Тетяна Трощинська­­­­: Завдання журналістики – шукати не баланс, а правду

11097
15 травня 2022

Під час війни багато українців переосмислюють свою професію та рід занять, і Тетяна Трощинська – одна з них.

Головна редакторка та ведуча "Громадського радіо" відверто зізнається, що від 24 лютого у неї розпочалася екзистенційна криза.

"Постійно думаєш, що ти робиш, навіщо і чи достатньо його зараз", – каже вона.

Це не перше професійне роздоріжжя у житті журналістки, але, схоже, одне з найважчих. Тож у ці дні неабиякою підтримкою для Тетяни стала номінація на здобуття Премії імені Георгія Ґонґадзе.

 навіть уявити не могла, що мене номінують. Тож, з точки зору цінностей, це вже величезна перемога для мене, – каже номінантка. –  Існування цієї премії в Україні показує, що українська журналістика повертається і очищується. Не хотіла б ділити нікого на сорти, але всередині середовища ми знаємо, хто і що робив.

Моя номінація означає, що маленьке медіа, яким є "Громадське радіо", яке робиться руками дуже відданих людей та інколи з дуже маленькими грошима, або зовсім без них, має шанс бути поміченим у професійному середовищі".

Тетяна Трощинська – насправді одна з тих, хто напрочуд багато зробив для професійності української журналістики. Разом з колегами вона курує кілька проєктів щодо реформи медіаосвіти та розробила низку рекомендацій, які доповнюють суттєві прогалини Кодексу журналістської етики.

Остання з них – Рекомендація щодо­ висвітлення сексуального насильства під час війни – була напрацьована нею, Ларисою Денисенко та Оксаною Павленко безпосередньо під повітряними тривогами.

"Якщо десь в інтерв’ю ти розказуєш, що ти за стандарти професії, ну то створи їх, якщо ніхто не створив їх до тебе", – жартує Тетяна.

Напередодні церемонії оголошення імені переможця премії, яка щороку відбувається 21 травня – у День народження Георгія Ґонґадзе, "Українська правда. Життя" вирішила поспілкуватися з номінанткою.

Тетяна Трощинська в ефірі "громадського радіо"

Освіта

Тетяна Трощинська – з тих, кого називають "вічними студентами". Такою вона була ще до студентства – жага до знань прокинулась у дуже ранньому віці й досі не згасає.

Вона вже встигла закінчити виш – факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, захистити кандидатську та докторську дисертації, опанувати медіацію та переговорні техніки за Гарвардською методикою. Вона сама проводить медіатренінги та викладає. А все ще вважає, що знає недостатньо.

"У мене є ще ідея, де я повчуся після війни, – жартує очільниця "Громадського радіо". – Рекомендую всім довчатися, формально чи як завгодно, бо це потрібно абсолютно всім".

Тетяна переконана, що лише журналістської освіти, яку вона стартово отримала, навряд чи достатньо.

"Все, що я робила після закінчення факультету журналістики, це намагалася подолати наслідки недостатньої для мене освіти, – каже Трощинська. – Журналістика з точки зору ремесла прекрасна і абсолютно потрібна, але вона не є академічною наукою. Я ж стою на тому, що мають бути базові знання з якогось предмету і потім вже ти навчаєшся викладати їх усно чи письмово.

А у нас журналістику фундаменталізують і перетворюють на щось таке, чому треба вчитися аж п’ять років. У результаті ти трішки знаєш про сільське господарство, трішки – про війну, але твої знання ні про що".

Читайте також: Сергій Рахманін: Успіх та кар’єра з журналістикою не сумісні

Тетяна каже, що в українській журналістиці ще й досі часто домінує ліричний підхід "шкільного твору" і переконання, що журналістом є кожен, хто пише у себе пост на Facebook:

"Є величезна ілюзія, що журналістика – це написати гарнесенько твір, як на твоїй рідній землі сходить сонечко і квітнуть волошки. Тож є багато сімей, де батьки кажуть дітям: "Ти гарно пишеш твори, то йди в журналістику, станеш Наталкою Мосійчук". 

Оця ідея, що в журналістику треба піти, щоб стати кимось, вона надзвичайно шкодить багатьом молодим людям".

Результатом такого ставлення до журналістики є те, що від початку мало здобувачів профільної медійної освіти розуміють, що ім’я здебільшого робиться не обличчям, а кропітким трудом, і головними героями статей, ефірів та програм мають стати люди, ситуації, проблеми та рішення, а не самі журналісти та їхні думки.

"Коли ти головна героїня – це блогерство, це не журналістика", – уточнює очільниця "Громадського радіо".

Тетяна пригадує свою особисту історію вибору професії: батьки з наукового середовища, історики, тож від початку були дуже проти вступу доньки на факультет журналістики.

"Життя показало, що і я була права, і батьки теж. Я уявляла під журналістикою зовсім не те, і освіти, яку я отримала, мені було дуже мало, тож мої батьки мали рацію.

Я могла би від початку отримати іншу освіту і теж би стала журналісткою, бо це все ж таки моє. Тобто тут ключове не освіта, а наскільки ти з цим пов’язуєш життя", – розмірковує Тетяна Трощинська.

 Тетяна Трощинська – з тих, кого називають "вічними студентами"

Радіо

Тетяна працювала з першого курсу університету, з трудовою книжкою – з другого.

Тоді на факультеті журналістики у групи зі спеціалізації студентів набирали за конкурсом.

"Найбільший конкурс, звісно, був у телегрупу. Ті, хто не хотіли змагатися взагалі, одразу пішли у газети. Я вибрала серединку – радіо: не люблю стояти в черзі, та й усне слово для мене було прийнятним і зручним. Але ця спеціалізація насправді мало впливає на подальшу кар'єру", – пригадує журналістка.

Це був 1992 рік. Відбувалося становлення нової країни, і "Українському радіо" потрібні були нові голоси.

"Це був період розпаду Радянського Союзу, частині журналістів тоді було важко пристосуватися. А ми були наївні, вісімнадцятирічні, готові на все і ні від чого не відмовлялися. Нам все було цікаво, ми наче цуценята були", – жартує Тетяна Трощинська.

Журналістка рекомендує усім молодим людям, які приходять у професію – йти одразу працювати і пробувати все.

Своїм "хрещеним батьком" на радіо Тетяна називає Олексія Березенка. Він саме працював у інформаційній редакції шеф-редактором, виявився прекрасним вчителем і по-батьківськи прийняв дівчину під крило.

"Олексій Березенко був людиною дуже проукраїнської позиції, тож мені пощастило, – каже журналістка. – А ще в нього була критика, яка не ображає. Він казав: "Дитино, ти – молодець! Отут трішки перепиши, і все буде добре. Або я тобі пару питань поставлю, з тебе інформацію витягну і матеріал буде ще краще".

Він мені одразу почав казати "Ти – талановита, ти – молодець", а я така перелякана була. Є люди, які приходять і одразу себе несуть, а я перелякана. І він оцей переляк з мене зняв".

Тетяна пригадує, що тоді на радіо було щось середнє між свободою та розгубленістю – не було напрацьованих стандартів, вже було розуміння, що не обов’язково висвітлювати п’ятирічку, але чим її замінити, ще не всі зрозуміли, тож це були часи творчих експериментів та пошуків.

"А з урахуванням того, що я ніколи не відмовлялася працювати за малі гроші з 6 ранку до 24:00, то такі, як я, були потрібні", – зі сміхом уточнює нинішня очільниця "Громадського радіо".

На "Українському радіо" Тетяна пропрацювала чотири роки.

Читайте також: "Ми не усвідомлюємо, що працюємо для аудиторії": інтерв'ю Андрія Куликова про журналістику в Україні

Телебачення

Радіо – це завжди любов, а телебачення – гроші. Так журналісти іронізують у своєму середовищі, й доля правди у цьому вислові є.

В середині 90-х журналіст Юрій Горбань, який тоді очолював редакцію новин "ММЦ-Інтерньюз" (згодом – СТБ), покликав Таню Трощинську на телебачення – це був один з двох недержавних каналів.

"Було дуже важко покинути радіо. Я очолювала "Молодіжну редакцію", а він мені каже: "Підеш звичайною репортеркою, я тобі покажу, як на камеру знімати".

Але це була нова команда, нове цікаве телебачення, перші незалежні новини "Вікна" та й зарплата була велика – зросла одразу з 30 доларів до 300, – зізнається журналістка. – Інфляція роками галопувала, інколи моя стипендія дорівнювала лаку "Прєлєсть", і в мене був вибір: купити лак для волосся, чи два обіди. А тут тобі називають отакі гроші, та ще й кличуть в телевізор".

З "Вікон" Трощинська, на запрошення Андрія Куликова, перейшла на "1+1". Сім років вона пропрацювала у Телевізійній Службі Новин. Спершу регіональною редакторкою, а звільнилася вже з посади заступника головного редактора.

 Сім років Тетяна Трощинська пропрацювала у Телевізійній Службі Новин

Телевізійна кар’єра Тетяни припала на часи президентства Леоніда Кучми. Це був період цензури, темників та вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе.

"Це дуже суперечливий період для мене і досі. Я часто повертаюсь до цього і думаю, що ми мали робити більше. Але в ТСН, зокрема, були і хороші приклади командного протистояння дуже відвертій цензурі. Принаймні в ефір потрапляло далеко не все, чого від нас вимагали", – пригадує журналістка.

Саме під час роботи "в телевізорі" у Тетяни закріпилося переконання, що людина і її думка має бути основним предметом журналістського дослідження.

"Після закінчення факультету журналістики у мене була пропозиція вступати у аспірантуру. Я відмовилася, і це тоді було мудро, – вважає вона. – Я сказала тоді, що попрацюю, а коли тема визріє, то буду цим займатись".

Тема таки визріла. Під час роботи в ТСН Тетяна Трощинська зрозуміла, що хоче досліджувати новини як частину політичної комунікації. Її кандидатська робота була пов’язана саме з цим.

 Тетяна Трощинська з міністром закордонних справ Дмитром Кулебою

Похід з професії та повернення на радіо 

Для багатьох журналістика – це не пік кар’єри, а лише сходинка, якою йдуть у суміжні та грошовитіші професії. У 2010 році Тетяна теж з журналістики пішла.

"Тоді саме Віктор Янукович переміг на виборах президента України, і у мене було відчуття, що я взагалі з цим справи мати не хочу, особливо на телебаченні.

Не бачила я тоді для себе ніші, де могла б робити щось із чистою совістю… І тут я зрозуміла, що можна повчитися. Це завжди вихід у такій ситуації", – знову жартує журналістка.

Чотири роки Тетяна Трощинська працювала з компаніями та індивідуальними клієнтами як тренерка з комунікації та медіа-навичок, медіації і переговорних навичок.

"Фінансово я себе значно впевненіше почувала в цей період, – зізнається Тетяна. – Однак у мене з’явилося відчуття, що я вчу тих речей, які сама поступово починаю втрачати, тому що не працюю у практичній журналістиці. Я дуже вимоглива в цьому сенсі та не можу продавати чисту теорію і повітря".

Також викладацька діяльність та докторантура в цей час почали вибудовуватися у наукову кар’єру, і разом з нею з’явилася нові виклики.

"І ти починаєш ставити собі питання. Чи бачу я себе у цьому? Ні, я себе не бачила", – каже Тетяна.

Внутрішні сумніви Тані збіглися у часі з початком Революції гідності.

"І тут одного дня мені зателефонував Андрій Куликов і запитав, чи хочу я щось хороше зробити для журналістики. Я відповіла "так", – пригадує журналістка.

На "Громадському радіо", яке тоді саме відновлювала група радійних професіоналів, не вистачало рук. Потрібно було розшифровувати записи ефірів, щоб публікувати ці тексти на сайті.

"Це було чисте волонтерство. Пізніше ми жартували, що на "Громадському радіо" докторки наук розшифровують тексти, і це рівень. Я сіла за роботу, і це великою мірою рятувало мене під час Революції гідності", – каже Тетяна.

Журналістка відчувала, що робить щось мале, але дуже корисне.

"Напевно оця маленька робота, коли ти "подаєш патрони", вона дуже потрібна. Я дуже рада, що в той момент "подавала патрони", бо не готова була до якихось інших звершень. У мене був всередині момент: "Ну, ти ж вже чотири роки не в журналістиці, чого ти тут повинна від імені журналістів говорити.

Ти порозшифровуй тексти, згадай, як це робиться". Наче потрібно було заново заслужити можливість працювати у професії", – додає Тетяна.

Згодом журналістці запропонували працювати ведучою ефіру на волонтерських засадах.

 Тетяна Трощинська з командою "Громадського радіо"

"Нині Громадське радіо інше, ніж було у 2014 році. Це значно більша професійна команда. А ще ми відрізняємося від багатьох тим, що нормалізуємо сумніви.

Таких медіа в Україні дуже мало. Ми не намагаємося дати відповідь. Ми проходимо до аудиторії і кажемо: ану ж давайте будемо думати разом. І це жахливо, бо думати напрягає", сміється вона.

І тут же стає серйозною та пригадує, як у 2018 році, рівно за два тижні після її обрання головною редакторкою, у медіа почалась одна з найбільших фінансових криз:

"Коли у тебе немає нічого, крім прекрасної команди та репутації, ти маєш робити щось, щоб утримати людей. А коли є розуміння, що все на колесах і так вже гарно їде, а твоя максимальна залученість потрібна у стратегічних речах. Наприклад, в розробці стандартів. І чим вона глибша, ця залученість, тим більше розуміння перспективи, і оце відчуття, що ти на своєму місці".

Про свободу бути на своєму місці та робити те, що ти гарно вмієш, Тетяна розповідає дуже натхненно. Вона щиро радіє, що їй вдалося "подорослішати у професії та повернутися у неї із зовсім іншим багажем знань, який дозволяє глибше дивитися на світ".

Тетяна каже, що етичний обов’язок журналістики – не нашкодити аудиторії.

"Наприклад, коли ми не показуємо, що є добром, що є злом, а кажемо, що ми маємо бути лише нейтральними, ми допомагаємо злу. Завдання нас, як журналістів, показувати природу зла, і пояснювати не те, що відбувається, а чому воно відбувається. 

Завдання журналістики – шукати не баланс, а правду, і боротися проти нормалізації неприйнятного", – вважає очільниця "Громадського радіо".

Багато журналістів чули на свою адресу запитання: "Коли ж ти нарешті знайдеш вже нормальну роботу?", розповідає Тетяна Трощинська.

"Наприклад, їм таке можуть сказати рідні. Це боляче, тому що звідси йде стереотип, що журналістика – це лише професія молодих. З мікрофоном бігати, якісь там питання ставити, – зазначає 

Це шкідлива ілюзія, що усі вміють ставити запитання. Робота журналіста досі сприймається як обслуговуюча функція – підставити мікрофон. Насправді ж від того, які ти запитання ставиш, такий рівень розмови ти і отримаєш, і такий рівень журналістики ти, власне, і запропонуєш.

У війну стало надзвичайно помітно, хто з колег підставляє мікрофон, а хто намагається дивитися глибше", – каже журналістка.

Ольга Ситнік, спеціально для УП.Життя

Фото надала героїня публікації





Головне на сайті