Раніше плакала від самотності, зараз – від колосальної підтримки: як одна жінка бореться за чужих дідусів і бабусь

Як одна жінка з Кропивницького волонтерила у будинку для літніх людей, захотіла створити для них затишний дім, де вони могли б щасливими доживати віку, і попри усі труднощі досягла своєї мети...

Валерія проходила повз приміщення, біля якого сиділи старенькі.

Звернула на них увагу раз, другий…

Не втрималася і зайшла. То був притулок для стареньких "Милосердний Самарянин" у Кропивницькому.

– Я побачила кричущий біль і безвихідь на обличчях. У їхніх очах був жах! Побачила не просто старість, а розчарування у житті, відторгнення і непотрібність.

Ілюстративне фото: Dundanim/Depositphotos

Вибігла звідти у риданнях. Мені треба був деякий час, щоб прийти до тями. Але це настільки зачепило, що спонукало діяти, – пригадує.

Був 2005 рік. Минуло 13 років, і Валерія Кривошапка відкрила свій центр, у якому старенькі можуть доживати віку щасливими.

День відкриття центру, 2 листопада 2018 року

***

Тоді, у 2005-му, Валерія витерла сльози після побаченого і повернулася до притулку для стареньких.

Бухгалтер розповіла їй про мешканців – в одного було двоє, в іншого – троє дітей...

Жінка зрозуміла, що там зібралися люди, у яких є діти, але з різних причин вони не можуть їх доглядати.

– Я сказала: "Мене звати Лєра, я хочу вам допомагати". Була сестрою-господаркою, кухарем... Мені настільки хотілося зробити їхнє життя кращим...

Валерія Кривошапка

Тоді там було 12 лежачих – Валерія годувала їх з ложечки, зрізала нігті, носила з дому продукти, з’ясувала, коли у них дні народження.

– Одного разу зайшла в магазин і кажу: "Я іду в будинок престарілих, дайте мені 20 упаковок морозива".

Продавець відповіла: "Не треба грошей, я не можу піти, а ви підете і занесете частинку мене", – переповідає Валерія. – Я вражена була до сліз.

Так вона пропрацювала 10 років.

***

– Спочатку я засуджувала дітей за те, що вони здали батьків, – зізнається Валерія. – Потім розуміла, що діти так поводяться з батьками, бо ті свого часу неправильно поводили себе.

Від цього виникло засудження до батьків. А потім зрозуміла: яка різниця, хто неправильно поводився? Кожен з нас може опинитися в такій ситуації, не можна лишати цих людей наодинці з бідою.

Ілюстративне фото: rinderart/Depositphotos

І я перестала засуджувати – дітей, батьків, владу...

Валерія описує свою місію так: щоб люди, вмираючи, робили це зі щасливим обличчям і нікого в останні хвилини свого життя не проклинали.

– Усім важливо, щоб людина красиво прийшла у цей світ – в оточенні любові, у красивій кімнаті і у гарних речах. Для мене важливо, як людина йде з цього світу. Вона має бути сита, суха, задоволена і має когось тримати за руку, – ділиться жінка.

Ілюстративне фото: Kuzmafoto/Depositphotos

***

Валерія досі пам'ятає день, коли зрозуміла, що треба самій братися за діло.

– Я погодувала стареньких, тру підлогу і мені приходить думка: "Хто тобі заважає взяти на себе відповідальність і організувати все так, як ти вважаєш правильно? Повір у себе і зроби", – пригадує, ледь стримуючи сльози. – За 10 років я побачила, як роблять неправильно і мала уявлення, як зробити краще.

Ось так зараз виглядає створений Валерією і відремонтований центр для літніх людей

У приміщенні, розрахованому на 20 місць, іноді було 25 жителів, бо щороку попит зростав. Кімнати настільки ущільнювали, що людям не було де розминутися.

– Я поділилася думкою з директором закладу Іваном Івановичем. Він підтримав.

У 2013 році Валерія зареєструвала благодійний фонд "Притулок".

– Розуміла, що будинок престарілих – саме будинок і почала його шукати. Ходила до усіх, до кого можна... Рік безуспішно.

Перші зрушення почалися від Віти Атаманчук, яка тоді працювала в облдержадміністрації. Я знайшла приміщення в Аджамці на другому поверсі лікарні, перевезла туди якісь речі і готова була перевозити стареньких.

Коли Валерія порахувала, що самостійно не потягне платити комунальні послуги, пішла просити допомоги.

Цей центр будували волонтери, які відгукнулися на прохання Валерії. На фото - ремонт приміщення

– Коли зверталася до влади, чула, що мене не змушували відкривати заклад. Так і було. Коли я задумала такий заклад, розуміла, що на владу розраховувати не треба, можу сподіватися тільки на підтримку небайдужих.

Водночас Валерія зрозуміла, що благодійні справи не можуть існувати без підтримки бізнесу, як це відбувається у Європі і Америці. Підготувала листи і понесла їх до фермерів.

– Після того, як занесла листа в бухгалтерію одного з адресатів, вийшла з того приміщення, йду, різко розвертаюся і кажу: "Так от воно!".

Зрозуміла, що "Затишна оселя" – аж ніяк не другий поверх лікарні... Це приміщення за моєю спиною! Через деякий час ми викупили його, – ділиться жінка.

На задньому фоні - викуплений будинок у процесі ремонту

***

Старі дерев’яні вікна, оббиті стіни, провалена стеля – те, з чим зіштовхнулася у новому приміщенні Валерія. Ні опалення, ні води, ні фінансів, ні моральної підтримки.

– З 2014 року в мене було три роки самотності, – пригадує Валерія. – Увесь тягар упав на мене.

Чоловік багато допоміг, поїхав у Польщу на заробітки, щоб компенсувати те, що я не приношу дохід.

Але борюся за реалізацію ідеї сама. Немає постійної команди, яка підтримає і не дасть опустити носа.

Жінка сама приїжджала у холодні кімнати, бачила сині панелі, діри у стелі і заплющувала очі, плакала і уявляла, як все облаштувати. Треба було вкласти чималі гроші, щоб усе довести до ладу:

– Я питала у Бога: "Навіщо Ти мені все це послав, а підтримки не дав?".

Все зрушило з мертвої точки тоді, коли про проект Валерія почала писати у соцмережах.

– Це запропонувала робити одна жінка. Ми завели сторінку, почали розповідати, що потрібно – і спрацювало. Люди почали підключатися навіть з інших міст і країн.

За останній рік з’явилося багато помічників і вони додаються щодня.

Помічники додаються щодня. Фото у процесі ремонту центру

***

Півтора роки ремонтів – і майже фініш.

– Тут буде кухня, все зроблено для зручності кухаря, тут – столова у стилі провансу...

П’ять кімнат на чотири особи кожна, у коридорі – дивани, туалети – окремо для дівчат і хлопців, – проводить екскурсію Валерія.

Бабуся, яка прийшла до нас, коли побачила нові вбиральні, розплакалася і сказала: "Діточки, оце ви для нас так стараєтеся?". Вона відчула через ті унітази і кахель усю любов, яку ми вкладаємо.

"Марія Степанівна плаче від побаченого, яку красу ми робимо, як разом стараємося. Друзі, ми всі разом робимо таку красу для цих милих дам!", – описала світлини Валерія.

Усе зроблене завдяки фінансовій допомозі небайдужих.

Коридор

– У цьому була одна з моїх ідей – довести, що спільними зусиллями, без допомоги влади, можна реалізувати будь-який проект. І не треба чекати, поки хтось прийде і дасть.

Коли люди бачать результат вкладених кимось коштів у конкретні справи, хочуть і самі допомагати.

У процесі ремонту

Імена людей, які дають мені кошти, записую в окремий зошит і вказую, яку суму вони дали і на що. І викреслюю, коли витрачаю кошти.

Був момент, коли я думала їхати в Польщу, заробити гроші і роздати назад благодійникам.

Але подумала, що мені доведеться довго працювати, – сміється. – Тому вирішила не озиратися назад і йти вперед.

У процесі ремонту

Підлога у душовій з підігрівом, сама душова – без порогу, щоб не треба було переступати. У душі – стілець.

– Старенький сів – його няня обмила. Тут розетка, щоб дідусі могли голитися, а бабусі – сушити волосся.

Тут диванчик буде для очікування, тут – шафа для чистої білизни. Найближче до вбиральні – кімната для лежачих.

Далі інші кімнати. Передбачена кімната для тих, хто може бути в парі. Тут медичний кабінет. У передпокої будемо роззуватися і лишати верхній одяг. Все, як удома, – додає.

Столова

***

Перед відкриттям будинку перед Валерією стояло ще одне складне завдання – правильно підібрати персонал.

– Вони мають відображати частину мого бачення у ставленні до стареньких, – описувала жінка. – Це мають бути співчутливі люди, щоб коли мене не буде на роботі, вони не давали їм запотиличники і не кричали.

Хочу об’єднати навколо себе таких же ініціативних людей. Було б добре, якби я могла забезпечити їх достойною зарплатою, але почнемо з мінімальної і будемо сподіватися, що знайдуться спонсори.

Зараз продовжується пошук як працівників, так і благодійників.

Валерія мріє налагодити і зв’язки дітей із батьками, аби ті теж надавали підтримку для комфортного проживання стареньких.

– Я не братиму повністю відповідальність на себе як директора, а хочу розділити її з дітьми.

Для належного утримання закладу кожен має сплатити близько 3100 гривень у місяць. Я не хочу зібрати стареньких, щоб вони тут голодували.

Тому проситиму дітей, крім пенсії, доплачувати певну суму. Зате вони будуть впевнені, що їхніх батьків доглядають у хороших умовах.

Є старенькі, в яких нікого не лишилося. У таких випадках шукатиму спонсорів.

"Марія Степанівна, чекає відкриття будинку для батьків. Її єдина донька померла, діагноз "рак". Вона потребує нашої турботи. Згідні?", - написала під цим фото Валерія

Держава турбується про самотніх стареньких, а ті, які з різних причин розлучилися з дітьми, лишаються напризволяще. Саме для них призначений мій заклад.

За прикладом Європи, Валерія хоче подружити стареньких і з вихованцями дитсадка, який навпроти майбутньої "Затишної оселі".

– Діти вже тут посадили дерева, – розповідає жінка. – Дуже зворушливо було, коли малеча в українських костюмах висаджувала молодий садок.

Хочу, щоб вони не просто виступали перед старенькими, а разом ліпили, малювали, спілкувалися.

***

Здебільшого, до Валерії просяться не напряму, а через дітей, племінників, дальніх родичів. Ті телефонують і просять взяти під опіку.

Найчастіше це люди з обласного центру. У селах самі знаходять вихід, каже жінка.

"Затишна оселя"

– Діти кажуть: "Тато з нами все життя не жив, не турбувався про нас, тому ми не хочемо його брати до себе". Або: "Мамі 80 років, часто їжджу у відрядження, страшно лишати"…

Усі ці проблеми нормальні і поведінка дітей теж.

У нас такий менталітет, що якщо віддати стареньких у притулок – одразу зіштовхуєшся з осудом. Але ситуації бувають різні, треба ставитися з розумінням.

***

Попри те, що охочих проживати в "Затишній оселі" вдосталь, жоден із стареньких не погодився відкрито розказати свою історію. Усі бояться наслідків.

У процесі підготовки до відкриття

– Мені заборонили спілкуватися. Якщо господарка дізнається, вона мене вижене, мені не буде куди дітися. Вибачте… – каже тремтливим голосом бабуся по телефону.

Тож деякі історії переповідає Валерія.

– Одна бабуся живе зараз у знайомих в обласному центрі. Чоловік був, здається, депутатом, вона працювала завгоспом у школі.

Чоловік помер, у неї захворіла донька, тому вона продала будинок. Доньку врятувати не вдалося, а бабуся лишилася на вулиці.

Вона щотижня телефонує мені і каже: "Доню, ти не забула про мене? Ви вже скоро відкриєтеся?".

Прихисток шукає і колишня спортсменка.

– Подзвонила мені 70-річна жінка. Уже багато років удова. Чоловік помер, сина також поховала ще в молодому віці, онуків немає.

Вона переїхала сюди через маму. Сама не тутешня, колишня спортсменка. Все її життя пов’язане зі спортом. Достатньо успішна, була чемпіонкою, тренером-реабілітологом...

Працювала у дитячій поліклініці, ставила діток на ноги. У розмові завжди повторювала "колишня, колишня". Я її вислухала й кажу: "У нас колишнього немає, є сьогодні, справжнє, потрібне і важливе". Вона почала плакати...

Бабуся приїхала з села, щоб записатися у центр для "доживання"

За одного дідуся подзвонили з обласного центру соціально-психологічної допомоги.

– Він теж був успішним, входив у найвищі кабінети. Але після смерті дружини його два сини переїхали за кордон і покликали з собою, вмовили продати житло.

[L]Він продає квартиру, віддає гроші дітям, переїжджає, але коли йому треба було продовжити документи, діти відійшли і його депортували в Україну.

У нього – ні пенсії, ні нерухомості, ні документів. Так він потрапив у Центр, де йому допомогли відновити все. Він пішов працювати двірником і хотів навіть знімати собі кімнату.

Саме ці історії не дали Валерії опустити руки.

– Я більше плачу, чим сміюся. Зараз легко бити мене по плечу і казати, яка я класна. Раніше плакала від самотності, зараз плачу від колосальної підтримки.

Згадувала долі людей і робила це заради них. Хочу, щоб перебування в моєму будинку старенькі сприймали не як приниження, а як те, що їм повезло тут бути.

П’ять людей померло, так і не дочекавшись завершення будівництва "Затишної оселі"...

***

Ключі від приміщення майбутньої "Затишної оселі" Валерія отримала 1 жовтня – у День людей похилого віку. А тому двері мріяла відкрити саме у цей день. Відкрила, коли завершила останні приготування – за місяць – 2 листопада.

– Це будинок, який випромінюватиме світло, яке є в кожного з нас усередині, ту доброту і любов, які ми здатні дарувати людям.

"Затишна оселя" має стати місцем добра, тепла і милосердя. Щиро вірю, що це буде найкращий будинок в Україні.

І коли мені кажуть: "Кращий, бо комп’ютер у кожного буде?", відповідаю: "Ні, кращий, у любові, турботі і ставленні". Хочу, щоб люди тут відчували себе важливими, значимими і потрібними!

Олена Сідорова, для УП.Життя

Фото Олександра Майорова та із соцмережі