Навколо війна, а він стає на коліно. Історія воєнно-польового кохання

Війна не тільки руйнує міста й ламає долі, а й іноді вона стимулює найкращі почуття – кохання. Про це свідчить історія двох військовослужбовців 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади – Олександра і Олени.

На другий день повномасштабного вторгнення Росії гірський штурмовик зробив пропозицію своїй коханій і подарував їй перстень, скручений зі шматка дроту.

Молоді люди вирішили, що одружаться одразу після перемоги.

"Ми вирішили зустрічатися в дуже романтичному місці – колишньому свинарнику. Сашко ночував у сусідній клітці…"

Олена – старший лейтенант гірсько-штурмового підрозділу "Закарпатського легіону", заступник командира роти, родом із Житомирщини. В бригаді служить із 2018 року.

Олександр – молодший сержант, гірський штурмовик, родом із Закарпаття. У 128-й бригаді з 2017 року.

І Олені, й Олександру по 25 років, останні півтора місяця вони служать пліч-о-пліч.

Статус командира й підлеглого не заважає стосункам молодих людей

Зараз їхній підрозділ перебуває на передових позиціях лінії фронту, і умови служби тут далекі від комфортних. Навколишнє середовище – лісосмуга, житло – викопані в землі щілини, прикриті гілками з поліетиленом. Бійці жартома називають ці "квартири" щурячими норами.

Останнім часом тут тепла погода, однак ночувати в землі чи на свіжому повітрі, м’яко кажучи, доволі прохолодно, а коли йде дощ, "щурячі нори" заливає водою.

Умови проживання на передових позиціях далеко не комфортні

Джерела питної води поблизу немає, її, як і готову їжу, доводиться привозити. Поки бійцям довезуть поїсти (роблять це з усіма засобами безпеки й маскування), їжа вже далеко не гаряча.

Повноцінно помитися тут також неможливо, тому доводиться вибиратися в "цивілізацію" невеличкими групками, щоб не засікли ворожі дрони. Можливість така є не завжди, так що найчастіше штурмовикам доводиться проводити гігієнічні процедури вологими серветками. Так може тривати тижнями.

Російські війська звідси за кілька кілометрів. Останнім часом вони діють за такою тактикою – запускають дрони, намагаючись встановити наші позиції, а потім гатять туди з мінометів, ствольної артилерії, танків чи реактивними снарядами. Кілька разів по лісозмузі "працювала" російська авіація. На щастя, без особливих наслідків.

Коли автор цього матеріалу разом із кількома цивільними особами прибув на позицію, Олександр був на завданні, тому воєнно-польову історію кохання спершу розповіла Олена.

"Я дуже добре пам’ятаю, коли ми з Сашком вирішили зустрічатися, – каже дівчина. – Це було в 2019 році, 15 жовтня, одразу після Дня захисника. Ми хоч і були вже знайомі, але служили в різних підрозділах, які по ротації відправили в зону ООС на Донеччину. І так сталося, що на ніч нас поселили в одному місці, – на фермі в колишньому свинарнику. Це дуже романтична історія, – сміється дівчина. – У тому свинарнику Сашко ночував у сусідній клітці. Ми давно відчували, що подобаємося одне одному, але саме там вирішили, що будемо зустрічатися".

Олена: "Так, іноді мені буває страшно. Але треба навчитися переводити страх у правильне русло"

Після ротації Олена і Сашко роз’їхалися, але як тільки випадала найменша можливість, зустрічалися. А потім почалася війна, яка несподівано стала каталізатором для їхніх почуттів.

"23 лютого наші підрозділи відправили на планові навчання в Дніпро, – продовжує Олена. – А зранку 24-го по нашому містечку завдали ракетного удару. Того ж дня ми висунулися на схід – на вогневий рубіж. Підрозділ Сашка так само вирушив у зону бойових дій, ми періодично спілкувалися по телефону. І лише потім з’ясували, що знаходилися один від одного буквально за 300 метрів".

[L]

В дорозі бойова машина, на якій їхала Олена, зламалася, тому її ще з кількома бійцями відправили у визначену командиром точку, щоб розподілити по іншому транспорту.

"Це було дуже близько до ворога, який постійно наступав переважаючими силами, – каже Олена. – У тій точці зібралися командири, а скоро почався бій".

Військові чули тріскотню стрілецької зброї, вибухи снарядів від артилерії й танків, гуркіт ворожої авіації.

"По рації передали, що росіяни готують прорив, і тут я несподівано побачила Сашка, котрий стояв поряд і дивився на мене. Він так само випадково опинився там", – пригадує Олена.

У приміщенні було багато людей, і кожен чимось дуже зайнятий: командири приймали по рації доповіді й віддавали накази про зміну позицій, хтось щось пояснював про техніку й резерви, словом, повне сум’яття.

"Але ми з Сашком були настільки зосереджені одне на одному, що наче перебували на самоті. Я розгублена, бо вперше в такій ситуації, коли не АТО чи ООС, а справжня війна – вибухи, постріли, авіація… І тут бачу, як він опускається на одне коліно, простягає щось темне й кругле і просить вийти заміж! Мені й страшно, і радісно водночас, по щоках течуть сльози. Звичайно, я відповіла, що згодна. Там же ми вирішили, що одружимося одразу після перемоги", – розповідає військова.

Той самий пам’ятний перстень

"Так, іноді мені буває страшно, тому що не бояться тільки божевільні…"

Наступні два тижні 128 бригада пережила дуже жорсткі бої, в ході яких була змушена міняти позиції й відходити. Серед особового складу були загиблі й поранені, утім кулі й осколки оминули двох молодих людей.

Вони продовжували служити в різних батальйонах, однак як тільки новина про їхнє рішення одружитися дійшла до командування, молодшому сержанту дозволили перевестися до старшого лейтенанта. Якщо командир і підлеглий не перебувають у родинних стосунках (а Олена і Олександр офіційно поки не одружені), їм не заборонено служити в одному підрозділі.

– Як рішення обрати Сашка сприйняли інші бійці? – питаю Олену.

– Цілком нормально. До мене давно всі звикли. Хлопці знають, що я хоч і дівчина, але "люлей" можу навішати по-чоловічому (сміється). Коли в підрозділ приходять нові бійці, то іноді буває, що хтось починає: "О, та тут і дівчата служать!.." чи таке інше. Але це дуже швидко минає, і служба йде у звичному руслі".

У цей момент поряд лунає кілька потужних вибухів – ворог випустив залп зі ствольної артилерії. Цивільні люди машинально пригинаються й шукають очима найближче укриття, а Олена навіть не міняє позицію й спокійно промовляє: "Спокійно, це досить далеко".

– Скажіть – важко жінці на війні?

– Настільки, наскільки й чоловікові, не бачу тут жодної різниці. Як чоловіки, так і жінки воюють за одне – за Україну, дітей, батьків. Хочеться, щоб діти не плакали за своїми батьками й могли спокійно ходити в садочок і школу – не в Польщі, не в Німеччині, а в Україні. Так, іноді мені буває страшно, тому що не бояться тільки божевільні. Страх – цілком нормальна реакція в наших умовах. Я й своїм бійцям так кажу – не бійтесь боятися. Просто треба навчитися переводити страх у правильне русло, а не в ступор чи паніку. Зазвичай ми розряджаємо обстановку сміхом. Сміх долає і страх, і труднощі, і все на світі…

Прошу Олену показати той пам’ятний перстень, і поки вона йде в свою земляну "квартиру", із завдання повертається Олександр. Сходу ставлю йому кілька "провокаційних" питань:

– Тут періодично доводиться виконувати важку роботу, наприклад, копати траншею чи окоп. Олена сама це робить чи ви допомагаєте?

– Щоб Олена та й копала? – вдавано дивується Олександр і посміхається. – Та ви що! Вона командир, у неї інша робота – працювати з людьми.

– А те, що ви підлеглий, якось впливає на стосунки?

– Ні. Ми хоч зараз і в одному підрозділі, але не впливає. Немає такого, щоб Олена демонструвала мені, що вона командир, а я підлеглий. І ми дуже вдячні, що комбат пішов нам назустріч. Він розуміє, що коли на війні двоє близьких людей служать у різних підрозділах, то переживання одне за одного не дають зосередитися на службі. Це тільки заважає виконувати бойові завдання. А Олена така, що переживає, іноді аж занадто – я це знаю.

– Коли саме ви вирішили зробити Олені пропозицію?

– Принципове рішення ухвалив давно, але коли почалася війна, я зрозумів, що далі відкладати не можна. Тому коли ми випадково зустрілися в тому приміщенні, я зрозумів – прийшов саме той час. А перстень скрутив ще напередодні – 24 лютого – одразу, як почалася війна. Знайшов трохи дроту й скрутив, – сміється…

– Тааак? То ти ще напередодні його зробив? – із подивом і широко розплющеними очима запитує Олена, котра щойно повернулася із землянки й тримає в руці той пам’ятний перстень. – Я навіть не знала!

– Так, правда, трохи з розміром не вгадав – завеликий зробив. Але нічого, потім буде справжній, – посміхається Олександр.

У цей час по рації чується: "Увага! Працює ворожа артилерія!". І за кілька секунд чуються близькі й часті вибухи.

– "Гради" або "Васильок" (реактивна система залпового вогню або автоматичний міномет – авт.), – незворушно каже Олександр. – Це на віддалі, нічого страшного.

До контракту зі Збройними Силами України Олександр працював майстром тату і на прохання показати свою роботу, закочує рукави.

– Ось це серденько на моїй руці набила Олена, – показує він. – Я сам її навчив.

Серденько, яке на руці Олександра набила Олена

Про майбутнє одруження знають батьки обох молодят. Батько Олени уже пообіцяв, що заколе з цього приводу кабанчика, щоб відзначити весілля "по-людськи, як звикли в селі".

– Ми зробимо все як годиться – запросимо в ресторан рідних, друзів, знайомих, – каже Олександр. – А потім відгуляємо і в селі з кабанчиком. Одразу після перемоги!