Протанцювати життя: три теплі історії бабусь

8984
30 листопада 2019

Є місця, де живуть не розказані спогади. 

Є бабусі й дідусі, які намагаються втримати у зрешеченій пам’яті свій прожитий світ.

Їхні очі спалахують, коли є вуха, які вислухають, коли є кому показати акуратно збережені архівні світлини.

Ці бабусі й дідусі живуть, зокрема, в геріатричних центрах. 

Розказуємо теплі життєві історії трьох бабусь з геріатричного центру на Київщині, куди ми поїхали разом з благодійним фондом Let`s help, який опікується будинками для літніх людей уже в 8 областях України.

Їх об'єднує одна цікава деталь: усі троє любили ходити на танці.

"Найкращий спогад – коли урок удачно проходив": Ніна Миколаївна, вчителька

Двері у крихітну кімнатку відкриває інтелігентна Ніна Миколаївна, вчителька з 40-річним стажем. Запрошує зайти. З радіоприймача волає: "Хулиганка…". 

Ніні Миколаївні – 78.

 

Коли вчителювала, дійсно часом "хуліганила":

– Я була строгою вчителькою дуже. Бувало, дитина щось таке викидає!

Бувало, за вухо схвачу. Хлопчик, якого я за вухо схватила – але не крутила! – приїжджав у Яготин і приглашав мене на вирядини, як в армію йшов.

Катруся… моя золота медалістка… завжди згадує про мене, дзвонить. Учні мої дзвонять. Кажуть: "Ви до кого строгіше ставились, ті краще розуміють вас на старості".

Я дуже любила свою роботу. У мене своїх дітей немає, тільки двоє племінників. Любила всіх дітей, яких вчила. Ніхто не сердився на мене. 

Я рік тут. Сама рішила сюди піти. Мені вже дома не можна було жити. Бо я хвилююся… Хвороба така. Колотить мене весь час. Трушусь. Їсти зварити не можу. 

Ліки є, але діють годину-дві і все. П’ять разів на сутки п’ю, іноді 6-7 раз… Вже як оце надоїсть, як нап’юся їх! Щоб хоч чуть-чуть перестало.

– Від яких спогадів вам найтепліше? – питаю.

Удачний урок. Коли гарно пройшов. Любила викладати. В нас вся сім’я вчителі. Мама була вчителькою російської мови і літератури, а папа – географ. 

Мій основний предмет – хімія і біологія. Як я закінчила науку, не було місця вчителькою в Яготині, то шість років їздила викладати по селах. 

Була заучем у школі. Мене боялися. Не коли я крикну, а коли тихо скажу. Коли на шепіт переходжу – значить, буде комусь наганяй (усміхається).

В нас в школі такий колектив дружній був. Була вчителька математики, глаукому мала. Два сина, чоловік-інвалід і хата недостроєна. Підходить її день народження. Дівчата мої кажуть: "Давайте зробимо їй празник". Столи накрили, привітання на півстіни зробили, її запросили. Вона так плакала… 

"Не забувай… Не забувай…" – дзвенить радіо.

 

– Коли йшла на танці, на свадьбу, завжди брала дві пари туфель. Одну станцьовувала. Дуже любила танцювати. 

Про Ніну Миколаївну її сусідка сказала: "В неї женихів більше, як пальців на руках і ногах. І як вона не змогла вибрати?":

– Я вийшла заміж в 30 років. Але не найшла того, кого б хотіла. А так жити я не хотіла. І ми розійшлися. Не найшла людини, яка була б повністю по серцю. Був один, але ми не порозумілися. 

Зате з родиною й друзями вчительці поталанило:

– Нас було троє – два брата і я. Статті старшого брата печаталися в Америці, він геодезист. В Ленінграді живе, внуки звідти дзвонять. 

В Україні двоюрідний брат ще є, підполковник у відставці. Живе в Яготині. Хворий. Дружина його – дуже добра жінка… А дочка Настуся, золота дитина, вже сама на пенсії, а більше 40-ка не даси, так гарно виглядає.

У мене дуже хороші подруги, сусіди золоті. Приїжджали сюди двічі вже. Дзвонять часто. А кума – то вопще! Їде і сумку таку тягне! Тоже вчителька. 

Кажу: "Свєтуня, тут же годують". – "А я інакше не можу". І Галочка моя маленька… подружка моя. Та всі. Виділити нікого не можу. 

– Можна я вас сфотографую? – прошу насамкінець. – Ви така красива жінка.

– Ох і підлиза! – сміється Ніна Миколаївна. – Ну фотографуй.

 

"Не жалію, що заміж не вийшла": Марія Лукерівна

– У мене така жизнь пройшла, що роман можна написать, – сміється Марія Лукерівна. Мені вже 91 рік. 

Було важко нам дуже, але інтересно! Молоді були, співали, не унивали ні разу! 

 

Ми боронували ріллю після трактора. Думала: "Господи, як ноги болять!". То батько постоли мені пошив з шкури, щоб легше було ходить по ріллі (сміється)

А ввечері прийшла додому, оддихнула, вмилася і на танці!

Я в таке время жила, коли война, на фронт всі пішли. А ми, підлітки, кували перемогу. Хто де міг. 

Ми в селі були, молотили зерно. Скирти кидали хлопці, а ми відкидали від молотілки солому. Сили немає, нас закидало, ми падали! (сміється) Господи, як вспомню! Водою відливали нас!

Після войни мене на трактор посадили, виучили, бо не було кому сідати. Работала ще з одною женщіною. Мужиків не було, всі на фронт пішли.

Работали дньом і ночью посмєнно. Я ночью. Інтєрєсно було! Але потім трактор після капітального ремонта заклинило, я заводила його ручкою, і він як вдарив мене по нозі! Не змогла работать більше. І пішла стрєлочніком на залізничній дорозі. 

У нас була велика сім’я, 8 дітей. Я найстарша і всім помагала. Мама тільки родила їх, а я виховувала. 

Архівні фото родини, майже вся сім'я в зборі

Мама з утра до ночі в колхозі працювала поваром. А батько свиней пас. А я доглядала дітей усіх.

Малий брат курить начав у первому класі! Дивлюся бочка перекинута, сохла для пшениці. І дим відтіля! А там малий сидить курить з дружком! Повиганяла. Ніхто в сім’ї не курив. Потім кинув курить. Каже: "Вчителька набила табаком мені рот". 

То одного брата нема дома з уроків, шукаю, де він. То другий вже десь пішов і п’є у парку з взрослими. Я його в свою комнату поклала, тазік підставила…

Як работала на железной дорогє, то білєти безплатні давали аж у Ленінград. Поїхала, накупила всього, повдівала їх…

Отак помагала дітям, поки не розбіглися всі. А потім попала сюди. Тут нам їсти воврємя дають, нам не скучно. Бесідуємо собі. 

Як на лавочку вийдем, сядем, то й пісню заспіваєм на улиці: "Чом ти не прийшов"... 

Один брат помер, другого вбили на війні. А решта живі. Брати до мене приїжджають, провідують. Один брат був капітаном дального плавання, зараз у Севастополі, ще два брата на птахофабриці в Яготині. Сестричка у Ростові живе. 

Мої найщасливіші спогади як я була у Сімферополі на работі. Тоді в колхозі грошей не давали, а діти підростали, треба було їх одівать. То я в Сімферополь поїхала, работала на обувній фабриці, тапочки шила. 

Там в мене був хлопець, дуже хароший. Ми дружили, ходили на танці, в кіно, баяністом був. Казав, що забере мене на Урал, воєнним був. 

Дуже його любила, нам так харашо було разом. Він хотів мене з собою забирать. То я взяла розщиталась і додому втікла! (сміється) Чого втікла? Бо сім’я дома була. 

Я заміж не пішла через те, що мені нада було братів і сестер одіть. Вольова була, красива… 

Вспоминаю ті часи і не жалію, що заміж не вийшла. Бо що б з ними було, якби не я? Не хотіли вчиться. 

Той хлопець мені потім казав: "Якби я знав, що ти назовсім уїжаєш, я б тебе не пустив". 

Наприкінці бесіди прошу про фото. Показую результат на телефоні: 

Оу-оу! Яка бабушка старенька! На фоні ковра...

 

"Де гармошка, там і я!": баба Ганна

Года мої, года… Знаєте, скільки мені? До сотні йде, я з 24-го року. Посчитайте, 95 уже! – знайомиться бабця Ганна.

Бабушка остарбайтером була, тихо каже працівниця центру. Але цього старенька каже, що не пам’ятає.

 

– Я народилася в Канівському районі, село Пшеничники, розповідає бабця. Але всю жизнь жила в Яготині з батьками.

Коли в колгоспи стягували все, батько не давав то, що своїм трудом нажите. Його вбили й закопали, я й могили не знала. 

І так я попала в дєтдом. 5 класів кончила, а відки в мене вчитися далі? (має на увазі гроші на навчання, УП). Писати-читати навчилась і годі (сміється)

Пішла працювати по стройках. Всього в житті приходилось, діти. Дома строїли. Робила, що загадають. 

Але юность непогана була. Я співала гарно, дрожащий у мене голос такий був, гарний. В хорі участвувала. Тільки колядки не любила. Ходиш по дворах, ніби випрашуєш.

А танцювати як любила! Де музика, де гармошка, там і я! Але вже як заміж вийшла, то чоловік на танці не пускав. Боявся, щоб не покинула, бо ж гарна була! (заливається сміхом).

Чоловік гарний був, шофером робив. Хозяйство у нас було. От з ним щастя було. В мене дочка від його і син. Але він вмер. А другі то вже не чоловіки...

Я вже як постаріла, то десь підроблювала. Непогано було. Людям в’язала на заказ. Вмію кофти, носки. Ціни не вказувала. Хто що дасть. Не ображали мене.

– Вона солдатам тут нав’язала кофти і носки. Бо ж оце война… усміхається сусідка бабці, Настя.

Ганна лише усміхається на це і киває головою.

І ото я зв’язала! показує на салфетку на столі. Але вже не можу в’язати. Руки не роблять, терпнуть. Я тут 9 годов. Ми сюди хором приїжджали, понравилось мені, давай оформляться.

Тєлєвізор включаю, читаю внизу, що там пишуть, бо на одне вухо не чую, щось там лопнуло. Книжки читаю, які тут дають. 

Шматочок вив'язаного бабцею

Ніхто мене не навіщає. Дочка вийшла заміж за воєнного, не знаю, куди виїхала. Внук в Яготині на костилях ходить, давно в мене був. 

Всі родичі пороз’їжджались. А куда? Бог його знає. А тут у мене всі друзі. Зійдемося, телевізор подивимося.

Який ви більше любите колір? Синій чи червоний? питає Віта Сидоренко, працівниця фонду. Хочуть бабці хустку подарувати.

Нащо мені червоне? гучно сміється бабця. На червона я вже стара.

То зараз вам хустку принесуть, каже працівниця геріатричного центру бабі Ганні.

О-о-о! дивується бабуся. Видно, я вам сильно понравилась!

 

Благодійний фонд "Let`s help" має програму "Гідна старість", і уже кілька років займається реформуванням будинків для літніх людей. Почали з Києва та області, і розширились на 8 областей. 

До новорічних свят фонд починає підготовку подарунків підопічним бабусям і дідусям у геріатричних пансіонатах. Планують закупити 8 тисяч дарунків. Вартість одного в середньому 65 грн. 

Допомогти можна тут. 

Реакція на подарунки стареньких: у відео.


Ірина Андрейців, УП

powered by lun.ua