Немовлят вкладали по двоє на сидіння: історія евакуації дитячого будинку з Харкова

10832
11 червня 2022

З початку широкомасштабного вторгнення російської армії керівник Харківського обласного будинку дитини №3 Костянтин Землянський разом з невеликим колективом співробітників невідлучно знаходиться з маленькими підопічними.

Дорослі ховали їх у підвалі, готували для них їжу на багатті, вивозили з міста, обклавши матрацами, на випадок обстрілів.

До порятунку дітей, у яких немає батьків або позбавлених батьківського піклування, підключилися десятки небайдужих. Сьогодні ці діти знаходяться у Каунасі, де для них створені всі умови для оздоровлення.

Одні віддавали малюкам усе, що могли, інші намагались їх забрати

Костянтина розбудили вибухи, не схожі на звичні феєрверки. Він машинально глянув на годинника. Було 5:04. Швидко заварив каву і вже близько шостої був на роботі – в Харківському обласному будинку дитини №3. Того дня, 24 лютого, сесія міської ради мала затвердити його директором закладу. Але він так і залишився виконуючим обов’язки директора, бо 24-го почалася війна. І додому від тоді він ще не повертався.

– Харків з першого дня широкомасштабних бойових дій опинився під щільним прицілом російських окупантів, і наш колектив робив усе для того, щоб зберегти життя дітей, – розповідає Костянтин Володимирович. – У закладі на цілодобовому перебуванні тоді знаходились два десятки дітей, позбавлених батьківського піклування та таких, що потрапили у складні життєві обставини, віком від шести місяців до шести років. 

Ще троє діток молодшого віку з тяжкими хронічними захворюваннями отримували відновлювальне лікування у реабілітаційному центрі. Харків’яни забрали своїх дітлахів з реабілітації, а з рештою ми залишилися в закладі перечікувати війну.   

 Костянтин Землянський

Черговий персонал, насамперед, облаштовував спальні місця в підвалі. Снаряди падали й розривалися неподалік, від чого бряжчали вікна. Раз по разу завивали сирени, які лякали і малих, і дорослих. 

При наближенні канонади лікарі з медсестрами закутували малечу в ковдри й спускали вниз. Діти, на щастя, не усвідомлювали, з чим пов’язані такі переміщення, але їм передавалася тривога й сум’яття дорослих, і вони дружно починали плакати. 

Старшенькі сприймали це за прогулянку чи за гру у хованку – що відбувається навколо, їм не можна було пояснити в силу їхніх складних ментальних захворювань.  

– На третій день війни у дитбудинку зникло світло, і нам довелося розпалювати багаття на подвір’ї, щоб приготувати підопічним гарячі страви, – продовжує Костянтин Землянський. – На щастя, запаси їжі були. Окрім того, закладу активно допомагали волонтери. Одна підприємниця, яка терміново евакуювалася з Харкова, люб’язно дозволила забрати усі нерозпродані продукти з її кафе. Наступного дня, на щастя, серед мешканців мікрорайону мені вдалося знайти людей, які дозволили готувати на їхній кухні.

Читайте також: Евакуація на візку: що пережила жінка з інвалідністю, рятуючись від окупантів у Бучі

Між тим у деяких матерів, які роками не навідувалися до своїх хворих синів і доньок, з початком війни "загострилися" материнські почуття.  

– Одна мене ледь не на колінах просила віддати їй сина, бо начебто планувала виїзд до Німеччини, – з гіркотою пригадує Костянтин Землянський. – На хлопчика, до речі, вже були підготовлені документи на усиновлення. І ще кілька жінок буквально обривали мій телефон з такими ж проханнями. Не виключаю, що війна дала їм раптове усвідомлення того, що сім’я, діти – найвища цінність у житті кожної людини.

Хоча хто знає. Оформлюючи дітей до державного закладу, ці матері, за словами Костянтина Землянського, пояснювали свої рішення тим, що не мають коштів на їхнє утримання. Тому не можна виключати й того, що,  користуючись ситуацією, хотіли зараз поправити своє фінансове благополуччя за рахунок соціальних виплат на дітей з інвалідністю…

Малечу, вивезену з Харкова без документів, розібрали дитбудинки Івано-Франківщини  

Час ішов, і ставало зрозуміло, що бойові дії на окремих напрямках у найближчій перспективі не припиняться. Тому на державному рівні було прийняте рішення про евакуацію дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячих будинків сімейного типу, прийомних сімей, дітей з інвалідністю з особливо небезпечних регіонів. 

І вже 5 березня персонал харківського дитбудинку №3, який вийшов на зміну 24 лютого та так і не повернувся додому, розміщував малечу у шкільних автобусах, які прибули з Полтави. 

Буквально за кілька хвилин до від’їзду Костянтину Землянському, як кажуть, під чесне слово, з перинатального центру привезли ще тринадцять відмовних малюків, найменшому з яких було всього два місяці. У них не було навіть документів, але їх треба було терміново вивезти з міста, щоб відвернути небезпеку.   

– Тоді ніхто не уявляв, що таке евакуація дитячого будинку, тому ми понамощували в автобусах матраци на випадок обстрілів, – посміхається тепер Костянтин Володимирович. – Немовлят повкладали по двоє на одне сидіння… Але все пройшло краще, ніж можна було собі уявити. На початку березня на виїзд з Харкова стояли довжелезні черги автотранспорту, але нас супроводжувала поліція, тому ми ніде не затримувались.  

 Діти у евакуаційному поїзді

Загалом в одному з дитсадків під Полтавою було  розміщено понад сотню малюків, евакуйованих з кількох державних інтернатних закладів Харкова. З них 43 – ті, що перебували під опікою Костянтина Землянського.

Разом з ним у невідомість вирушили також дві лікарки й дві медсестри зі своїми дітьми, а також дві мами, які привезли діток з ДЦП на реабілітацію і вирішили виїжджати разом з колективом. Сім’я самого керівника дитбудинку весь цей час, поки російські війська бомбили Харків, лишалася в рідному місті.   

Далі шлях вихованців дитячого закладу проліг до Ворохти Івано-Франківської області, куди вони добиралися вже евакуаційним поїздом.

У Ворохті нас розмістили в соціальній установі, – продовжує Костянтин Володимирович. – Всіх малюків оглянули лікарі. Тим, хто потребував, було призначене лікування, одному  хлопчику з іншого дитбудинку зробили навіть складну планову операцію.

Читайте також: "На спині у малого був вирваний шматок м’яса": історія родини хлопчика з Маріуполя, який вів щоденник під обстрілами

Тринадцятеро найменших, з перинатального центру, яких Костянтин Землянський вивіз з Харкова, залишилися на Івано-Франківщині. Він устиг отримати на кожного з них свідоцтво про народження, але малюки ще не мають відповідного статусу, щоб їх можна було усиновити чи передати до сімейних форм виховання.

Їхній статус має визначити лише виконком Харківської міської ради. Процес уже запущений, та, на жаль, через війну він відбувається не так швидко, як у мирний час. Тому "безстатусні" харківські дітки розподілені по дитбудинках Івано-Франківщини. Але у них обов’язково з’явиться шанс потрапити в сім’ю.

Під опікою великого штату персоналу 

На жаль, практично вся малеча, вивезена з Харківського обласного дитбудинку №3, має тяжкі діагнози: ментальні порушення, розлади аутичного спектра, мікроцефалію, гідроцефалію, синдром Дауна, когнітивні порушення, затримки психомоторного розвитку. Просто перемістити її у безпечне місце було недостатньо.

Міністр соціальної політики України Марина Лазебна звернулась за допомогою до "соціальних" міністрів країн-партнерів, щоб занайти цим дітям потрібні умови.    

Міністр соціального захисту та праці Литви Моніка Навіцкене запропонувала розмістити малечу у реабілітаційному закладі в Каунасі, де їм гарантували медичні послуги та реабілітацію у разі потреби.

  І ми знову стали готуватися в дорогу, – продовжує Костянтин Землянський. – Коли були зібрані дозвільні документи (а діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, можуть виїхати за кордон лише після офіційного запрошення від конкретної країни) вирушили поїздом до Польщі. 

Приїжджаємо на польську митницю, а нас не пускають. Митники запідозрили, ніби я намагаюся підмінити дитину. На перший погляд це дійсно могло так і видатись, бо один наш хлопчик 4,5 років з аутизмом виглядає років на три. 

Не пропускали, аж поки не зв’язалися з литовським міністром соціальної політики, щоб уточнити всі дані. Тільки тоді люб’язно дали "зелене світло". А вже у Перемишлі до прибуття нашого потягу на малечу чекали коляски, ліжка, молочні суміші й приязні волонтери. За кілька годин ми були вже у Каунасі.

 

Литовський реабілітаційний центр надав тимчасовий прихисток для 19 харківських дітей віком до п’яти років, що мають статус позбавлених батьківського піклування і тих, хто опинився у складних життєвих обставинах. Шести з них не виповнилося й року. 

До догляду за ними заклад одразу ж залучив додатковий персонал як з числа місцевих жителів, так і з числа українських біженців. До штату закладу, на посаду молодшої медичної сестри, буде зарахована й 21-річна мама хлопчика з Донеччини, який не встиг пройти курс реабілітації у Харкові. Незабаром у нього та в інших малих переселенців розпочнеться реабілітація вже в інших умовах.      

– Мама хлопчика, який проходив у нас реабілітацію і якого прооперували у Ворохті, вирішила залишитися з сином в Україні. А до нашої компанії доєдналася 71-річна мама лікарки. Моя колега два роки тому забрала її з Маріуполя. Під час масованих обстрілів Харкова їхній приватний будинок був зруйнований, а сама жінка отримала осколкове поранення в ногу й два з половиною місяці жила у помешканні, непридатному для проживання. Зараз із нею все гаразд, вона теж допомагає в догляді за дітьми.

Всі діти, евакуйовані за кордон, будуть знаходитися там до завершення війни. 

За офіційними даними, з початку повномасштабної російської агресії проти України було евакуйовано понад 6200 дітей, з них, близько 2400 – в межах України, понад 3800 – за кордон. Майже половина (понад 3000) тимчасово переміщених дітей мають статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування. З них понад 2 000 дітей евакуйовано за кордон.

Ганна Волкова, спеціально для УП.Життя

Матеріал підготовлений у рамках проекту "Модернізація системи соціальної підтримки населення України", який реалізує Мінсоцполітики України за підтримки Світового банку.

Читайте також: "Якщо мати не знайдеться, ми його усиновимо". Історії дітей, які знаходять тимчасові родини під час війни





Головне на сайті