Як і навіщо українці їдуть викладати англійську іноземцям

5352
9 жовтня 2018

Все частіше українська молодь виїжджає за кордон навчати дітей англійської мови.

Хтось їде за гарною оплатою праці, для когось це можливість побачити світ.

Найцікавіше, що більшість з них мають різний фах і рівень володіння англійської.

Про перспективи та мотиви такого вчителювання "Українська правда. Життя" поговорила з чотирма українцями, які працювали у приватних школах Китаю, В’єтнаму, Індонезії та ОАЕ.

БУМ НА ВЧИТЕЛІВ АНГЛІЙСЬКОЇ

Юлія Сулима працює вчителем англійської мови в Китаї. Вона закінчила Київський лінгвістичний університет. 

– Я звернулась до агентства із працевлаштування. Показала наявність диплому про вищу освіту, потім пройшла співбесіду онлайн і мене запросили на роботу. Я викладаю англійську в приватній школі для маленьких дітей у місті Шеньчжень.

Юлія отримує понад 1000 доларів зарплатні щомісяця, працює п’ять днів на тиждень. З роботодавцем спілкується англійською.

– Керівник часто допомагає мені вирішити, якісь власні проблеми, навіть відвідував зі мною стоматолога. Він має гарні відносини з усіма працівниками.

Юлія Сулима працює вчителем англійської мови в Китаї

Сулима каже, що викладати дітям англійську, не знаючи китайської, досить легко.

Основне школярі розуміють без перекладу тому, що Юля демонструє їм карточки з малюнками і жестами показує емоції.

Якщо діти щось не розуміють, то допомагає асистент.

Переклад потрібен, коли хочеш пояснити правила гри або дати нову команду.

– Я починаю заняття з пісні-привітання і закінчую тим, що ми стаємо в коло і співамо goodbye song. Ми раз в місяць влаштовуємо або пікнік або ідемо в піцерію, парк.

Дівчина розповідає, що має стовідсоткову свободу вибору теми занять, її ніхто не контролює, – головне, щоб був результат.

Ми присилаємо батькам план уроків і потім після уроку відео, з якого вони можуть повторити все.

В магазині та інших закладах Юля постійно має з собою онлай – перекладач або ж розмовник китайської. 

– Вони дуже поважають європейців. Мене, наче кінозірку, фотографували на вулицях, чи в закладах харчування. Це виглядало досить смішно.

Христина Жук теж викладала англійську мову у приватній школі. Розповідає, що у Ханой (В’єтнам) її заманили гарні оклади. За освітою вона історик.

– Це друга країна світі, де найбільша оплата праці вчителя англійської мови і низькі ціни на життя, приблизно, як в нас. Мені покрили витрати на проживання та дорогу і отримувала 25 доларів за годину уроку, загалом на місяць виходило  приблизно 50 тис. грн.

Христина Жук теж викладала англійську мову у приватній школі

Христина розповідає, що у В’єтнамі бум на вакансії вчителів англійської, бо там навіть бідні люди готові віддавати останні гроші, щоб діти знали англійську, – це їхній шанс вирватися в Європу.

– Навіть в маленьких селах є приватні школи і там зарплати у вчителів дуже хороші.

Дівчина об’їздила понад 60 країн світу. Порозумітися з в’єтнамцями їй було не важко, з тими хто не знав англійської спілкувалась жестами. В школі в молодших класах з нею був асистент.

– Менші діти завжди хотіли до мене торкнутися. Казали, що люблять, а коли побачили мої голубі очі, то всім класом збіглися і роздивлялися.

В старших класах Христина працювала сама. Якщо учні чогось не знали, то вона намагалась пояснити іншими словами.

– Пам’ятаю, коли ми проходили тему релігія, тоді було дуже складно пояснити їм що це. В них комунізм і діти не знають як це вірити в Бога. Вони ходять у шкільній формі з червоними краватками. 

Єдиний дискомфорт, який Жук пережила у В’єтнамі, – це проблеми із гігієною.

– Рис насипають руками. Дають із сусіднього столика недопитий чай і наливають у цей самий стакан тобі. Кидають в ресторанах під ноги шкаралупи насіння соняшнику. Це був жах. Потім я звикала. Однак вдруге не хочу повертатися працювати у В’єтнам.

НЕ КОЖЕН ЗМОЖЕ ВИТРИМАТИ

Маркіян Тхір з Івано-Франківська мав досвід викладання англійської в ОАЕ. Він доктор філософії з германських мов, викладач університету ім. Данила Галицького.

Йому вдалося влаштуватися на роботу в ОАЕ завдяки міжнародному диплому TESOL.

Школа, де я працював розташована в пустелі, у населеному пункті Ель-Яхар, 20 км від міста Ель-Айн в еміраті Абу-Дабі.

Маркіян Тхір мав досвід викладання англійської в ОАЕ

Це була приватна школа з американською програмою навчання, оснащена надсучасним обладнанням, необхідним для навчання: LG комп’ютерами, електронними та звичайними шкільними дошками, проекторами в кожному класі, а іноді й камерами.

Маркіян пригадує, що з собою потрібно було завжди носити картку пропуску, оскільки після 4 класу в школі хлопці та дівчата навчаються в окремих класах.

Хлопець не знав арабську, однак уроки проводив без асистента.

– Я дотримувався Communicative Approach (комунікативного підходу) жоден мій урок не обходився без презентацій за допомогою проектору, кольорових малюнків, аудіо, відео, рисунків на дошці. Не дозволяв собі сідати під час заняття, використовував мову жестів, тобто був, як актор на сцені.

Наприклад, вивчення прийменників "in", "under", "on", "into" ("в", "під", "на", "в середину" тощо) відбувалось з використанням м’якої іграшки, яку вчитель клав на стіл, під стіл, в стіл і, таким чином, учні розуміли, як оперувати прийменниками.

Маркіян каже, що заробітна плата у вчителів англійської мови у ОАЕ дуже щедра. В Абу-Дабі вона може сягати до $6000/місяць, до того ж без податків! Однак не кожен зможе витримати психологічне навантаження.

– Необхідно бути енергійним, психологічно стійким, щоб упоратись із арабськими учнями. Їхня гіперактивність "зашкалювала". Завжди їм щось було потрібно – то до медсестри, то купити води, то в туалет.

При цьому, пригадує хлопець, поваги до вчителів у них, як такої, не було.

Всі учні були переважно місцеві та з надзвичайно багатих сімей (були навіть дочки та сини шейха). Розпещеність та вседозволеність учнів – основні негативні аспекти, які можна виділити у їхній поведінці.

– Щоб їх викорінити, потрібно було бути дуже строгим, постійно повторювати їм правила поводження, також встановити свої чіткі правила та знати певні методи впливу на арабських учнів. Наприклад, не починати заняття, поки не буде тиша.

Маркіян окремо уточнює, що не можна було показувати посмішку, бо учні відразу зірвуть урок, зрозуміють, що ти "хороший містер", що ти "свій".

Колишній вчитель розповідає, що доводилося відповідати й на провокативні запитання учнів, на кшталт "чи він – мусульманин?".

– Почувши мою негативну відповідь, і кричали, і малювали хрест, а потім його закреслювали і казали, що це неправильно; доводили, що іслам – це саме та релігія, яку всі повинні сповідувати. Часто запитували про моє особисте життя, підсвистували.

Зіштовхнулася з ісламом та його проявами і Ольга Мельник. Вона працювала викладачем англійської у приватній ісламській школі "Ал-Азар" у місті Чілегон в Індонезії. Заклад був із мечеттю у дворі.

– Це було оплачуване стажування від "AIESEC". З початку мені пообіцяли $400 зарплати за повний робочий день, але вже в аеропорту, коли я прилетіла, мені сказали, що будуть платити $300. Проте, мовляв, і житло знайшли.

Я вирішила залишитися. Адже я їхала не заради грошей, а щоб побачити ближче Інодонезію.

В початкових класах Ольга викладала англійську разом із місцевою вчителькою. У старшій школі – сама.

Каже за кілька місяців на елементарному рівні змогла освоїти індонезійську.

Вона була єдиною жінкою на території школи, що не носила хіджаб.

Ольга була єдиною жінкою на території школи, що не носила хіджаб

Навчальний день в школі починався о 7:00 – діти співали гімн країни і школи. Далі всі стрункими рядами йшли у мечеть на території школи. Друга молитва була опівдні.

– Учні вітаються і прощаються, прикладаючи мою руку до щоки або лоба на знак пошани, беруть автографи і фотографуються. У класах немає суворої дисципліни, діти відчувають себе вільно.

Пам'ятаю свій перший урок, першокласники малювали слона. Боже мій, вони його і на підлозі творили, і під вчительським столом. Усім комфортно, одна я в шокована (усміхається).

Найбільше українці запам'яталося, як в школі відзначають мусульманське свято жертвоприношення Курбан-байрам.

– У двір школи привезли корову і трьох козлів. А потім, у всіх на очах, перерізали горло тваринам і обробили м'ясо – частину поділили між собою, частину – роздали бідним.

Заходжу в клас, а на моєму столі – два закривавлені пакетики. Я вегетаріанка і це єдине негативне, що я побачила під час роботи в Індонезії.

Леся Родіна, спеціально для УП.Життя

Всі фото надані героями публікації

powered by lun.ua

Головне на сайті