"Якщо мати не знайдеться, ми його усиновимо". Історії дітей, які знаходять тимчасові родини під час війни

46605
1 червня 2022

Під час війни деякі діти опиняються без батьків – у когось вони загинули, у когось служать в ЗСУ, а у когось не змогли виїхати з "червоних зон" та окупованих територій. Після пережитих подій інтернат може стати для дітей повторною травмою. Тому служби у справах дітей разом із партнерами роблять все, щоб влаштувати таку дитину до тимчасової сім’ї. 

У березні в Україні за ініціативи радниці-уповноваженої з прав дитини Президента України Дарї Герасимчук запустили чат-бот "Дитина не сама". Через нього можна повідомити про свою готовність тимчасово прихистити дитину в свою родину.

Ми зібрали історії двох таких сімей та запитали Ларису Пєтушкову, старшу спеціалістку з навчально-методичної роботи МБО "Партнерство "Кожній дитині", як відбувається процес влаштування дитини в сім’ю.

З переконань етичності всі імена героїв та інші персональні дані змінено. 

 

"Сумнівалася, чи вийде поладнати із підлітком"

За три місяці війни у 16-річного Вадима з Харкова було багато "вперше". Він вперше почув обстріли зовсім поруч зі своїм будинком. Вперше сам їхав потягом у невідомість. Батьки дали йому наплічник і заштовхали у переповнений евакуаційний потяг, домовившись, що згодом приїдуть. Потім було перше знайомство із заходом країни та перший в житті похід до церкви. Він вперше ліпив вареники і вчив гуцульські діалектизми. 

24 лютого, коли російські війська почали повномасштабне вторгнення в Україну, 45-річна Валентина з чоловіком якраз мали проходити медкомісію, щоб створити патронатну сім’ю. Про те, щоб прийняти до себе дитину, в родині говорили вже давно. Документи були майже готові, але процес зупинився через війну. 

Сім’я Валентини живе на заході України, і в перші дні вони зрозуміли, що могли би прихистити у себе одного-двох дітей – якщо буде така потреба. Вони нагадали про себе місцевій службі у справах дітей і через тиждень почули дзвінок.

"У місцевій церкві розмістили шістьох дітей з Харкова – від 8 місяців до 3 років. Вони мали згодом їхати за кордон, але тимчасово опинилися у нашому місті. Добиралися чотири доби, і потрібно було замінити їхніх вихователів – щоб вони могли поспати і помитися", – згадує жінка.

Валентина зголосилася допомогти, і вони з чоловіком один день опікувалися дітьми. Ще через три дні зі служби у справах дітей подзвонили знову. Сказали, що є дорослий хлопець, який приїхав з Харкова, і йому потрібен тимчасовий дім. До інтернату Вадим йти не хотів, з-під обстрілів у Харкові виїхав сам і не знав, де жити.

"У мене були сумніви, чи зможемо ми знайти спільну мову з 16-річним підлітком, але вирішила спробувати, – розповідає Валентина. – Вадим виявився дуже чемним хлопцем. Складнощів з тим, щоб знайти до нього підхід, у нас не було. Я маю 21-річного сина, тож просто повернулася на 4 роки назад і згадала, що йому було потрібно у підлітковому віці".

Вадим вчив у школі українську, але розмовляв російською і деякі діалектизми, які вживала жінка, чув вперше. Він постійно розпитував, що означає те чи інше слово, і через два тижні сказав, що хоче перейти на українську. Попросив виправляти помилки та підказувати.

"Йому було цікаво все, що він ніколи не робив. Наприклад, сподобалося ліпити зі мною вареники та їздити на дачу, бо він міський хлопець, який ніколи не займався городом. А ще попросив взяти з собою до церкви на Вербну неділю – у його сім’ї не було заведено ходити туди з батьками", – згадує Валентина.

За допомогою служби у справах дітей Валентина влаштувала хлопця у десятий клас місцевої школи. Тож до третьої дня він займався уроками онлайн, потім – йшов гуляти містом. Обіцяв повернутися до 20:00, і жодного разу не порушив слова. Паралельно сім’я Валентини подали заявку через чат-бот "Дитина не сама" та пройшла відповідне навчання.

"Нас вчили, як знаходити спільну мову з дітьми, як виходити зі складних ситуацій і контролювати дитину. А найбільше мені сподобався курс про медичну допомогу, який проходив цілий день", – розповідає Валентина.

Вона очікувала, що Вадим проживе в сім’ї тиждень-два, але його батьки все не могли виїхати з Харкова. Вони були на зв’язку, питали сина про уроки, надсилали відео обстрілів свого району та передали поштою зошити і весняний одяг. В середині травня у місті стало спокійніше, і хлопець повернувся додому.

"Я пропонувала йому лишитися ще, бо у Харкові продовжуються обстріли, хоч їхня інтенсивність і зменшилися. Але він вже був налаштований повернутися до батьків. Не скажу, що відпускала зі сльозами, бо я відпочатку себе налаштувала, що це тимчасово, і що прив’язуватися не можна.

Але ми досі зідзвонюємося – він сказав, що завдяки мені зміг добре написати твір українською. Це був цікавий досвід і для нього, і для нас. А ми ще більше впевнилися, що хочемо стати патронатною родиною. І якщо ще одній дитині потрібна буде тимчасова сім’я – готові нею стати", – каже Валентина.

 Ілюстративна світлина. Фото: t.tomsickova/Depositphotos

"Якщо мати не знайдеться, ми його усиновимо"

Віолетта з Вінниччини вирішила, що хоче прихистити родину з дітьми із "гарячих точок", коли побачила сюжет по телебаченню – в ньому українські діти плакали на кордоні під час складної евакуації. Віолетта спитала у свого чоловіка, що він про це думає. Він відповів: "Звісно, скільки треба людей, стільки і візьмемо".

Досвіду виховання у Віолетти не було, бо власних дітей вони з чоловіком не мають. Але жінка працює сімейною лікаркою в амбулаторії, тож все життя мала справу з дітьми на роботі.

"Ми були готові взяти навіть дві сім’ї з дітьми будь-якого віку. Бо розумію, що багато родин тікали від обстрілів і залишилися без житла. А у нас в регіоні було більш-менш спокійно", – розповідає Віолетта.

Спочатку вона намагалася подзвонити на телеканал і розпитати, чи є у них контакти сімей, яким потрібен прихисток. За номерами каналу було постійно зайнято, і тоді Віолетта подзвонила до служби у справах дітей. Там розповіли про чат-бот "Дитина не сама". Через цей бот жінка заповнила анкету, а за кілька тижнів їй зателефонували зі служби і сказали, що у місцевій лікарні є семирічний хлопчик Іван, який не говорить. Виявилося, що у хлопця аутизм.

"У наш час аутизм – це не вирок, просто з такими дітьми треба займатися, і тоді вони будуть соціалізовані і навчатимуться у школі разом з іншими дітьми, – говорить Віолетта. – Коли я розповіла чоловіку, що у хлопця такий діагноз, він сказав: "Ну і що? Берем!".

Вже наступного дня пара написала заяву, поїхала до лікарні і забрала хлопчика до себе. Про долю Івана нова родина нічого не знає – відомо тільки, що він з Київщини та лишився без батьків. Чи живі вони, і чи шукають свого сина – поки що невідомо.

"Найскладніше було звикнути до реакції. Коли приходиш додому з роботи, очікуєш, що дитина на це реагуватиме, побіжить до тебе, заглядатиме, що в сумці. В перші дні, коли Іван приїхав додому, нічого такого не було. Він роздивлявся нас з-під лоба і мовчав", – згадує Віолетта.

За кілька днів сім’я планувала їхати на ринок. Коли Віолетта сказала Івану, що вони зараз поїдуть з дому, він, як по команді, взяв свій наплічник і почав збирати усі свої речі. Подумав, що його знову кудись віддають.

"Я сказала "Ні, синочку, не треба збиратися, ти вже будеш зі мною, ми лише їдемо на ринок купити тобі якийсь одяг та книжки". Діти з аутизмом рідко показують емоції, а він почав стрибати від радості. Це мене дуже розчулило", – згадує жінка.

Іван перебуває у сім’ї Віолетти вже місяць. Її чоловік працює на виробництві по змінах: добу через дві. У свої вихідні він знаходиться вдома з хлопцем, а коли обоє батьків працюють – Віолетта бере Івана до себе в лікарню.

"Трошки медсестра з ним сидить, трошки водій, трошки я, трошки пацієнти. Такий собі син полка. Всі його дуже полюбили, він такий, що його не можна не полюбити", – посміхається жінка.

Іван й досі майже не говорить, але дуже гарно співає. Розкладає букви абетки, вчить математику та пише букви й цифри. За місяць він почав вимовляти окремі слова – наприклад, "не хочу" або назвати по імені дворових собак. Школу хлопець не відвідує, але такі плани на вересень є. Віолетта вже дізналася, що в її районному центрі є реабілітаційний центр для дітей з аутизмом. Вона шукає логопеда, щоб Іван почав потроху говорити.

"Якщо його маму знайдуть, то, звісно, він поїде до мами. А якщо ні, ми вже так до нього прив’язалися і так його полюбили, що ми його не лишимо і всиновимо його", – говорить жінка.

Вона додає: через появу дитини в сім’ї з’явився страх. Якщо раніше родина не думала про евакуацію, то зараз вони з чоловіком обговорюють, що якщо в їхньому регіоні буде небезпечніше, потрібно буде евакуюватися, бо тепер вони відповідальні за дитину.

У сім’ї ніби з’явилося нове дихання та сенс, а кожен день став цікавішим за попередній, хоча й важчим, ніж до появи дитини. 

Як відбувається процес влаштування дитини в сім’ю

Станом на кінець травня за допомогою чат-боту про бажання прихистити дітей заявили понад 18 тисяч людей, з них 5 тисяч заповнили детальну анкету. Вони вказали відомості про свою сім’ю, досвід догляду за дітьми, житлові умови, безпечність місця проживання та готовність нести відповідальність за дитину до завершення воєнного стану чи повернення батьків чи родичів дитини.

Сім'ям рекомендують пройти експрес-навчання – на ньому розповідають про вікові особливості дітей, створення безпечних умов проживання та розвитку та специфіку їхньої адаптації в нові сім'ї. Інформацію про ці сім'ї передають до служб у справах дітей, які займаються захистом прав дитини та забезпеченням її права на проживання в сім'ї. 

"Бажання тимчасово прихистити дитину може бути емоційним та не зваженим, – пояснює Лариса Пєтушкова, старша спеціалістка з навчально-методичної роботи МБО "Партнерство "Кожній дитині". – У ЗМІ дуже багато говорять про те, що діти лишаються самі після гибелі батьків. Це впливає на людей, які хочуть чимось допомогти. Вони не зважують свої сили і вміння і вважають, що їм дадуть дитину в той же день, варто лише подзвонити".

 Лариса Пєтушкова



Насправді рішення про те, кому можна передати дітей, кому ні – складне і дуже відповідальне. Діти, які опиняються без батьків під час війни – дуже травмовані. Від підтримки та розуміння у новій родині залежить, як швидко вони повернуться до більш-менш нормального життя. Важливо діяти в найкращих інтересах дитини і повторно її не травмувати.

"Я багато років спілкуюся з людьми, які хочуть стати усиновлювачами, опікунами, або створити дитячі будинки сімейного типу, сім'ї патронатного вихователя. Особливо усиновлювачі малюють собі ідеалістичні картини: "Я усиновлю дитину із блакитними очима та світлим волоссям, яка буде мене слухатися і любити". Але у дітей, особливо травмованих війною, може бути різна поведінка – агресія, ступор, небажання спілкуватися. До цього тимчасові батьки можуть бути не готові", – говорить Лариса Пєтушкова.

Дитину треба приймати такою, як вона є. Розуміти, що вона має право проявляти агресію, кричати, плакати, а сім‘я (навіть тимчасова) повинна просто бути поруч, підтримувати її і любити. Служби у справах дітей мають убезпечити дітей від потрапляння до людей, які до цього не готові. Бо повторне переміщення буде для них дуже травматичним, пояснює експертка. 

Тому перед тим, як перемістити дитину в нову родину, з потенційними батьками проводять співбесіду. Це потрібно, щоб зрозуміти мотивацію та справжню готовність прийняти дитину в сім’ю, пояснити особливості дитини та ситуацію, в яку вона потрапила. Важливий також фінансовий стан сім'ї, наявність місця в помешканні, вільний час у дорослих, який вони готові присвятити дітям, як власним, так і тимчасово влаштованим.

"Якщо дитину приведуть в сім’ю, а власних дітей для цього примусять поступитися своєю кімнатою, комп'ютером, іграшками, це може призвести до конфлікту та травмування. Тому про ці моменти треба подумати заздалегідь. Також на співбесідах ми моделюємо ситуації: "Що ви будете робити, якщо дитина буде красти речі?", "А що будете робити, якщо дитина буде вас обманювати?". Якщо бачимо нерозуміння і страх – порадимо батькам ще раз обдумати своє рішення і почекати", – пояснює експертка. 

Ще один ключовий момент – це згода дитини незалежно від віку. Навіть найменші діти можуть відчути, чи хочуть вони йти в сім’ю до конкретного дорослого, чи ні.

"У моїй практиці був випадок, коли шестирічна дівчина дуже хотіла в сім’ю і питала у кожного дорослого, який приходив в інтернат – "Ви за мною прийшли?". А коли жінка справді прийшла за нею, дівчина відмовилася до неї йти і сказала "не хочу".

Через певний час в інтернат зайшла ще одна сім’я, і вона взяла чоловіка за руку та сказала "Дивіться, це мій тато", – згадує Лариса Пєтушкова. – Тому важливо, щоб діти завжди знали, що вони мають вибір і можуть сказати "ні". Бо головне, чим ми керуємося, ухвалюючи рішення – це інтереси дитини та її благополуччя".

Якщо теж хочете прихистити дитину – переходьте за лінком і реєструйтеся у  Чат-бот "Дитина не сама". Там можна надати підтримку дитині, чи отримати її.

Чат-бот – це ініціатива Радниці-уповноваженої Президента України з прав дитини Дар'ї Герасимчук, що впроваджується Офісом Президента України та Міністерством соціальної політики, навчання та підтримка сімей проводиться Партнерством "Кожній дитині" за підтримки ЮНІСЕФ Україна.

Тетяна Гонченко, спеціально для УП. Життя





Головне на сайті