Як пережила окупацію сестра Левка Лук’яненка, борця за незалежність України

У схожій на музей квартирі Зінаїди Лук’яненко за диваном зберігається важка пам’ятна дошка з граніту. На ній – фото дисидента, борця за незалежність та автора акту її проголошення Левка Лук’яненка. Це рідний брат Зінаїди Григорівни.

Він жив у цій квартирі у Седневі, що на Чернігівщині, з 1989 до 1990 року після чверті століття таборів та заслань.

Коли 24 лютого 2022 року російські окупанти зайшли в селище Седнів, Зінаїда Лук’яненко заплатила 50 грн місцевому чоловіку, аби той зняв та перевіз дошку в її квартиру.

Спеціально для "УП.Життя" жінка розповіла про окупацію, про те, як це – бути сестрою "ворога народу", та поділилася спогадами про свого незламного брата.

Зінаїда Лук’яненко

"Хто ж запідозрить літню жінку"

У квартирі Зінаїди Лук’яненко пахне півоніями, які вона власноруч виростила у полісаднику. Замість шпалер на стінах – намальовані квіти, на стелі – орнаменти. Усюди картини, вишиті рушники. Вітальню від двох кімнат відділяють саморобні ниткові занавіски із листівок. Це все – справа її рук.

Жінка до останнього не вірила, що Росія піде широкомасштабною війною, аж поки 24 лютого не почула гуркіт з боку Сеньківки (село в Чернігівській області – ред.). А потім і на власні очі з вікна побачила російську техніку. Нарахувала 500 одиниць і збилася з ліку.

"Знаєте, як вони їхали: йдуть два солдати, за ними повільно їде танк, солдати також по боках та ззаду. І всі з автоматами в руках. Кілька годин так їхали. Страх… Потім наші прийняли бій у Новоселівці (передмістя Чернігова – авт.). Росіянам добряче всипали, тож вони, мабуть, тому сюди й повернулися 25 лютого. Постояли і роз’їхалися по навколишніх селах. Тут частина залишилася, не всі", – згадує про початок окупації Зінаїда Григорівна.

Читайте також: "Відірвані ноги, животи навиворіт": історії людей, які вижили під час обстрілу черги за хлібом у Чернігові

У Седневі окупанти розташувалися в місцевому Будинку творчості художника, фельдшерсько-акушерському пункті, селищній раді, дитячих таборах відпочинку, магазинах та порожніх будинках. Поставили свої блокпости, викопали бліндажі. Людям ходити по центру не дозволяли, тож доводилося пересуватися околицями.

З вікна Зінаїда Григорівна бачила, як до пам’ятної дошки Левка Лук’яненка на будинку підійшли російські військові. Жінка каже, що дуже злякалася. Думала, будинок знесуть, якщо зрозуміють, хто це. Вже бачила по телевізору, як окупанти зривали та нищили українські прапори, та й пам’ять про те, як це – бути сестрою борця за незалежність – давалася взнаки. Але минулося. Щоб не випробовувати долю, наступного дня попросила місцевого чоловіка зняти дошку. Її завантажили на "кравчучку" і відвезли в квартиру.

Пам'ятна дошка Левку Лук'яненку

Згодом у Седневі розташувався полк зв’язку. Одного дня окупанти перехопили, що хтось із місцевих передає інформацію українським військовим. Шукати "шпіонів" прийшли до будинку Зінаїди Григорівни. Заходили до сусідів.

"Я почула: стукає хтось. Відкриваю – а тут росіяни. Ну все, думаю… Я в бурках, замотана з голови до ніг. Вони на мене глянули, кажуть: "Як здоров’я, бабуля" і пішли. Хто ж запідозрить літню жінку", – сміється Зінаїда Григорівна.

Згодом російські військові зруйнували вишки мобільних операторів. Тож почалися проблеми зі зв’язком. Зінаїда Григорівна стверджує, що бачила, як із центра селища окупанти запускали снаряди по Чернігову. Ракети було видно з вікна. І саме ці моменти жінка називає найстрашнішими за всю окупацію.

Російські військові залишили Седнів рано вранці 1 квітня. Останніми виїжджали зв’язківці. За час окупації Зінаїда Григорівна часто згадувала, яким бентежним було її життя, адже часу на роздуми було вдосталь.

Бліндаж біля дому Зінаїди Григорівни

Перед приїздом Левка в будинку встановили "прослушку"

Зінаїда була четвертою дитиною в родині Наталі та Григорія Лук’яненків. Вона народилася в селі Хрипівка Городнянського району Чернігівської області 21 грудня 1938 року. Їй не виповнилося й трьох, як батька забрали на фронт. Тому свідомо вперше вона побачила його у 1945-му, коли біля двору зупинилася вантажівка, на землю полетіли скручені речі, а з кабіни вийшов чоловік у військовій формі.

"Тато був неграмотний. Мама ж свого часу вчилася в гімназії. Але у 12 років вона з братом залишилася сиротою. Тож навчання довелося покинути... Коли мама з татом одружилися, вона навчила його читати. Татко дуже любив це діло… Мама була мудра вольова жінка, але виглядала слабкою та тендітною. Тато ж навпаки – сильний і кремезний, але вразливий", – розповідає Зінаїда Григорівна про родину.

Жінка додає, що батьки тяжко працювали у селі. Тато був майстром на всі руки, а мама – влітку разом із іншими жінками пололи льон, буряки тощо. Платили за цю роботу лише 30 копійок за день – стільки коштували 2,5 буханця хліба. При цьому податки в селі були великі. Їх віддавали молоком, маслом, яйцями, картоплею, зерном… Ці продукти потім здавали на місцеві заводи. Так підприємства отримували сировину безкоштовно. Схоже, у цьому й був секрет дешевих продуктів в СРСР.

Левка Лук’яненка забрали у військо у 1944-му, йому було 16. Спочатку він служив у Києві, а потім у Відні.

"Брат розказував, що на нього дуже вплинуло побачене в Європі: заможне життя людей. Це було дуже контрастно з тим, як люди жили в Україні. Потім їх перевели на Кавказ, в місто Орджонікідзе. Там він багато читав, і саме в той час визрівала його ідея. Він з такого юного віку хотів бачити Україну сильною і заможною. Розумів, що такою країна може стати лише маючи незалежність", – пояснює Зінаїда Григорівна.

Левко навчався у Московському університеті імені Ломоносова на юриста. Грошей у родини не було. Тому армійську шинель перефарбували у чорний колір, і так він поїхав на навчання. Згодом батьки змогли придбати пальто. Але довго його не зносив: поцупили в московській бібліотеці.

Після навчання Левко працював на Львівщині. У той час він зустрів однодумців і почав писати свою програму. А коли у 1961 році його засудили до розстрілу, саме мудра вольова мама їздила у Київ, Москву, аби відмінили таке жорстоке покарання.

"Мама була сильною жінкою. Уявіть, чиновники в Москві казали їй: таких, як ваш син, треба убивати, щоб вони не заважали іншим жити. Як це було чути матері… Вона казала, якщо Левка все ж розстріляють, то обов’язково заберемо тіло і поховаємо тут. Батьки пам’ятали, як в українців забрали все і вимороли голодною смертю у 33-му. Вони прямо про це казали КДБ-істам, коли ті приїжлжали у село. Тато й мама підтримували погляди Левка, Але, звісно, переживали за його життя", – пояснює Зінаїда Григорівна.

Читайте також: Майже причепурений, але все ще тривожний. Як оживає Чернігів

Смертну кару Левку у 1961-му змінили на 15 років позбавлення волі. Загалом він відсидів 25 років, був і в засланні. Після цього він оселився у сестри в Седневі. Місцева поліція та КДБ готувалися до приїзду. Як виявилося потім, поставили "прослушку" в будинку.

За той рік, що Лук’яненко жив у Седневі, до нього навідувалися друзі з Канади, із заходу України, рухівці з Чернігова. Але сам він не міг залишити селище. Зінаїда Григорівна каже, що квитки на автовокзалі йому не продавали. Коли намагався дістатися Києва на "попутці", водія зупинили на КПП у Кіптях, а Левка відвезли додому.

Одного разу родина влаштувала "спецоперацію". У Городні (містечко за 30 км від Седнева) на "швидкій" працювала невістка, дружина Віктора Лук’яненка – брата Левка та Зінаїди. В кареті швидкої вона привезла Левка на залізничний вокзал. Але той не встиг і до каси підійти, як його знову затримали і відвезли у Седнів. Лише у 1990-му він зміг вільно пересуватися країною.

Зінаїда Григорівна біля свого дому

Як воно, бути сестрою "ворога народу"

Зінаїда отримала освіту за спеціальністю агронома-овочевода. За розподіленням поїхала на Тернопільщину. А потім повернулася на Чернігівщину, де усе життя працювала на дослідній станції.

Радянська влада дуже боялася незалежних поглядів Левка. За ним та всіма членами родини був постійний нагляд. У селі чоловіка називали "ворогом народу". Особливо активні селяни навіть вимагали розстріляти його чи вигнати з села.

Коли одного разу Зінаїда стала на захист брата в колективі, то втратила посаду старшого наукового співробітника на дослідній станції в Седневі. Її понизили до лаборанта, не підтвердивши кваліфікацію. Але професіоналізм та досвід жінки неможливо було просто перекреслити. Тому за кілька років їй запропонували очолити таку станцію у селі Авдіївка колишнього Сосницького району.

"Я ж активною завжди була. І газету малювала, і на виборчих дільницях працювала. Пам’ятаю, якось місцевий міліціонер напився і сказав: "Ви опасная женщіна. Мені сказали прісматрівать за вами". Мене це дуже розсмішило тоді", – згадує Зінаїда Григорівна.

Коли Левко Григорович балотувався в народні депутати у 1990-му, місцева партійна еліта почала збирати підписи проти цього. Тоді Зінаїда Лук’яненко дуже посварилася з ними, назвала мафією і на знак протесту облила бензином та спалила свій партійний квиток. Цю новину ще довго обговорювали у селі.

Портрет батька Лук'ненків

Зараз у Седневі тихо. Про окупацію та колишні пристрасті нагадують лише бліндажі та де-не-де пошкоджені будівлі. А пам’ять про те, якою ціною Україні дісталася незалежність у 1991-му, зберігається у спогадах та за диваном Зінаїди Лук’яненко.

Читайте також: 350 людей у тісному підвалі: спогади волонтерки про 27 днів окупації на Чернігівщині