Сергій Рахманін: Успіх та кар’єра з журналістикою не сумісні

6357
4 грудня 2019

Сергій Рахманін – один із фіналістів Премії імені Георгія Ґонґадзе 2019 року.

Вона заснована 2019-го року Українським ПЕН у партнерстві з Асоціацією випускників Києво-Могилянської Бізнес-Школи та виданням "Українська правда". Премію вручають щороку 21 травня, у день народження Ґонґадзе; відзначають незалежних журналістів, які змінюють медіасередовище. 

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з фіналістами цьогорічної Премії імені Георгія Ґонґадзе Сергієм Рахманіним та Тарасом Прокопишиним, а також переможцем Вахтанґом Кіпіані, й до кінця року публікуватиме ці розмови.

Рахманін розказав нам про найкращу професію в світі, найцінніші тексти, переваги рівної спини та про те, яка від нього користь у політиці.

Протягом годинної розмови телефон Рахманіна не замовкає бодай на десять хвилин: два важливих дзвінка – мусить відповісти, ще кілька потерплять – затишує, зо п’ять-сім повідомлень – кидає оком, чи не спішно.

Буденний режим останніх місяців, календар розписаний погодинно, практично без прогалин. 

Сергій суміщає декілька політичних ролей – заступника голови партії "Голос", керівника однойменної депутатської фракції, члена парламентського Комітету з питань нацбезпеки, оборони та розвідки, члена постійної делегації у Парламентській асамблеї ОБСЄ, а також голови і першого заступника у двох Тимчасових спецкомісіях Верховної Ради: з формування держполітики щодо відновлення територіальної цілісності країни та з питань розслідування вибухів на складах боєприпасів у 2014-2018 роках відповідно.

Каже, був готовий до навантаження, розпитував досвідчених знайомих, проте аж такого не очікував:

"Жоден парламент не працював у подібному режимі, тому прогнозувати було неможливо.

Я не жаліюся, чесно, але таку кількість законопроектів навіть прочитати фізично дуже важко, а перетравити, знайти у них пастки, зрозуміти механізми, що туди закладені, – це ще складніша історія".

Про політику і журналістику як паралельні треки

Рахманін і справді не скаржиться. Йому імпонує це нове життя зі своїми викликами й загрозами, до душі команда "самодостатніх, притомних" людей.

Він йшов у Верховну Раду роз’яснювати і переконувати, терпляче займатися тією "марудною роботою, на яку почасти і був заточений".

Раніше намагався впливати на політичну ситуацію текстами й ефірами, зараз – розмовляючи з депутатами на засіданнях комітетів, комісій та особистих зустрічах:

"Певна кількість шкідливих речей не доходить до втілення через те, що доводиться і вдається переконати колег з інших фракцій цього не робити або робити інакше". 

Предметно говорити про такі діалоги не готовий: каже, це складний і делікатний процес. Багато вирішується на рівні зустрічей керівників фракцій, але ті розмови "не для загального вжитку":

"Тут історія, коли зміст закону важливіший, ніж медаль, яку можемо повісити собі за це".

Прикладом результативності команди називає законопроекти про пайові внески та про реєстрацію розрахункових операцій для ФОПів. І хоча фракція не голосувала за останній, бо частину її поправок не врахували, завдяки наполегливості під час обговорення у комітеті "він став набагато кращим, ніж був до цього".

 Сергій Рахманін про себе в політиці: "Я привношу туди певну тяглість, знання, досвід, зокрема,
того, що було не так і, відповідно, що можна зробити інакше"

Говорить, що завжди відкритий до дискусії, проте нав’язати йому рішення неможливо.

Скажімо, свій проєкт поправок до закону про СБУ "Голос" зареєстрував ще у вересні, але його ігнорують, навіть не розглядаючи на комітеті, оскільки "Слуга народу" дотримується тієї концепції змін, яку артикулюють самі представники спецслужби.

Однак Рахманіна така протидія не фруструє: "Знаєте, я людина вперта. З тієї категорії, на яких чим більше тиснути, тим більше вони стають в хорошому розумінні злими". 

Він дійсно залюблений у нову справу, горить нею. Наскільки ґрунтовним і щирим був у журналістиці 35 років поспіль, настільки ж органічним і переконливим є у політиці сьогодні.

Сергій Рахманін почав друкуватися в чотирнадцять у "Молодій гвардії", в політичну журналістику потрапив 1992-го завдяки вакансії у "Київських відомостях", останні двадцять років пропрацював беззмінно в "Дзеркалі тижня".

"У фракції є люди, які менше прожили на світі, ніж я у журналістиці. Це достатньо великий шмат життя, – підкреслює. – Політики, які прийшли у Раду першого скликання, формували українську політику, бо її не існувало до цього, а ми, так сталося, формували українську політичну журналістику, її правила, стандарти, механізми, інструменти".

Проте світ швидко змінювався і журналістика разом із ним. Рахманін вкотре повторює: все, що міг зробити у політичній журналістиці, він зробив.

Це означає, що тепер почувається у ній "не те, щоби чужим, але вже не зовсім своїм", що його знання, вміння, правила, які сповідував і пропагував, не настільки ефективні й запитані, як це було хоча би років п’ять тому, і що у цій новій журналістиці йому уже банально тісно. 

Раніше політики навіть першого ешелону почасти залежали від медіа, передусім тому що потребували посередника у спілкуванні з виборцем (а іншого такого ж дієвого засобу не існувало), а ще бо самі були обмежені в джерелах інформації і періодично хотіли почути незаангажовану думку, критично оцінити свої позиції.

До прикладу, Леонід Кучма вряди-годи зустрічався з представниками ЗМІ, яких цькував і намагався закрити; лідери обох Майданів запрошували кількох авторитетних журналістів (в тому числі Рахманіна) на стратегічні наради під час протестів.

Опісля була епоха приватних телеканалів політиків та їхніх симпатиків. Сьогодні ж ключові гравці воліють говорити з людьми напряму через соцмережі під вмілим керівництвом політтехнологів.

Зокрема, президент Володимир Зеленський дає "інтерв’ю" Теслі та публікує його у Facebook.

Політика переінакшилася, стрімко й сильно змінювалася на очах Рахманіна. І якщо раніше ніколи серйозно не розглядав різного роду пропозиції – а вони постійно надходили, починаючи з парламентських виборів 2002 року, – то тепер відчув, що знайде там своє місце.

"Десять років тому я не був потрібен у політиці і точно був потрібен у журналістиці, зараз усе достоту навпаки.

На моє переконання, цій політиці якраз такі люди корисні. Я привношу туди певну тяглість, знання, досвід, зокрема, того, що було не так і, відповідно, що можна зробити інакше", – пояснює.

Про вибір і підтримку

Прагнення змін з’явилося з рік тому, йшов до них поступово.

"Не сказав би, що це легке рішення, але ухвалив його досить швидко, – каже Рахманін. – Сів, заплющив очі, зважив усі "за" і "проти", які перебирав у голові уже неодноразово, просто зробив вибір – і все".

Коли внутрішньо дозрів до нього, порадився з трьома людьми, до яких дослухався. Двоє відповіли, що це взагалі єдине можливе рішення, один – що є певні застереження і нюанси, але "нічого такого, чого згодом можна було би соромитися".

"Їхні імена – інтимна історія. Можу назвати лише одне і тільки тому, що людина пішла з життя. Віктор Мусіяка.

Незважаючи на велику різницю у віці, ми були друзями. Мені його зараз дуже бракує, бо якщо говорити про політику, це, напевно, головна людина, з якою волів би радитися.

У ньому органічно поєднувалися професіоналізм і сумління. Величезна рідкість, особливо для політиків", – ділиться Рахманін.

Віктор Мусіяка – юрист, професор Києво-Могилянської академії, один з авторів тексту Конституції України. А ще хрещений батько його старшої доньки Варвари, котра, до слова, народилася у день прийняття Основного Закону.

Віктор Мусіяка помер у липні цього року, йому було 73.

Рахманін вкрай рідко озвучує ті чи інші імена та обставини, не критикує і не хвалить позаочі, бо сам не любить згадки про себе, при тому байдуже, у хорошому чи поганому світлі – "це, якщо хочете, особливість вдачі".

Стриманий, зібраний, виважений, ретельно добирає кожне слово, ніби розміновувач на околицях донбаського міста. А якщо і погоджується конкретизувати, то неодмінно підкреслює та убезпечується: "на мою суб’єктивну думку" і "я можу помилятися". 

"Моя суб’єктивна точка зору – вона може бути помилковою, образливою, проте – на превеликий жаль, політична журналістика зараз не впливає на політику.

Це завжди була вулиця з двостороннім рухом, сьогодні ж цей рух односторонній", – говорить, що така тенденція поміж іншого змусила його піти. 

 Сергій Рахманін у Верховній Раді

З одного боку самі політики тепер читають "дуже рідко і дуже мало" та практично не реагують на медіа.

Тут згадується історія про Кучму і Рузвельта періоду "Київських відомостей". Дуже молодий Рахманін написав замітку, закінчивши ефектною фразою: "До історії слід ставитися, як до жінки: так само обережно і так само дбайливо", для солідності додав: "любив говорити президент Рузвельт".

Згодом каявся: "Досі соромно. Прийом, звичайно, заборонений, але мене частково вибачає те, що скористався ним вперше й востаннє".

І все би нічого, якби не Леонід Кучма, який після вступу на посаду в ефірі УТ-1 відповів на запитання ведучого, цитуючи замітку Рахманіна: "Ви знаєте, я іноді люблю згадувати Рузвельта…". 

Політика стала менш глибокою, менш системною. Добрим маркером є законотворчий процес, за якого нинішня владна команда просуває важливі законопроекти через кому з незрозумілими:

"Це уривчасті історії, де корисні речі йдуть поруч зі шкідливими. Навіть політика часів Януковича чи пізнього Кучми – негативна, до певної міри ворожа, шкідлива, загрозлива, але разом з тим масштабніша". 

З іншого боку у журналістиці зовсім мало людей, уже не говорячи про ресурси, спроможних вплинути на політичний порядок денний та ухвалення рішень: "Скажімо так, текстів і людей, які примушують мене задумуватися, стає все менше". 

 Сергій Рахманін останні двадцять років пропрацював беззмінно в "Дзеркалі тижня"

Для Рахманіна орієнтиром у професії залишається головред "Дзеркала тижня" Юлія Мостова. Вони познайомилися в університеті, були однокурсниками на журфаку, опісля разом працювали у "Київських відомостях".

"Мостова постійно мені каже: "Не називай цю цифру вголос", – злегка усміхається. – Ми дружимо 33 роки. Вона завжди була для мене і другом, і порадником, і маяком"

Зовсім різні за темпераментом люди, і хоча однаково дивляться на глобальні, стратегічні речі, пережили чимало дискусій щодо дрібніших. Рахманін називає це "процесом взаємозбагачення".

Ще каже, Мостова для нього – "величезний моральний авторитет": "Це була перша людина, якій сказав, що йду (з журналістики – УП). Вона поставилася з розумінням, без образ, без спроб змінити рішення, подякувала і сказала, що завжди можу розраховувати на її допомогу".

Про найтяжчі і найкращі моменти

Головне правило професії по Рахманіну – "журналіст мусить мати пряму спину". Був період, коли йому пропонували гроші, і досить великі, за згадку або незгадку тієї чи іншої людини настільки часто, що це стало буденною справою.

Методично відмовляв, проте не вважає це ані серйозною спокусою, ані предметом гордості: "У політиків було і зараз є навіть більшою мірою зневажливо-споживацьке ставлення до медіа – як до обслуги. У мене це завжди викликало спротив, інколи навіть агресію".

Тому на різних освітніх майданчиках і професійних зустрічах пропагував, намагався прищепити початківцям почуття власної гідності. 

Водночас чесно зізнається, що опинявся у ситуаціях, коли доводилося йти на певні компроміси:

"Не люблю говорити про такі речі, це внутрішня історія. Скажу одне: чогось такого, за що мені було б нестерпно соромно – можете мені вірити або ні, – я не зробив. Помилки треба не обговорювати, з них висновки робити треба".

Це і визначає подальший шлях людини, її ставлення до навколишніх і, врешті-решт, самоповагу:

"Я дуже не люблю себе, от чесно. Якби мене розщепили надвоє, щоб поглянути збоку, то я сказав би, що у Рахманіна дуже багато вад. Часом він буває людиною неприємною, дискомфортною. Але разом з тим я перебуваю в стані поваги до нього".

За двадцять років у тижневику Рахманін двічі опинявся на порозі редакції.

Уперше найближче до виходу – після Помаранчевої революції. Не через величезне розчарування, як більшість колег, а від сильної втоми, емоційної та фізичної:

"Хотілося не те, щоб піти з журналістики, але взяти паузу на місяць-два-півроку, бо дуже важко працювати, знаходити слова, коли ти випалений зсередини".

Проте не мав тоді такої можливості, бо треба було за щось жити. 

Вдруге – у 2014-му абсолютно серйозно збирався записатися добровольцем у військо. Не зробив цього з об’єктивних міркувань – за станом здоров’я, хоча відмова далася вкрай складно.

Рахманін не любить розмовляти на цю тему, тож пояснює коротко й сухо:

"У мене чотири струси мозку, кілька гриж, після пожежі мав 30% опіку тіла, заледве не відрізали праву ногу. Тобто вояк з мене, умовно кажучи, такий собі.

Це не був порив 20-річного юнака, це було прагнення дорослої людини, яка прожила певне життя. Але зваживши усі "за" та "проти", зрозумів, що шкоди від такого кроку буде набагато більше, ніж користі".

Окрім цих двох епізодів, наміру полишити журналістику Рахманін не мав. Більше того, донині глибоко переконаний, що це "насправді найкраща професія в світі". Вона одна органічно поєднує в собі і ремесло, і мистецтво.

"Якщо тобі вдається знайти золоту середину між ними – це унікальна штука. І тому, напевно, це єдина сфера людської діяльності, де поняття "успіх" або "кар’єра" – абсолютно не продуктивні, несумісні з професією", – завжди так вважав і вважає. 

Натомість Рахманін має власну кількавимірну шкалу для своїх текстів. Передусім завжди сам собі був найсуворішим суддею. Говорить, вистачить пальців однієї руки, щоб порахувати публікації, які викликають у нього "повне задоволення".

Додає, що хоча і працював у телевізійній та радійній журналістиці, вимірює свій доробок перш за все газетною: "Бо вона найскладніша, на моє глибоке переконання, і найважливіша. Це те коріння, яке живить журналістику як таку".

З досвіду каже, що з радійників і телевізійників рідко виходять гарні газетярі, а якщо вміти писати, то решти речей можна навчитися. Ще у Рахманіна є коло з кількох десятків людей з різних сфер, точкою зору яких він дорожить, на яку орієнтується. 

Та найщемкіші, найдорожчі моменти – коли знайомиться з тими, хто змінив щось у своєму житті, прийняв певне рішення під впливом його текстів.

Так зустрів людину, котра пішла добровольцем на фронт, і ту, яка прийшла на Майдан, і того, хто покинув усе, щоб зайнятися благодійністю: "Такі речі водночас і суб’єктивні, точкові, і дуже важливі для мене".

Востаннє таке траплялося у Дніпрі під час передвиборчої кампанії. Підійшла незнайома жінка і процитувала дослівно шматок з тексту десятилітньої давнини. 

"Є люди, які пишуть пости у Facebook і отримують півтора мільйони лайків. Це успіх? Напевно, так.

Чи має це відношення до журналістики? Як на мене, вкрай умовне. Для мене успіх – це перш за все згадують твої тексти чи ні, – підсумовує. – При чому і колеги, і опоненти, і друзі, і випадкові люди. У такі моменти відчуваю, що частину життя прожив не дарма".

Альона Савчук, спеціально для УП.Життя

Всі фото надані помічником Сергія Рахманіна

Вас також може зацікавити:

Я – грузин, але готовий померти за Україну

Таких, як ти, втрачати не можна, Гія

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua