"Без коня ти просто селянин, з конем – хазяїн": репортаж з унікального села на Чернігівщині

16113
30 березня 2021

В селі Блистова на Чернігівщині дивним чином збереглися традиції використання коней в сільському господарстві.

Вперше побував там у 2005 році.

Тоді це село порадили через велику кількість коней у ньому – до 300 голів. Вони були чи не у кожному другому подвір'ї, а до них іще спеціальні плуги, борони, сівалки, косарки, картоплесаджалки, сані, вози…

Нині коней поменшало – близько 80 голів. Але й це не мало, як для ХХІ століття. До того ж, їхні власники часто мають ще й трактори, автомобілі, комбайни.

Як зараз живе "найбільш конярське" село, і чому люди остаточно не відмовляються від гужової тяглової сили?

Знову вирушаю у Блистову.

У луках Десни

Блистова відома ще з часів Київської Русі – засноване у 1150 році. В різні часи воно було козацьким селом, містечком, волосним центром.

Тут у 1883 році народився Терентій Корінь – чемпіон світу з класичної боротьби і учасник Олімпіади 1912 року у Стокгольмі. Але більше він прославився двобієм з левом у цирковій клітці у 1907 році в Чикаго.

Бій був драматичний. За умовами поєдинку лева одягли в намордника й спеціальні налапники, аби сховати кігті. Та налапники почали розв'язуватися під час поєдинку.

Терентій дістав сильні поранення, але переміг. Закривавлений, він вийшов з клітки, лишивши в ній бездиханного 150-кілограмового звіра. Писали, що це був останній такий поєдинок в історії, надалі їх заборонили.

За радянської доби тут діяв колгосп, що мав статус мільйонера.

Але сьогодні це – типова глибинка поодаль від великих доріг. Останні кілометри ми долали малонаїждженою білою зимовою дорогою. Обабіч засніжені поля й переліски.

В селі Блистова на Чернігівщині дивним чином збереглися традиції використання коней в сільському господарстві

Сільський голова Юрій Шеша порадив досвідченого коняра Романа Саповського.

Зустрічаємося з ним у центрі села, пересаджуємося з машини у Романові масивні гужові сані. Рушаємо просто вулицями і під шаркотіння об сніг дерев'яних полозів слухаємо історію.

Саповському 46 років, в минулому він колгоспний конюх.

Вперше верхи я поїхав десь років у десять. Та й не я один – у нашому селі всі хлопчаки росли біля коней.

А їх тоді у колгоспі було – ого скільки! Чотири польові бригади, і в кожній по 50-60 коней, а ще на фермах – на курнику, на свинарці… Сотні мабуть три, а то й більше був колгоспний табун.

Досвідчений коняр Роман Саповський

На фоні інтенсивної механізації сільського господарства 60-80-х у тутешньому колгоспі ім. Щорса коні були не екзотикою, не чимось допоміжним, а повноцінним знаряддям праці.

Причина тому – величезна кількість сінокосів на навколишніх землях у заплавах Десни. Важкими тракторами й машинами працювати у болотистому ґрунті було неефективно (а часом і з небезпекою втопити техніку), але кіньми з легким реманентом – в самий раз.

В нашій бригаді було п'ять косарок для сіна, в кожну запрягали по два коня. Три гребалки кінські.

Ще ж і людей возили на роботу у поле возами, бочку з водою відвезти… Ну, багатенько коней треба було.

Колгосп мав м'ясо-молочний напрямок. Отже, сіяли в основному кормові культури. Ну й, зрозуміло, робили ставку на природні сінокоси. За літо заготовляли сотні тон сіна, яке стогувалося там же – в лугах. А коли землю схоплювали перші морози – сіно перевозили на ферми машинами.

Зимовою дорогою краще їздити на масивних гужових санях

Провівши дитинство біля табунів у луках Десни, Роман – не злізаючи з коня – так верхи і в'їхав у доросле життя. Після школи пішов конюхом у колгоспну бригаду.

Пропрацював літо і восени 1996-го одержав повістку до армії.

– Тоді вже колгосп ледь дихав, і можна було на зароблені гроші брати щось із хазяйства. То я попросив собі кобилу Машку. Змалечку її доглядав – ще з лоша.

Машку зважили, порахували по "живій вазі" і сказали: гаразд, 400 гривень, які ти зробив за літо покривають ціну. Узяв я свою зарплату, накинув на неї оброть і повів додому.

Перед армією прощався з мамкою, татом і Машкою – всіх обійняв…

А за рік приїхав у відпустку. Ледь тільки дав мамці себе поцілувати, скочив верхи на Машку і гайда до Десни. Сказав: за десять хвилин повернуся, але гасав до вечора. І навіть впав один раз на лисячій норі (Машка на скоку стала в неї ногою) – трохи забився. Поки качався на землі, вона стояла наді мною і сльози були на очах. Як вони все розуміють…

По бідності?

Трохи змерзши у санях, ми зайшли до магазину випити по чашці кави. І зустріли Олександра Мишкіна.

Я впізнав його, він мене: 16 років тому Олександр катав мене на возі та став одним з героїв моєї публікації.

– Я вже коней не держу, – каже Олександр. – Як для сільського господарства, мототехніка зручніша й вигідніша. А з конем так: місяць у рік він працює, і одинадцять місяців я його няньчу. Оводи, комарі… То він боліє, то в нього характер дурний, і ти нічого не можеш зробити.

Якщо, приміром, зламавсь трактор – все ясно: міняй підшипники… А в коня що мінять? Він же не говоре, що в його болить. І ветеринар не завжди знає.

А сіна йому взимку постійно дай… Влітку, коли на лузі пасеться, то треба два рази до нього збігати й переп'ять – перевести на свіжу траву, попоїти. А це значить, що дві години в день ти просто витрачаєш на дорогу туди-сюди, хоча самої роботи – на хвилину.

І постійно треба коня виїжджати – щоби в день набігав хоча б кілометрів п'ять, а краще десять. Є потреба, чи нема, а запрягай і їдь. Без роботи кінь вгасає.

Друге діло мотоблок – майже той самий кінь, але як у сарай його поставив, то їсти не просить.

"Дрібну роботу зробити конем – це хіба бідність – це ж удовольствіє"

Трохи помовчавши, Олександр додає:

– Так, кінь з голоду не дасть померти. Але коні – це вже пройдений етап. Молодьож їх держать не хоче, бо зараз коні – це від бідності.

– Ну, не скажи, – не погоджується Роман. – Ось, візьми Володимира Прокоповича з синами – родина крепка, в них і техніки багато, але і коні у кожного з трьох братів. Бо їхній батько держав коней і любив. І їм це передалося.

Дрібну роботу зробити конем – це хіба бідність – це ж удовольствіє. Трактор, чи мотоблок так не зробе.

Ще трохи помовчали.

– Ти кажеш, мотоблок. А я скільки разів чув від хлопців, що продали коней і купили мотоблоки: і плуга він не так тягне, і в сані не запряжеш, бо на снігу буксує, і на піску не йде…

– Але ж мотоблок з осені поставив у сарай і забув до вести. А коневі – робить він, чи ні – 40 кіло сіна на день дай. Та ще й вівсу.

– То правда. Але все одно без коня – і жизнь якась не повна. Без коня ти просто селянин, а з конем – хазяїн.

Економіка

Був час, коли я знав усіх коней в селі: як звуть, скільки років, добре навчений, чи ні, – продовжує Роман.

Мене люди просили, я обучав для них коней. Бо дуже важливо правильно навчити від самого початку. Як ти, приміром, упустив момент, і кінь поніс – то він носитиме усе життя.

Якось бачу – хлопці запрягають кобилу. Один тримає, двоє воза до неї подають.

Кажу: що ви робите, люди?!

А вони мені: та возик легкий, двадцять сантиметрів посунути…

Кажу: та хоч і два сантиметри. Коня до воза треба вести, а не воза до нього пхать. Раз-два йому таке покажеш, даси зрозуміти, що це нормально – то так і будеш робити усе життя. А якщо віз у тебе буде гружоний, а якщо ти біля коня один? А він вже всьо – назад не ступить...

Про верблюда кажуть, що його один раз навчи, і він до смерті все буде пам'ятать і правильно робити. З кіньми не так. Навчений кінь якщо, приміром, літо проведе у табуні без роботи, то він все забуває. Наче тільки родивсь – вчи його тепер наново.

Коли вчиш, то днями з нього не злізаєш – хіба тільки у туалет.

Зустрівся нам Микола Осипець – виїздив з двору стоячи на кумедному двоколісному возику і цим дещо нагадував римського воїна у колісниці.

Микола Осипець наче римський воїн на колісниці

Розговорилися. Ще недавно він мав двох – кобилу і її лоша. Коли молодший коник підріс, кобилу Микола продав, щоб купити трактор. Але з другим – з конем – розставатися не планує.  

– Трактор трактором, а кінь в хазяйстві не зайвий і зараз. Я його годую, він мене годує, – каже Микола.

– Як довго тримаєте коней? – запитую.

– Ото як стало можна – після розвалу СРСР. До того все село їздило на колгоспних конях. При радянській владі власних коней мали десь двоє-троє дідів – інвалідів. Була їм така привілея.

Та коли колгосп почав валитись, люди коней розбирали, я теж узяв.

У Блистові рахують так: з допомогою однієї коняки можна за літо накосити, висушити й навозити додому сіна стільки, що вистачить на зиму і самому коневі, і ще двом-трьом коровам.

А корови тут реально приносять гроші. Бо оплачуваної роботи обмаль, багато сімей живуть натуральним господарством. Здають молоко заготівельникам з молокозаводу. Платять по 5,50 грн за літру. Це мало, але стільки дають.

Роман також тримає дві корови, і це його основний "виробничий актив".

Корови тут реально приносять гроші

Влітку худоба пасеться сама, на зиму треба з десяток тон сіна – чотири тони коневі й по три коровам.

Можна сіно купити. У селі є кілька людей, які, об'єднавшись, роблять "сінний бізнес" – заготовляють і продають, аж у Київ. Тутешня ціна – 2500 грн за тонну (16 років тому ціна була 200 грн за тонну.)

Але Роман для своєї худоби заготовляє власноруч.

Ще він має автомобіль "Жигулі", на бензин йому також "заробляє" худоба.  

Взагалі корів у селі завжди тримали багато. В когось одна, в когось п'ять. Усього на обліку в сільраді зараз 216 корів. Це лише вдвоє менше, ніж жителів у селі.

Якщо здавати молоко заготівельникам, то виходить, що місячний надій з однієї корови при будь-якому співвідношенні цін дорівнює вартості однієї тони сіна. Так було і 16 років тому, коли тонна сіна і місячний надій вартували по 200 грн.

Наступним зустрівся нам Віктор Мішок. Саньми віз дрова і повертаючи з бокового провулку перетнув нам дорогу, тож обидва зупинилися. Кінь Буян у нього молодий – чотирирічний, брав його ще жеребом.

Віктор Мішок та його кінь Буян

– З жеребом веселіше – він рєзвий, швидкий. Але й мороки з ним більше. Особливо по весні. Він як кобилу побачить – ти його не вдержиш, з плугом він, чи з бороною – може вирватися й бігти до неї. Навпростець, по людських городах, усі межи порушить, якщо парканчик, то знесе.

Жереб хороший для перегонів, але в хазяйстві з ним горе. Я два роки витримав, потім відвіз до ветеринара, кажу: зроби мені з нього коня, бо несила вже.

Кінь – це колишній жереб, якій вже не може мати потомство, то й не тяжіє до самиці – стає спокійніший в роботі та більш керований.

Лариса Лях і "друг родини" Буйко

Завітали ми ще до одного героя моєї публікації 16-річної давності – Миколи Корнійовича Ляха. Пригадую, минулого разу він розповів про спробу викрасти його коней.

Злодії вночі вивели їх з двору. Але вони явно не були вправними конокрадами, діяли невміло – залаяв собака. Корнійович вибіг з рушницею… За селом наздогнав крадіїв, пострілом заставив їх стояти на місці, а мобілкою викликав підмогу. Здали міліції.

Лях був сильним хазяїном, мав худобу, велику пасіку, одним з перших в селі збудував теплицю і вирощував на продаж квіти, які возив аж у Петербург. Ну й коней тримав.

Зараз здоров'я вже не те, господарство поволі скорочує. З коней лишився один – Буйко. У 2005 році він, як запевнив Корнійович, стояв у тих же стійлах, що й зараз і, ймовірно, міг також мене упізнати.

– Старенький, але вірний, – каже про друга Микола Лях.

А його дружина Лариса Куанишбеківна додає: А як він радіє, коли я йому вівсу несу. Лащиться, цілуватись любить. Ну, як собака. Вони такі розумні. А ще кажуть, коні похожі на своїх хазяїв.

Батюшка

Місцевий священник Антон Василенко (отець Антоній) – людина молода, 26 років. І він теж має коня.

– Я з місцевих, народився у Дяговій за 20 кілометрів звідси, – розповідає батюшка.

В нас коней не багато – може кілька на все село. Я коли дістав призначення у Блистову, дивувався сильно. Поки до магазину пройдеш, то десяток возів зустрінеш. Не думав, що в наш час таке буває.

А як мені дали проїхатися верхи, відчув: це моє. Три роки тому купив собі Бурана. 23 роки – не молодий вже.

Брав його як домашню худобу, а маю друга – члена сім'ї. Душа лежить до коня. Сам од себе такого не ожидав – поговорити з конем люблю. Він все розуміє.

Місцевий священник Антон Василенко та його кінь Ларік

Батюшка запросив нас до хати. Подали чаю. Звісно, продовжилася розмова про коней.

Троє моїх співбесідників – Роман Саповський, Отець Антоній і сільський голова Юрій Шеша – почали просто сипати пізнаннями. З власного досвіду, з побаченого, з почутого:

– Ми як малими були – років по 14-15 – дуже хотіли жереба під себе привчити. Кожен хотів, але не всі наважувалися.

Робили так: мотузку жеребові кругом шиї і по-двоє тягнуть в різні боки – беруть його у "ножиці". Жереб падає, ти йому на шию скочиш, і хлопці мотузку відпускають. І він понісся. Летить.

Як не втримаєшся і він скине – може бути біда. Але як втримаєшся, вважаєш себе мало не героєм. Я як вперше жереба об'їздив – то наче у космосі побував.

– Весною коневі червоний буряк треба давати – щоб копита не тріскалися. Мішків чотири буряка згодувати по весні. Кажуть, що буряк і проти глистів допомагає.

– Якщо ти в темряві не бачиш, то не треба коня дьоргать – він все бачить.

– Коні відчувають страх людини. То не треба цього страху в собі допускати. Як хочеш мати коня – не дозволяй собі боятись, жени страх.

– Він зразу тебе не сильно зачіпає: не вкусить, але трошки прикусує, перевіряє. Бити не можна, але дать зрозуміти, хто з вас хазяїн – так. Не поставиш себе зверху, то кінь стане зверху.

– Як його незаслужено вдариш – чекай на "отвєтку". А вона прилетить: кінь зло пам'ятає – може через рік тебе якось тюкнути.

ЩЕ РЕПОРТАЖ ЦЬОГО АВТОРА – Столиця помідорів: як у Кам'янці-Дніпровській вирощують помідори, огірки й навіть екзотичні фрукти

– Плавали з кіньми через Десну. Треба плисти з ним поруч. Головне – не намагатися на нього залізти. Бо як він у вуха води набере раз, другий – то може втопитись.

– Я як на коні – то мене ніяка машина на брала. Вона газує, жене, аж пилюка. А я верхи навпростець стежками и все одно першим буду.

– В нас у селі сідл майже нема. Фуфайку йому на спину кинув і поїхав.

– А я без нічого люблю. Без сідла, без фуфайки. Головно, оброть щоб була. Я першу оброть зплів років у десять.

І дуже сильно від того вигравав: зранку встав, нею підперезавсь і гайда до табуна. Поки хлопці чекають на конюха, коли він прийде, відімкне комору, я свою оброть накинув і вже верхи гарцюю.

Можна їздити без сідла та фуфайки, головне щоб оброть була

– На свинарнику самі крепкі коні були. А знаєте чому? Бо їли баланду разом із свинями. А вона ситна. Коні такі були – ваговози.

– Помню, самий здоровий кінь був Руслан. В нього шия… Ну, які у селі обичні хомути зараз? Тройка, п'ятьорка. А на Руслана був восьмий номер. То я малим крізь ного не те що пролізти міг – я пробігав через той хомут.

– А от курник отлічався кіньми біговими. Чогось завідувач рисаків любив, сам лічно їздив на конєзавод, одбирав, привозив. На курнику коні високі – ноги довгі.

У директора школи бачив який зараз кінь? Ото він ще з тих – з курника.

– А хитрі які вони, а розумні… Як по дрова туди їдемо, то він таким нещасним прикидається – ледь чугляє, спотикається, показує як йому важко.

А як назад гружоний – то біжить! Чому? Бо назад завжди веселіше – хоче швидше додому.

– Коли я на нього верхи сідаю – то це мій кінь. А коли ми на возі удвох з матушкою – то це її кінь. Мене він вже не хоче слухати, а Настя віжки бере – то під її рукою рєзво біжить.

– Коня ти ніколи не нагодуєш! Ніколи! Йому скільки не дай – він передом жує, а задом то все викидає.

Нема в нього такого, як у корови. Вона те, що напаслася за день відригує і жує як жуйку. Кінь так не може.

– 40 кілограмів сіна з'їдає за добу. Один тюк 20 кг вдень і другий тюк 20 кг вночі. А ще вівсу кілограмів три. Можна ще й буряка кілограмів з десять – багато не буде.

40 кілограмів сіна кінь з'їдає за добу

– Як по весні перша трава на два пальці виросте – то вважай вже сіна не треба – кінь себе прогодує. Майської трави наїсться, викачається – аж блищить. Викачується, це колі линька – зимову шерстку з себе знімає.

– Про коня кажуть: майська роса – йому краще овса.

– Коли коня вчиш, то щоб йому важче зробити – встромляєш палки в колеса воза. Як не встромити, може так понести, що воза геть розтрощить.

Я бувало приїжджав на одній дошці. Затилки повідбивані, полудрамки.  

– Бува, люди міняються кіньми. Ти мені свого бігового, я тобі свого тяжеловоза. Он Толя Картун аж на Черкащину їздив по рисака. Хотів свіжу породу – такого, як у селі ще не було. Я його понімаю.

– Колись тройки запрягали, зараз такого нема. Не запряже вже ніхто тройку.

А це знаєш як круто! Коли сніг по коліна, як оце зараз, то ти з одним конем саньми по цілині не поїдеш. Не потягне. А трійка біжить, аж тільки пар. Їм втрьох все одно – що по коліна сніг, що по груди.

– Я спершу боявсь галопом їздити, а як спробував, то здалося, що так навіть менше ризику впасти, ніж риссю.

– Коли по весні кінь линяє, хоч протівогаза одягай. Сидиш на возі, шерстка з нього летить тобі в рота, в очі. Плюєшся, чухаєшся.

Добре що з цим коронавірусом маски придумали. Не знаю, як від "корони", але від конячої шерстки вона добре помагає.

Чому коні?

Отже, чому коні? Чому їх так багато у Блистові, а у сусідніх селах ні?

Як такої відповіді не існує. Але є думки.

Найбільш цікавим мені вбачається поєднання кількох обставин:

🐴  коней було багато у колгоспі, а отже велика кількість селян навчені з ними працювати, зналися на тонкощах догляду, любили коней;

🐴  колгосп у Блистові розформували в числі перших на Чернігівщині, люди опинилися на самовиживанні раніше за інші села;

🐴  коней з колгоспного табуну викупали у приватну власність, а земельне розпаювання дало людям ще й сінокоси й вигони;

🐴  село було козацьке, тож імовірно можна казати, що зберігся ген свободолюбства: у скрутні часи люди більше розраховували на власні сили, то ж лишившись з кіньми – взялися до справи.

До коней ішов відповідний реманент. Кому не вистачало косарок-сівалок – їх робили місцеві вмільці "по образу і подобію" колгоспних. Привозили й копіювали польські плуги, картоплесаджалки.

Розвивалася й підтримувалася локальна місцева конярська культура: допомагали один одному у догляді за тваринами; у селі були власні майстри-шорники – шили хомути, гнули дуги тощо; в торгові дні власники коней підвозили сусідів (особливо літніх) на базар – це стало правилом поведінки.

Але, повторюся, кінь нині конкурує з маленьким дешевим китайським тракторцем та мотоблоком. В чомусь виграє, в чомусь однозначно ні…

Чому їх так багато у Блистові, а у сусідніх селах ні? Є причини

Блистова, як і більшість українських сіл, знелюдніє.

Тут є кілька міцних хазяїв, які орендують і обробляють від 50 га землі. Тракторів у людей сотні, комбайнів, різного навісного обладнання теж вдосталь. Кожен такий хазяїн наймає по кілька односельчан, даючи можливість заробити.

Але орендаторі не лише з місцевих – є сторонні агрофірми, і навіть великі агрохолдинги з офісами у містах. Такі, зазвичай, не мають потреби в найманій робочій силі з тутешніх.

Агрохолдинги потужні, конкуренцію з ними (цілком ймовірно) можуть програти навіть сильні місцеві хазяї. Особливо з настанням ринку землі. І це також типова ситуація для всієї України.

Зараз село конфліктує з деякими орендарями через вигони й сінокоси, які ті – побравши в оренду – розорали і засівають різними культурами. В ріллю переведені природні трав'яні масиви, які віками не знали плуга.

Часто нові користувачі не витримують природоохоронні правила – орють близько до водойм. Громада обурюється, можливий конфлікт.

ЩЕ РЕПОРТАЖ ЦЬОГО АВТОРА – 300 кілометрів велосипедом вздовж річки, яку відучили впадати в море. Мандрівка на вихідні

Сільський голова Юрій Шеша – молодий і за віком (28 років), і як керівник – займає посаду лише кілька місяців. В його планах – спробувати врятувати село.

– Вважаю, що з орендарями, які йдуть проти інтересів громади, треба розривати стосунки.

Луки маємо врятувати, бо це багатство не лише Блистови, але також усього придеснянського краю.

Хочемо створити кооператив – розвивати переробку сільгосппродукції на місцях. Люди здають молоко заготівельникам, але можна стимулювати виробництво готових молокопродуктів в нашому ж селі.

Так само на місці робити борошно, крупи. Продавати не як сировину, а вже з доданою вартістю, аби краще заробляти, – розмірковує сільський голова.   

У Блистові наче у повітрі носиться думка: якщо пришлих орендарів стане переважна більшість – село як таке пропаде. Навіть у фізичному смислі, адже холдингам не цікаві вулиці, хати й людські городи. Їм цікаві території під рільництво.

Чотири сотні нині "діючих" місцевих жителів, які займають близько тисячі гектарів території села – навіщо вони будуть потрібні, якщо остаточно продадуть власні паї?

Але, повторюсь, це питання риторичне, і воно для всієї України.

Кінь Хазяїн

Василь Картун – останній, до кого ми завітали. Він однокласник і друг Романа.

Свого коня кличе Хазяїном. Наче чорна гора височить той над двором. І, схоже, не вельми у захваті, коли ми обступаємо його цілою делегацією.

Починає нервувати, на що Василь "демонструє характер" у відповідь. Напівжартома погрожує кулаком: "Я ттє дам!"

Але тут обізвалася Василева мати:

Не займай Хазяїна, кажу!

Це ви коневі? – запитую.

Василеві! Ач, розумник, до Хазяїна з погрозами.

Всі розсміялися.

Василь дістав з кишені табакерку і кілька смужок нарізаного паперу з Менської районної газети "Наше слово". Вони з Романом звернули дві самокрутки, щедро наслинивши папір. Коли запалили сірниками – аж зашкварчало.

Василь Картун та Роман Саповський

Домашній, власноруч вирощений на Василевому городі, висушений і нарізаний тютюн, дим, спомини про колгоспний табун і дитинство, кілька слів про ціни на молоко, сані, сіно, мисливські набої, інтернет, дизельне пальне на весну...

Селяни – вони раціональні традиціоналісти. Вміють взяти нове, не відкидаючи старого і не відмовляючись від давніх звичок.

На зламі епох у середині ХХ ст. вони впустили в своє життя трактори, "ужививши" їх із кіньми. А зараз той же селянин везе саньми дрова, однією рукою тримаючи віжки, другою – смартфон з 4G-інтернетом.

Ніхто не скаже, скільки у цьому селі ще протримається конярство. Але я дещо зрозумів: є люди, котрим з кіньми тепліше.

Вадим Петрасюк, журналіст, спеціально для УП.Життя

Всі фото автора

Вас також можуть зацікавити такі репортажі:

Столиця помідорів: як у Кам'янці-Дніпровській вирощують помідори, огірки й навіть екзотичні фрукти

300 кілометрів велосипедом вздовж річки, яку відучили впадати в море. Мандрівка на вихідні

Унікальне "двоповерхове" селище посеред Полісся. Репортаж про життя біля заводу, якого нема

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Також ми ведемо корисний Telegram-канал "Мамо, я у шапці!".



powered by lun.ua