олена вона навідується двічі на тиждень, у вівторок та четвер.

Приносить заздалегідь замовлені продукти: трохи сиру, картоплі, борошна і свіжу газету.

До вечора Лідія поговорить з сусідками через вікно, подивиться спортивний канал, зателефонує кільком подругам і піде спати. А зранку знову біль. Щодня одне й те саме.

***

Ось тут, бачиш, я на Кавказі. А це Карпати. А це Чатир-Даг у Криму, там такий вітер страшний був, думали, що нас здує!.

Лідія гортає пожовтілий альбом з чорно-білими знімками.

 

До трагедії вона багато подорожувала: брала величезний рюкзак, намет і йшла в гори.

Все хороше у мене було до, – каже.

Той день намагається не згадувати.

Думаю, сама винувата. Хотіла виділитись. Треба було, як усі.

Їй було 26.

На метизному заводі, де Лідія працювала, створювали секцію з велоспорту.

Дівчиною вона була спортивною, жвавою, тож відразу напросилась у команду.

 

Тренувались за містом. В той день вони поїхали на чергове тренування.

Всі поїхали по трасі, а я хотіла спробувати іншу дорогу грунтовку. Врешті ми розділились: усі поїхали хорошою дорогою, а ми вчотирьох окремо.

Був вересень. Дорога всипана пожовклим листям і розмокла від дощу.

Дівчина задоволено їхала, осінній вітер дув у спину, колеса шурхотіли і несли вперед. Аж раптом ровер підстрибнув на виступі і його різко понесло вниз.

Коли Лідія прийшла до тями, ніг не відчувала. Вона впала грудьми прямо на кермо велосипеда.

Медики діагностували компресійний перелом хребта.

 

***

Пролежала в лікарні 8 місяців.

На четвертий місяць змогла ворушити великим пальцем лівої ноги.

Вся лікарня прибігала подивитись. Просили: "Ліда, поворуши".

Коли дали першу групу інвалідності, плакала на всю лікарню. Про роботу на заводі і звичайне життя можна було забути.

Але бути залежною від візка не хотіла.

Тому з усіх сіл розробляла кінцівки і багато тренувалась.

Врешті навчилась ходити на милицях, і поки мама та тітка були живі, з їхньою допомогою виходила з дому.

 

Цілими днями сиділа у дворі з книгою. В дім заходила, коли сонце давно сіло, і на вулиці вже нікого не було. 

Так прожила 45 років. А чотири роки тому впала у своїй квартирі.

Хотіла взяти банку з серванту. Нахилилась, і опинилась на підлозі, згадує.

Тоді у Лідії вже не було родичів, які могли б допомогти.

Мама померла у 1996 році, тітку поховала кілька років тому.

Місяць жінка не могла піднятись з ліжка. Допоміг сусід носив жінку на руках у вбиральню, приносив їй їжу і ліки.

Врешті змогла сидіти і опинилась у візку. І так уже чотири роки.

***

Лідія Кубікова заїжджає на кухню, відкриває вікно, нахиляється. Це її основний зв’язок зі світом. Роздивляється перехожих, розмовляє з сусідами.

За чотири роки жінка не виходила з дому ні разу.

 

Живе на другому поверсі хрущовки. Ліфта в будинку немає, і кількадесят сходинок нездоланний бар’єр, особливо коли немає кому допомогти.

Минулого року в лютому у мене розболівся зуб. Подзвонила до лікаря. Сказала, що переносної бормашини немає, треба їхати в стоматологію.

Викликала приватну "швидку". За те, щоб довезли на сусідню вулицю і повернули назад, заплатила 600 гривень". Це був мій єдиний вихід "в люди" з квітня 2014-го.

Ще минулого року запорізька міська влада обіцяла запровадити соціальне таксі спецмашини, на яких люди на візку могли б з’їздити у лікарню чи по інших справах. Хоча б кілька разів на рік.

Відповідна петиція на сайті міськради набрала потрібні голоси, депутати навіть за це проголосували.

Але ніякого таксі так і не впровадили.

***

Крім вікна, для спілкування у Лідії є ще телефон. Минулого року крадії поцупили кабель від стаціонарного. Довелося просити соцпрацівницю, щоб купила найпростішу мобілку. 

 

По телефону Лідія зідзвонюється з друзями-спинальниками.

З більшістю познайомились у санаторії. Ще за Союзу їздила туди ледь не щороку.

Гарік живе у приватному секторі на Пушкіна. Він "найпросунутіший", бо має машину і може пересуватись містом не лише на візку.

Тому серед спінальників він активіст йому дзвонять з усіх проблем і, в разі чого, консультуються.

Ще Лідія дружить з Галиною Пасько. У 70-х роках у Запоріжжі будували обком партії нині обладміністрація.

Одного ранку на будівництві обвалились будівельне риштування, на якому працювали 42 людини штукатури та монтажники. Декілька людей загинули. Галина вижила, але пошкодила хребет. З тих пір на візку.

Галина, як і Лідія, майже не виходить з дому. Лише зрідка чоловік возить її на дачу.

А ще є Любов Кудріна. Травмувалася того ж року, що й Лідія.

Працювала в дитсадочку, на жінку впала недобудована стіна.

Любові пощастило живе на першому поверсі і через місцевого депутата добилася, щоб їй зробили пандус. Тож жінка інколи виїжджає у двір.

"Щаслива", кажуть про неї подруги.

Нас, спинальників, багато, але на вулицях нас не зустрінеш, ніби і не існує нас зовсім. А як виїжджати, якщо ні з під’їзду не спустишся, ні в транспорт не заїдеш, навіть в аптеку не попадеш в більшості аптек немає пандусів. А там де є - так це не пандуси, а знущання. От і сидимо по квартирах, – пояснює Лідія.

***

У її серванті пожовклі від часу фотографії рідних.

На верхній полиці мама. Трохи нижче тітка. Поруч зовсім новий знімок.

 

На ньому українські військові та пакети з гуманітаркою. Нижче напис: "31 блокпост". У 2014-2015 роках там, на Луганщині, точилися страшні бої.

Це хлопці наші, запорізька бригада. Коли війна тільки починалася, я через волонтерів їм трохи допомагала, розказує Лідія.

Її батько був військовим, але багато років тому загинув "на гражданці".

Держава виплачує жінці компенсацію через втрату годувальника. Ці кошти жінка кілька років поспіль перераховувала волонтерам на підтримку армії.

А ще віддала два візка-"ричажка". У 2014 році подзвонила в соцслужбу і сказала, щоб забрали, може, пораненим знадобляться. Волонтери приїхали, забрали, дякували.

По кімнаті я на них їздити не буду, а на вулицю вже не виїжджаю. А хлопцям теж треба.

Подушки та ковдри передала у госпіталь, простирадла порізала на маскувальні сітки. Мохерову кофту тітчин подарунок розпустила, ниточки розгладила, і передала волонтерам, щоб шкарпетки бійцям зв’язали.

 

Якось на 8 березня волонтери приїхали до Лідії віддячити. Передали від бійців дві гільзи і фотографію.

Тепер вона стоїть на головному місці в серванті поруч зі знімками рідних та іконою Пантелеймона-цілителя.

А як інакше? Вони голі-босі тоді були, як подивишся по телевізору повиходили хлопці на війну в лахмітті. Це ж наші хлопчики! Скільки ж тут до фронту, якихось 200 кілометрів, вони ж нас захищали! згадує.

І плаче.

Вперше за нашу розмову.

 

***

За чаєм обговорюємо особисте.

Заміжньою не були?, наважуюсь спитати.

Не встигла. Був наречений, Толя. Ми вже з батьками перезнайомились, весілля обговорювали.

А коли це все трапилось, розійшлись. Він мене довго чекав. Але коли останній раз говорили, я йому сказала: "Толя, не чекай. Я не буду тебе обтяжувати".

Все одно з цього нічого б не вийшло. Чоловіки в цьому плані слабкі. Дружини зазвичай лишаються з чоловіками, якщо ті опиняються на візку. А чоловіки йдуть.

От Люба коли травмувалась, чоловік її лишив. Так вона у санаторії познайомились з Сашею. Так і живуть з ним. Саша, правда, лежачий.

У нас тільки Валера з Галкою так і живе, не пішов, пощастило їй. Але це унікум, такого не буває. Тому я Толю і відпустила.

 

Потім таємничо посміхається:

Я якось все-таки ледве не вийшла заміж. У санаторії познайомились. Коля звали, із Сум. Він "шийник", але ходячий. Високий, красивий, на гітарі грав.

Він раніше з санаторію їхав, а я ще на два тижні лишалась. Казав: поїхали зі мною, не захочеш лишитись, поїдеш додому. Я злякалась і не поїхала.

Мені тоді було 30, йому 24. Злякалась, що молодший за мене був.

Рік переписувались потім. Всі листи його у мене лежать, бережу.

***

Голова у Лідії болить бесперестанно. Лікарі кажуть кіста головного мозку. Допомогла б операція, але це дуже дорого, і роблять її тільки в Ізраїлі. Тож Лідія про таке навіть не думає.

Ми попрощаємось, Лідія поговорить із сусідками через вікно, подивиться спортивний канал, зателефонує кільком подругам і піде спати. А зранку знову біль.

Щодня одне й те саме.

Тетяна Гонченко, журналістка, для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті