Вечір "швидких побачень". Репортаж з невіртуального Tinder

10748
8 січня 2019

– Не знаю, що забули тут ви, – каже раптом до мене жінка поряд. – Але я тільки тут відчуваю, що хоч комусь цікава.

Їй близько 35. Трохи огрядна, але симпатична. Має стильне каре й вогник у очах. Його, щоправда, можна пояснити келихом шампанського, що тут наливають.

Ми зіштовхнулись після вечора "швидких побачень". Співрозмовниця – часта гостя тут. Хоча й зізнається, взаємних симпатій не випадало ще ні разу.

"Швидкі побачення" в Україні проводять уже давно. "Бізнес-леді та бізнесмени, які знайомляться в невимушеній атмосфері флірту, гри й азарту", – так сюди заманюють одинаків та одиначок на одному із київських сайтів.

Вперше ж таку вечірку організував телевізійний продюсер Ентоні Бейлінсон ще 1998-го року за ідеєю рабина Якова Дево з Лос-Анджелесу.

Суть проста: жінки сидять за столиками, а чоловіки що 7 хвилин пересідають. Кожен має анкету, де відзначає співрозмовників, які сподобались.

В Україні таке задоволення коштує грошей – від 99 гривень і до понад тисячу гривень. Як правило, сюди входить фуршет і алкогольний напій. "Реальних знайомств більше, а витрат менше за похід до нічного клубу", – пояснюють організатори.

Цікаво, хто ж приходить на такі вечори, – думаю я. І надсилаю власну анкету "Ольга, 22 роки, студентка".

Один із героїв книжки "Покоління Х" Дуґласа Коупленда називав секс чи не єдиним способом глибоко зазирнути людині в очі. Натомість, на "швидких побаченнях" є нагода хоч і не так глибоко, та все ж зазирнути за один вечір у 12 пар очей.

Кожен тут намагається бути невимушеним. Я ж, насправді, нервуюсь. Заспокоюю сама себе, уявляючи, що я просто гортаю Tinder. Наліво – ні, управо – так.

Поліглот

35 років

Першим напроти мене присідає старший чоловік із сумними очима та чітким темпоритмом голосу. Він – з Донецької області, у Києві мешкає останні 5 років.

Сумні очі має не просто так: нарікає з перших хвилин – українці обдурюють, злі та холодні, натомість німці гостинні та відкриті. Вчить багато мов. Розповідає про діда, що мав румунське походження.

– Тож я і румунську вчу. Практикуватися от тільки немає з ким, – знизує плечима.

Знизую ними і я. Румунської не знаю.

Гортаю вліво.

Говорун

32 роки

Наступний любить науково-популярну літературу та гриби. Гриби – збирати, звичайно ж. А от читати, як несподівано, – Гокінга.

Здається, Стівен Гокінг – це як Ван Гог мистецького світу: у розмові його намагаються згадати кожен, хто має намір здатися начитаним.

– Фізика, теорія еволюції, теорія відносності. Це – останній топ наукового світу. Сам я хімік, але такий собі. Ще спортом займаюсь, – оторочить без упину 32-річний співрозмовник.

Мої відповіді пропускає крізь вуха. Дивиться повз. І говорить-говорить-говорить.

Раптом пропонує витягти питання-підказку, що лежать на кожному столі. Видихаю.

"Якщо би ви могли стати іншою людиною на один день, кого б ви обрали?"

– Андрій Шевченко, – випалює сходу. – Футбол я не люблю. Але успіх і купа грошей – це ж круто!

Моєї відповіді не чекає. Утім знову запитує:

– Ви чули про таке поняття, як емоційний інтелект?

Киваю.

– Це рідкість! Не кожен може сісти і зі старту спілкуватись із незнайомцем.

"Ага", – думаю я. Радію дзвіночку, що сповіщає про закінчення наступних семи хвилин. Суп із грибів холодними зимними вечорами – непогана перспектива, але крім як слухати, я би ще й поговорила.

Гортаю вліво.

"Спайдермен"

28 років

Наступний читає комікси.

– Не знаю, чи варто було це озвучувати.

"Я тепер теж", – думаю.

Дивимось одне на одного мовчки. Спалах, буря, дискомфорт.

Взаємні невдалі жарти, складені руки на столі. Він не відводить від мене пронизливого погляду і мовчить. Зазнавши поразки у зміні теми, обережно зачіпаю фантастику. Ожив!

– Ні, я не шив би собі сам костюм на Comic-Con, це  – вже занадто. От якби хто позичив, тоді так!

Поки говорить, уявляю його в образі Спайдермена й героїв "Ліги справедливості", як у популярному американському телесеріалі "Теорія великого вибуху". Він тим часом пояснює тонкощі історії про ключ безсмертя.

Дзвінок повертає до реальності.

Мило, але – ні. Вліво.

"Язнаюпротебевсе"

32 роки

– Ольга.

– Та, що свята?

– Навряд.

Ну, астрологія і тлумачення імен – не найгірше, в чому мені зізнавались хлопці. Але цього разу все виявилось ще гірше – усі його стосунки були із жінками, яких звали, як би ви думали?

Оля.

Треба тікати з городу, тут алгоритм. Та у мене ще оплачене шампанське.

У найкращих традиціях НЛП починає мене нахвалювати: усі Ольги, каже, добропорядні (бінго! – універсальна невизначена характеристика), педантичні, доводять діло до кінця, не відкривають суть натури відразу.

З його власним іменем – цікавіше. Честолюбний авантюрист-маніпулятор, який вміє пускати пил до очей.

– І вам нормально отак зізнаватися, що ви – маніпулятор? – питаю.

Галантно прощається. За ним встає уявна ватага колишніх Оль.

Вліво, будь ласка!

Гітарист

34 роки

Навпроти сідає життєрадісний молодий хлопець у джинсовій куртці. Нарікає на короткі розмови і пропонує ігнорувати дзвінок й говорити далі.

– Усе, що дзвонить – це я.

Піднімаю одну брову – в голові лунає церковний дзвін. Але ні, він – спеціаліст з телефонії.

Окрім того, грає на гітарі вже 30 років. "Більше, ніж я живу", – з усмішкою думаю собі. Кличе на концерт свого молодого музичного гурту.

Щиро і з інтонацією читає власного вірша. Замріяно слухаю щось там про аеропорти і любов.

Здається, хоч у цього із психікою все гаразд.

– Вони там десь стараються, – показує на небеса. – А ми сидимо в офісах та по домівках – і нічого не робимо.

А мені раптом хочеться змінити своє класичне плаття на джинсівку, начепити шкіряні браслети й із гордим серцем вболівати з-за куліс.

Гортаю вправо.

Італієць

35 років

Несподівано – іноземець. Він шукає "милу, чесну, розумну, гарну" і оце от усе.  

Шукає всюди, за будь-якої можливості. Хоче вивчити російську.

У його англійській відчутний акцент і весь він італійсько поспішно-гарячковий.

Скептичний, як типаж Челентано з "Приборкання норовливого". Рим для нього, каже, – буржуазне місто. Утік звідти до Києва – від якихось сімейних зобов’язань. Отакої, люди тікають навіть з Риму.

Гортаю вліво. Дві безодні тривожності – це вже занадто.

Стажер

32 роки

Здається, я приймаю його на роботу. Принаймні маю таке відчуття.

Діловий костюм, рівна постава, погляд в нікуди: ім’я, 32 роки, працює за спеціальністю – програміст в аутсорсинговій компанії, факультет кібернетики Шевченка. Одружений не був, дітей не має. Грає і слідкує за футболом. На поплавок, на хижака, іноді – спінінг. Велосипед, парк, театр.

Має м’яке обличчя і ліниву манеру говорити. Сором’язливий, простий та добрий – знайомитись на вулиці йому стресово.

Здається, він надто буквально зрозумів, що таке "швидкі побачення" – мов слухняний школяр вистрибує з-за "парти" із дзвінком.

Вліво, але такий чоловік не пропаде. Велосипед, спінінг, театр!

Якщо комусь із жінок вдасться його розслабити – буде в захваті.

Дизайнер

34 роки

– У мене? Добре все! Взагалі прекрасно, я тобі кажу, – каже і трохи нервово сміється.

Дизайнер інтер’єру. Має модні окуляри й стрижку із барбершопу. Любить спорт (що помітно) і, несподівано, – сучасне мистецтво. Знову Ван Гог? Ні, дизайнер любить Ройтбурда.

Колись я мала чорне фортепіано "Україна", у його тітки було точно таке ж. Обидва радіємо цьому факту, як у тому анекдоті: ми так схожі – ти дихаєш і я дихаю!

Обіцяє навчити грати на гітарі, якщо я допоможу з фортепіано.

Сміємося.

Вправо, вправо. Захотілося ходити разом по виставкам і дискутувати про те, що мав на увазі автор, коли малював цю кляксу.

Далекобійник

33 роки

Кажу, що вчусь на журналістиці у Львові. Довга пауза, складає логічний ланцюжок.

– Тобто ти будеш… – відкашлюється, – прес-секретарем бандерівців?

Не стримую сміху.

Він же не сміється. Водій-далекобійник, який любить караоке і знає 4-5 акордів на гітарі. Цього було достатньо для шкільної панк-рок групи. Має невисокий зріст і татуювання хреста на пальці правої руки. З-під рукава виглядає продовження ще одного тату.

Говоримо про їжу. У мене не зникає відчуття, що він прораховує, чи я вигідний вклад його часу. Чесно кажу, що люблю їсти майже все. Так, і фаршировані перці. Так, і м’ясо.

– А готувати? – питає.

Нарікає на дефіцит жінок, які готують.

– Ну, що будемо робити? В караоке ходиш?

Вліво. Здається, він уже просто втомився. Як і я.

Ми одні у одного вже дванадцяті.

***

Коли сети закінчились, в анкеті я поставила симпатію усім 12-ом парам очей. Заради статистики.

Що я для себе зрозуміла? Що у перші кілька секунд на фізичному рівні відразу знаєш, хто тобі сподобався, а хто – ні.

Що "швидкі побачення" – краще за знайомство онлайн.

І що проведення таких подій – прибуткова бізнес-ідея.

Чи ми можемо показати себе справжнього за 7 хвилин? Навряд. Та наступного дня мені прийшло п’ять телефонів у відповідь – майже половина взаємних симпатій.

З них подзвонило троє. Серед тих – далекобійник і дизайнер.

Так от, караоке чи виставка сучасного мистецтва?

Ольга Кутишенко, журналістка, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті