Як це – пройти 300 кілометрів за 11 днів паломницькими стежками

6642
24 вересня 2019

У каплиці старовинного монастиря Арментейра світло. Перехід у 24 кілометри відгукується у ступнях і шиї ледь відчутним болем. 

Дюжина людей з невідомих країн і невідомого віросповідання утворили півколо, аби монахиня підійшла до кожного, опустила руки на голову і благословила. 

Сестра пахла евкаліптом, її очі всміхалися крізь окуляри. На обличчі жінки, яка згодом розповість, що приїхала з Польщі, виступили сльози. 

Радію: вперше за 8 днів дороги Шлях Святого Якова нагадав, що він передусім є шляхом паломницьким. 

"Повертайтеся до свого дому, сповнені світлом і радістю, — читає сестра молитву. — Нехай ваше серце відкриється тиші". 

Не знаю, у кого чи в що вірять ці люди. Та здалося, на їх обличчях промайнула тиха радість.

Монастир Санта Марія де Арментейра можна побачити, якщо відхилитись від офіційного Каміно і обрати маршрут Variante Espiritual

***

За 11 днів цього вересня я пройшла понад 300 кілометрів свого першого El Camino de Santiago, Шляху Святого Якова, який найчастіше називають просто Каміно. Іспанською каміно означає дорога. 

Зліва - біля храму Санта Люсія в португальському місті Віана-ду-Каштелу, він нагадує паризький Сакре-Кьор. Справа - мушлі, символи пілігримів, які паломники носять на своїх наплічниках

Шлях Якова — ретельно промаркована та, мабуть, найвідоміша у світі паломницька стежка чи радше мережа стежок.

Старовинний міст через річку Вердуго

Вони виходять з різних міст і країн та сходяться в одній точці, соборі Святого Якова у місті Сантьяго-де-Компостела. 

Давні паломники з усіх-усюд проходили цей шлях століттями. Сотні кілометрів долали, щоб вклонитися в соборі мощам святого Якова, нині патрона Іспанії. 

Вірили: після страти в Єрусалимі тіло апостола Христового поклали у човен, який хвилі принесли до іспанського берега.

Сучасні паломники рідше йдуть з релігійних причин. Мотивів у них чимало, всі вони різні й по-своєму унікальні. 

Хтось іде, бо має слабкість до маленьких міст. Хтось хоче пізнати інші країни, а на своїх двох це вдається краще, ніж дивлячись на старі артефакти в музеях чи випиваючи в барах.

Хтось іде заради єднання з природою. Хтось заради нових людей і спілкування. 

Хтось заради мовної практики. Хтось зі спортивного інтересу — долати фізичні виклики. 

Хтось іде, бо вже не раз ходив, тому інакше не може. Хтось іде з релігійних причин. Хтось з духовних, шукати на Каміно "щось".

Більшість пілігримів одностайні: дух цього шляху особливий. 

Хто відчув його раз, захоче переживати знову. Є в цій дорозі щось, що не відпускає. Що повертає додому трохи іншою людиною. 

Спочатку був вибір

Оскільки шляхів до Сантьяго кільканадцять, починається Каміно з вибору. 

Мій впав на Португальський маршрут, місто старту — Порту. 

Звідти, від гирла річки Дору, що впадає в Атлантичний океан, я й вирушила 1 вересня.

Стартова точка - собор у Порту. Там отримую креденсіаль - паспорт паломника

Вибір досить математичний. Захоплена ідеєю пілігримства, спочатку я мріяла про інші маршрути. Найпопулярніший Французький та живописний Північний, кожен — близько 800 кілометрів. 

Будучи з фізичною підготовкою "на ви", зупинилась на коротшому варіанті, з Португалії. 

Та й описи бувалих пілігримів переконували: цей маршрут не залишить байдужим. Я повірила і не помилилась.

Шлях спершу повів узбережжям Атлантичного океану, затишними селами Португалії та долиною ріки Міньйо.

Пляж Матозіньюш і його чайки проводжають пілігримів на виході з Порту
Перший день Каміно веде узбережжям Атлантичного океану
Перша зустріч з океаном на околицях Порту

Далі — стежками іспанської Галісії, яку в давнину називали finis terrae, краєм світу. 

В той час люди вірили: тут земля закінчується і далі за нею немає нічого. Закінчується в Галісії і Каміно (який насправді не має кінця, але про це — далі).

Наодинці, але не одна

Каміно манить можливістю краще пізнати себе. Проте в дорозі паломника неминуче чекають виклики.

Моє випробування — пройти шлях самій. Для мене це перша соло-мандрівка, яка ще й вимагає фізичної витривалості.

Виноградники. У північній Іспанії їх сила-силенна

Хтось із надійним плечем у хвилину слабкості точно не завадив би. Та виявилось, самотність на шляху відчувається рідко. Й фізична, й духовна. 

Фізично довкола постійно є люди, пілігрими або місцеві. 

Зліва - місцевий португальський дідусь, з яким спілкувались мовою жестів. Справа - старовинний храм, їх дорогою трапляється чимало

Набридло йти наодинці  — соло-паломників, як я, чимало. Вони радо складуть компанію. Буває, паломники знайомляться у перші дні, товаришують — і йдуть до самого Сантьяго разом.

Крім того, в дорозі постійно зустрічаються знайомі. Щодня різні групи людей долають приблизно однакові відстані. 

Й коли приходиш до місця ночівлі, там уже чекають ті, кого бачив протягом дня. Розмова в умовах Каміно народжується легко. Незнайомці швидко стають близькими.

Якщо до бесід душа не лежить, теж не проблема. Вибір самітництва тут поважають. Хочеш — крокуй у товаристві лише своїх думок, нав’язуватись не прийнято. 

Але й самітник не відчує себе покинутим. Шлях до самого Сантьяго вказують жовті стрілочки. 

Вказівники не дають заблукати на шляху
Жовті стрілочки вказують дорогу до самого Сантьяго

Вони творять магічне відчуття, наче паломника хтось веде, і зійти з цього шляху чи заблукати на ньому неможливо. 

Тим паче, що дорогою цією вже пройшли мільйони людей. У спробах розгадати, що їх сюди привело, крокувати не самотньо.

Паломницькі ритуали

Нинішні паломники не схожі на давніх пілігримів, яких об’єднувала віра. Усіх їх точно єднає інше — однакові щоденні ритуали. 

Рано вкладатись спати і вранці прокидатись. Нести свій наплічник і дбати про тіло. Терпіти біль і знову знаходити сили.

Багато пілігримів виходять на шлях затемна. В сієсту йти спекотно, тому до обіду стараються завершити етап. 

Краєвид на океан із пагорбів міста Віана-ду-Каштелу

Втім, Каміно сам коригує час сну. Зморившись удень, тіло просить сну раніше, ніж звикло. Моє, до прикладу, о десятій.

Прокидатись вдосвіта без будильника не складно. Та й як спати, коли пілігрими поруч, хай і стараються тишком, збираються в дорогу.

Особливо уважний паломник до свого тіла. А надто — до ніг, на які покладено найважливіше. З мозолями та ранами далеко не дійдеш. 

Тож вранці він намащує ступні вазеліном, так не з‘являться мозолі. Ввечері — кремом, щоб полегшити біль у ступнях.

Дбайливе ставлення до ніг починається ще вдома, з підбору зручного взуття. Як правило, на розмір більшого: в дорозі ступні набрякають. 

Обов’язкові також шкарпетки з цупкої тканини. Звичайні за день швидко протираються.

Неодмінний ритуал — вечірнє прання. Оскільки наплічник не має обтяжувати, зайві речі — зайвий клопіт. 

Тому в дорогу беруть переважно два комплекти одягу і щовечора його перуть. Якщо не встигає висохнути, чіпляють на наплічник, і в такому вигляді виходять на шлях.

Спілкування з людьми з цілого світу - те, що повертає на шлях знову і знову

Страждати і далі йти

Ввечері, коли пілігрими відмиваються від поту й пилу і виходять у місто, їх легко розпізнати серед місцевих: хтось накульгує, у когось перебинтоване коліно, у когось з-під босоніжок видніються пластирі. 

В дорозі постійно ниють ступні, м‘язи ніг і шиї. 

Мені пощастило ні разу за всі дні не відкривати аптечку. Іншим таланило менше, були й міні-операції, і позики пластиру, бо свої запаси вичерпалися.

Та навіть якщо з тілом все гаразд, часом розпач таки підступає. Коли сонце пече нестерпно, підйоми вгору нескінченні, а кілометраж здається нездоланним. 

Дорогою до містечка Віланова-де-Ароуса
Виноградники, вівці, грядки - типовий краєвид для Північної Португалії і Іспанії

В такі моменти легко забути свіжі камінівські відкриття. Що тіло насправді здатне на більше, ніж ми думаємо. А розпач — мить слабкості, з якою треба побути. 


У Києві мені буває ліньки пройти від метро 15 хвилин, а тут я щодня проходжу по 20-30 кілометрів. Хіба це не диво?

До того ж, ніч завжди приносить полегшення, й на ранок прокидаєшся як новенький. 

Інший виклик — ночівля. Традиційний і найпопулярніший варіант зупинки на ніч — альберги. Це свого роду хостели, куди пускають лише за паспортом пілігрима, але більш аскетичні й дешеві.

Вони приваблюють ціною і нагодою досхочу наспілкуватися, але забронювати ліжка в них не можна. Місце отримує той, хто швидше прийде. 

Хочеш спати в альберзі, будь готовим до паломницьких перегонів. 

Буває, альберги пропонують ліжко в кімнаті на 30-40 осіб. Заснути в компанії підхрапувань і посопувань — ще те випробування. 

Зліва - взуття паломників у альберге Понтеведри. Справа - кімната, де ночують паломники

Деякі паломники готуються до труднощів Каміно, проходячи різні дистанції вдома, дехто навіть з наплічником. 

Я кілька разів ходила пішки на роботу, відстань меншу за 10 кілометрів. 

Регулярності у тренуваннях так і не виробила — насолода від прогулянок загазованими вулицями Києва сумнівна. Можливо, якщо тренуватися більш наполегливо, це принесе більше користі.

Мовний суп і безсловесні розмови

Вийти на Каміно — наче зустріти цілий світ. 

Нова Зеландія, Австралія, Канада, Південна Корея, різні країни Європи — паломники приїхали з усіх куточків світу. 

Евкаліптовий ліс у Португалії запам'ятався неймовірним ароматом

Тут далекі материки більше не здаються далекими. Їхні жителі ось, перед тобою, й у більшості, як на диво, спільні турботи і радості. 

Найпоширеніша мова спілкування англійська. Дякуючи шляху, мовний бар’єр більше не видається мені нездоланним. Та в нагоді стануть усі знання з мовного арсеналу, й не лише словесного.

Белен і Лука, мої кількаденні супутники, говорили іспансько-італійсько-англійським міксом. 

"Мовний суп", — жартували камінівці. Він зустрічався тут часто. Лука навчив нас і кількох італійських жестів. Урізноманітнив "суп", каже, в Італії спілкування без них вважається трохи неповним. 

Але й слова не завше потрібні. У соборі Якова ми обнялись з іспанцем, чию групу зустрічала кілька днів поспіль. 

Ми так і не поспілкувались, бо вони не знали англійської, але щиро раділи побачитись на фініші мети.

Каміно навчає легко пускати людей у своє життя і легко відпускати. Ось ти говориш з людиною про все, що завгодно, а за мить ваші шляхи розходяться. 

У кожного свій ритм, як і в житті. Хтось крокує швидко і потребує багато встигати, комусь ближчий розмірений темп. 

Найвірогідніше, людей Каміно більше ніколи не зустріти. 

 В містечку Віланова-де-Ароуса паломник може сісти у човен і подолати частину шляху річкою

Але щось цінне від них обов‘язково залишиться, й байдуже, тривала розмова мить чи кілька годин.

"Кожен день — дар", — сказала одного дня австралійка, з якою пробалакали 10 камінівських кілометрів. 

"Чудовий сьогодні день. Насолоджуйся", — сказав інший літній пілігрим, з яким перекинулись всього кількома словами. 

"Кожна розмова — дар", — подумала я вдома, перебираючи в пам‘яті моменти Каміно. Прості речі, про які в рутині легко забути, а гарно було б повторювати, тільки розплющивши очі.

Навіщо іти Каміно

Кажуть, у Каміно важливо зустріти правильних людей. Розмова з ними може перевернути світогляд. 

Чому ти йдеш? Відповідь не це питання завжди особлива, бо відкриває світ іншої людини.

Чому пілігрими погоджуються відчувати гострий біль в кожній частині тіла, нести важкий рюкзак, витримувати спеку і спати в аскетичних притулках, прокидаючись ні світ, ні зоря? 

Ось кілька історій.

Керолайн з Нової Зеландії захотіла знайти "щось", а вдома не знаходила. Чи знайшла тепер, не знає і сама, але почала планувати подорож французьким варіантом шляху. 

"Хто я? Досі не знаю. Тому повинна йти далі". 

Завжди життєрадісна й дотепна жінка. Здавалось, вона переговорила з кожним, кого зустріла. На прощання завжди дарувала усмішку й бігла далі шукати своє "щось".

Шлях води і каменю - одна з наймальовничічих стежок іспанської частини Каміно

Для Піта з Нідерландів, який звик прокидатись з півнями, цей Каміно дев’ятий. 

7 років він на пенсії і за цей час став називати себе залежним від шляху, його духу і відкриттів. 

Піт не любить поспіх, й прокидається рано не для того, щоб якнайбільше встигнути, а щоб рухатись у повільному темпі. 

Не стоять на заваді навіть проблеми зі спиною. Єдине - може проходити не більше 15-20 кілометрів у день. Але він знайшов у цьому свій спокій.

Кубі з Німеччини і Луку з Італії недавно кинули дівчата. Спільні плани на літо не справдились, хлопці вирушили у соло-подорож.

У жодного сольна мандрівка так і не склалася. Обоє зустріли на шляху друзів і пройшли з ними до самого Сантьяго. Шлях надсилає супутників тим, хто цього потребує.

Полька Йоланда, що плакала на служінні, вже пройшла кілька Каміно, востаннє 6 років тому. Тепер знову відчула, що має повернутися, й обов’язково іти сама. 

Подружжя з Баварії давно мріяло побачити Лісабон, Фатіму та Порто, і прямувало до Сантьяго з Лісабона. Термін відпустки обмежений, а світ пізнавати хочеться, тож вирушили на велосипедах. Це теж рахується. 

У спеціальній анкеті в Сантьяго слід позначити, як саме паломник дістався сюди, пішки, на велосипеді чи на коні (так теж робили у давнину).

Паломниця з Франції не могла впоратися з втратою сина в авіакатастрофі. Час минав, а біль не відпускав. Поділилась: тепер полегшало, відчуває, наче син іде Каміно з нею.

Співрозмовниця з Австралії давно мріяла про Каміно, але зважилась лише після смерті матері. Пройшла 800 кілометрів Французького шляху сама. 

Тепер повернулася з чоловіком. Він — на велосипеді, вона — пішки. Йдуть окремо і час від часу перетинаються в дорозі. 

Без людей цей шлях був би звичайною дорогою, хоч і з красивими краєвидами. Гарною, але не наповненою життям. 

Люди і їхні історії роблять Каміно незвичайним. 

Компостела - документ, який підтверджує_ ви пройшли Каміно

Каміно, що ніколи не закінчується

"Я так хотів змінити свої звички. Вдома, в Італії, я лягаю спати о другій і їжджу всюди машиною. Мені не вистачатиме Каміно", — говорив Лука в Сантьяго, вже з ностальгією в голосі. 

За кілька днів повідомлення: "Сьогодні пройшов частину Шляху Святого Франциска, від Треві до Ассізі, 26 кілометрів. Сам не вірю". 

Луці 37. До цього моменту він ні разу не проходив інший відомий паломницький шлях, який пролягає біля його дому. Зважився, лише пройшовши 300 кілометрів Каміно.

Кажуть, з приходом до Сантьяго-де-Компостела Каміно насправді не закінчується. Що це тільки початок всього. Бо як можна дозволити закінчитись цьому відчуттю неймовірної свободи? 

Коли щодня йдеш вперед і не повертаєшся назад. 

Коли наступної миті чекає щось, що неможливо спланувати. 

Коли не треба думати про вчора чи завтра, бо тут добре живеться у моменті тепер. 

Коли вчишся правильно розподіляти сили, щоб маленькими кроками дійти до великої мети. А коли дійшов, радієш і дякуєш, що стільки всього вдалось пізнати. І знову радієш  — бо й уявити не можна, скільки іще залишилося.

Кінцева точка паломників. Пілігрими відпочивають біля Собору Святого Якова

Христина Бондарєва, журналістка Європейської правди, для УП.Життя

powered by lun.ua