Історія мами-виховательки, яка повернулась з-за кордону під час війни та евакуювала сімох дітей

Скільки би ми не чули до 24 лютого про початок війни, вірили чи не вірили в її можливість, напад Росії на Україну застав зненацька кожного з нас.

Для мами-виховательки дитячого будинку сімейного типу Марії Переп'ятенко це стало абсолютною несподіванкою, яка з перших моментів розривала її серце неймовірними страхами та переживаннями. Бо в той день семеро з її вісьмох дітей перебували в різних куточках України, а вона – за кордоном, позбавлена можливості швидко повернутися.

Як мамі-виховательці вдалося зібрати всіх неповнолітніх дітей до купи та влаштуватися за кордоном – у матеріалі.

"Ніхто нікуди не летить! У вас – війна"

У середині лютого у матері Марії Переп'ятенко був ювілей: 70 років. Та й сама Марія вже давно заслужила на відпустку: виховувати сімох дітей (у неї також є восьмий, старший син, який вже живе власним життям в іншому місті), п'ятеро з яких є прийомними – це дійсно важка і важлива робота. Тому 17 лютого вони з мамою і 14-річною донькою Василисою поїхали відпочивати до Єгипту.

"На цей період чотирьох дітей відправили до санаторію у Затоку, що під Одесою, старший прийомний син знаходився у Чернігові на навчанні, – згадує Марія. – А наймолодший, якому ще тільки 8 років, оскільки має психоневрологічне захворювання, то навчається в інтернаті на 5-денній системі у нашому рідному Покровську, що на Дніпровщині. Тож я домовилася, що на вихідні він залишиться там переночувати"

Марії Переп'ятенко з дітьми

Саме 24 лютого о 5 ранку у Марії та її близьких мав бути виїзд до аеропорту, щоб повертатися в Україну. Вони вийшли з номеру з валізами, чекали автобусів і не розуміли, що відбувається.

"Це був просто жах! Стоїмо вже близько години, а ніхто не приїжджає. Коли я додзвонилася нашому туроператору, він сказав: "Ніхто нікуди зараз не летить! У вас війна, йдіть до свого номеру". Тоді ми вже відкрили новини у телефонах, все здавалося нереальним", – розповідає жінка.

Марія згадує перші дні як страшний сон.

"Для мене це найстрашніший стан, коли ти нічого не можеш змінити. Ми нікуди не вилетіли і ще два тижні я перебувала в Єгипті, як у пастці. Не знала, чи буде все гаразд, чи ні, тож дітям – а ми весь час були з ними на зв'язку, говорила як є: що зараз ось така ситуація і нам усім треба бути сильними", – додає мати-вихователька.

На щастя, уряд Єгипту дуже швидко розпорядився залишити українських туристів у готелях на тих самих умовах, в яких вони відпочивали – з харчуванням та обслуговуванням. На той момент в країні перебувало близько 5 тисяч туристів, і можливості вивезти їх звідти не було два тижні.

Читайте також: Евакуація на візку: що пережила жінка з інвалідністю, рятуючись від окупантів у Бучі

"Ти – це ніщо. І ти – це все"

"Нас безкоштовно відвезли до Щецина – це Польща. Поселили у табір для біженців: у шкільному спортзалі. Серце Польщі я віддала там! Зрозуміла, що більше ні в яку іншу країну не хочу їхати, бо так, як про нас там турбувалися... Навіть, їх діти пекли печиво і приносили нам, – голос Марії переривався, вона не могла стримати сліз. – Поляки виявилися настільки теплими, настільки рідними... Це лікувало нас у стані повної невизначеності".

Зібрати дітей по всій країні і вивезти їх у безпеку, а потім влаштуватися усією родиною у чужій країні, не маючи фінансових статків, незважаючи на проблеми з транспортом... Комусь це здалося би абсолютно нереальним. Але Марія зібралася і розробила план дій:

"Я робила все, щоб якомога швидше забрати їх і не зрадити своїх дітей. І коли ти прагнеш всім серцем, то вмикаються якісь вищі сили і починає рухатися те, що, здавалося, тобі не зрушити з місця.

Війна дає два стани: ти – це ніщо, бо від тебе нічого не залежить, і ти – це все, бо доля інших залежить саме від того, що ти зробиш".

Діти Марії Переп'ятенко

Оскільки Марія вже 14 років – мама-вихователька, то мала багато контактів, до кого звернутися з волонтерів та благодійних організацій. Дзвінки, ще раз дзвінки та безліч переживань!

"Я залишила маму та Василису у Польщі, а сама просто сіла на електричку і поїхала. З Щецина до Перемишля трусилася цілих 15 годин, а там пішки перейшла кордон, потім – автобусом до Львову.

Із поїздом до Кривого Рогу пощастило, бо їхала безкоштовно, але у СВ вагоні – це мені за ту електричку був бонус", – сміється Марія.

Спершу жінка поїхала додому, щоб забрати молодшого сина. Водночас оформила документи на вивіз дітей.

"Наша соціальна служба нам багато допомагала, дякую їм! Той син, що вчиться у Чернігові, теж повернувся додому, йому – вже 18, тож пересікти кордон він не може, тепер "охороняє" наш будинок у Покрові", – розповідає Марія.

Старший син Марії також залишився в Україні. Наразі ні хлопці, ні сама жінка не розуміють, що буде далі у них з навчанням та роботою.

Читайте також: "На спині у малого був вирваний шматок м’яса": історія родини хлопчика з Маріуполя, який вів щоденник під обстрілами

"На трьох мам було 38 дітей"

Далі евакуювати дітей Переп'ятенко допомагав Альянс "Україна без сиріт", з якими вона зустрілася в Одесі. Вони допомагали з транспортом, відпочинком, нагодували і відправили до Львову.

"На жаль, діти встигли трохи побачити війну, бо над Затокою літали російські ракети. Більше того, дітей перевезли в інший санаторій, де було більш надійне бомбосховище, та їм довелося переховуватися. Але наразі вони в порядку", – з полегшенням зітхає мама-вихователька.

Волонтери ставилися до евакуйованих з максимальною віддачею та професіоналізмом, але на кордоні почалися паперові непорозуміння.

"Там ніхто не розумів, що це за форма родини така дивна "дитячий будинок сімейного типу, – робить Марія наголос на слові "сімейного". – Прикордонники знають законодавство щодо вивозу дітей із звичайного дитячого будинку. Відповідно, почали вимагати від мене папери на дітей, які для нашої форми не передбачені і бути їх у нас не може. Тому що ми – сім'я, а не установа.

Ми більше чотирьох годин просиділи на кордоні. З нами сиділи ще два ДБСТ, на трьох мам, всього там було 38 дітей! Поки з нами розбиралися всередині, діти сиділи на пропускному пункті. На щастя, нас, врешті-решт, пропустили".

Перетнувши кордон, родина знову знайшла тимчасовий прихисток у таборі для біженців у селі Медика. Там вони чекали воз'єднання з мамою Марії та Василисою.

"Поки все це тривало, я писала і телефонувала за усіма контактами, які мала, щоб нам допомогли з житлом, бо поселити таку ораву як наша, було дуже важко", – каже жінка.

Врешті-решт, коли вся родина опинилася разом, то у матері-виховательки було три варіанти поселення. З них голова родини обрала той, що пропонувала організація БФ "СОС Дитячі містечка в Україні" в співпраці з польським фондом "Pristanek rodzina".

Тепер родина вже близько трьох місяців живе у Вроцлаві.

"Усіх дітей-сиріт я можу забрати з собою"

Родину Переп'ятенко поселили у квартирі на 450 квадратів, де крім них живуть ще дві родини. Усього у помешканні 28 спальних місць.

"Працівники фонду знаходили багатих людей, у яких є комфортне житло, яким не користуються і це житло орендували на довгий строк для нас. Умови у нас розкішні!

Щодо харчування, то ми складаємо перелік продуктів і нам постійно привозять те, що ми написали. Транспорт у Вроцлаві поки безкоштовний. Усі медичні питання вирішуються за рахунок фонду, доньці, навіть, брекети безкоштовно поставили. Є юристи, психологи, психіатр...

Вирішується все абсолютно, роблять як для своїх. Іноді, навіть, складно це приймати, бо не зручно всередині: я не звикла, що про нас хтось аж так піклується", – ділиться досвідом Марія.

Вихователь розповідає, що наразі у фонду є орендований будинок на 60 осіб і вони були готові забрати цілий дитячий будинок з України, але не вдалось владнати бюрократичні моменти.

"Можливо, якимось прийомним родинам чи ДБСТ ця інформація буде корисною, хто не має довгострокового житла", – додає вона.

За словами Марії, Україна теж виконує свої фінансові зобов'язання перед ДБСТ та прийомними родинами: виплати на дітей перераховують, хоча й з невеликими затримками, контроль за допомогою телефону з боку соцслужб теж ведеться. Проте до закінчення війни жінка хотіла би залишатися разом з дітьми у Польщі.

"Через суд я вже оформилася за польським законодавством як тимчасовий опікун, це допомагає вирішувати такі побутові проблеми, як, наприклад, влаштувати дітей до школи.

Далі, також через суд, ми можемо перекваліфікуватися з українського ДБСТ у польську прийомну родину. Тоді доведеться відмовитися від українських виплат і отримувати польську допомогу на дітей. Тут я також можу брати дітей під опіку, але бажано, щоб українських.

До речі, це дійсно проблема зараз: у Польщі багато українських дітей, які залишилися сиротами. Та коли плануватиму повернутися, то всіх цих дітей зможу забрати з собою, бо вони – громадяни України", – ділиться досвідом Марія.

Альона Медведєва, спеціально для УП.Життя

"Дитині потрібна родина" – спільна ініціатива медійників України та "Української мережі за права дитини". Разом ми розповідаємо прийомні та опікунські сім'ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), інтернатні заклади, які пройшли крізь випробування воєнного часу. Ці історії допоможуть створити дорожню мапу дій на ниві захисту прав дитини і підтримки сім’ї в Україні після перемоги.

Матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: "Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської Спілки "Українська Мережа за Права Дитини" в формуванні державної політики в сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї".

Читайте також: "Якщо мати не знайдеться, ми його усиновимо". Історії дітей, які знаходять тимчасові родини під час війни