"Якщо загинемо, то усі разом": історія порятунку прийомної родини з Маріуполя

14483
16 липня 2022

У 2012 році маріупольці Ольга Поломарчук разом з чоловіком уперше всиновили дітей – хлопчиків віком один та три з половиною роки.

Сьогодні в дитячому будинку сімейного типу десятеро дітей віком від двох до п’ятнадцяти років – дев’ятеро хлопчиків і донечка, серед них діти з важкими формами інвалідності. Двоє найстарших, Юлія та Мирослав, нещодавно випустилися з ДБСТ.

24 лютого 2022 року, коли Росія здійснила повномасштабне вторгнення до України, родина не наважилася одразу евакуювати ДБСТ через стан здоров’я дітей, і пережила три найстрашніші тижні у житті.

Далі – про те, як родині вдалося евакуюватися з пекла Маріуполя та влаштуватися на новому місці.

Жили щасливою родиною

"Коли ми всиновили перших двох хлопчиків, молодший мав гіпотрофію. У старшого також були проблеми зі здоров’ям – погано ходив, не розмовляв. Перші п’ять років після всиновлення ми опікувалися здоров’ям дітей, щоби вони могли піти до школи, реабілітуватися", – розповідає Ольга Поломарчук.

Коли батьки зрозуміли, що реабілітація синів успішна, вирішили вдочерити ще й дівчинку.

"Ми зрозуміли, що в нашій родині не вистачає донечки. Пішли до маріупольської служби у справах дітей. Але нам сказали, що наразі дівчат для всиновлення немає, але є багато хлопчиків, і можливий такий варіант, як створення дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ)", – говорить жінка.

Певний час родина обмірковувала важливий крок, зважувала всі "за" та "проти". І – наважилася.

"Розсудили так: можливо, ми чогось не зможемо дати дітям, але вони будуть у родині, матимуть маму й тата", – пояснює Ольга.

 Діти родини Поломарчуків

Таким чином чотири роки тому в родині з’явилися хлопчики-підлітки та діти з різними формами ментальних розладів, у яких було мало шансів на всиновлення.

"Дитячий будинок сімейного типу – це велика родина, мама й тато, які постійно перебувають поруч із дітьми. В інтернатній установі, навіть найкращій, діти не мають свого персонального дорослого, є лише люди, які приходять та йдуть. Наприклад, як починається наш звичайний день? Я йду до кімнат дітей: "Даня, Льоша, підводьтеся, час снідати та йти до школи". Обійму їх, скажу "Доброго ранку". Є контакт із близькими людьми, які постійно поруч", – продовжує мама-вихователька.

 Родина опікується дітьми з різними формами ментальних розладів

Ольга давно спостерігала за тим, як саме живуть діти в інтернатній системі.

"Під час навчання мала практику у подібній установі, мені кажуть: "Це – будинок малюка, тут діти перебувають до 3 років". Я питаю, а куди далі? Далі – до дитячого будинку. А коли виповниться 6 років – підуть до інтернату. З шести років дитина переходить до іншого інтернату, вже шкільного. 

Розумієте, що коїться з дитиною? Це травма прив’язаності. Навколо постійно міняються люди, будь-які зв’язки гарантовано розриваються. Довкола тебе лише ровесники. Ти не маєш старших, молодших, не маєш обов’язків, домовленостей, не вмієш будувати комунікацію. Вічний паркан, вічне подвір’я", – деталізує Ольга.

А вони жили щасливою родиною, піклувалися одне про одного, думали про вищу освіту для старших дітей, планували майбутнє.

Та "русский мир" зламав ці плани.

Читайте також: 20 днів пекла: історія студента, якому вдалося вибратися з Маріуполя

Війна: початок

24 лютого, коли Росія здійснила вже повномасштабне вторгнення до України, родина не одразу усвідомила те, що відбулося. 

Добре укріплений Маріуполь здавався фортецею. Про те, яке пекло влаштує у місті Марії російська армія, тоді, звісно, ніхто й гадки не мав.

"24 лютого о сьомій ранку я їхала на роботу, новин не дивилася. В автобусі вже дізналася, що почалася повномасштабна війна", – згадує Ольга.

Тоді двоє її дітей перебували у санаторії на узбережжі. Ольга приїхала на роботу, побачила таких самих переляканих людей, як і вона, написала заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати, і пішки, оскільки не було ані автобусів, ані таксі, побігла до санаторію. Адже тоді російська армія вже бомбардувала Приморський район.

"Прибігла, забрала дітей, дорогою пояснила їм: якщо почнеться обстріл, не шукайте якесь чисте місце, а просто падайте на дорогу та закривайте голову. Ми так швидко бігли вздовж дороги… і дуже сильно боялися. На щастя, поруч зупинився порожній рейсовий автобус, який мчав кудись, і нас довезли просто до дому", – розповідає Ольга.

 "Чомусь була надія, що все закінчиться за день-два. І ми відмовилися від евакуації"

Вже вдома жінка трохи заспокоїлася.

"Нам зателефонувала з місцевої служби у справах дітей Наталя Красильникова (пізніше вона, на превеликий жаль, загинула), сказала, що є можливість евакуюватися, і запитала, чи готові ми… 

Розумієте, ми маємо хлопчика з важкою формою аутизму, і для нього будь-які зміни дуже болісні. Ми порадилися, і вирішили залишитися. 

Чомусь була надія, що все закінчиться за день-два. І ми відмовилися від евакуації. Закупили продуктів, у нашому будинку в приватному секторі є цокольний поверх типу підвалу. Гадали, зможемо пересидіти", – каже вона.

А вже 28 лютого до цього гарного будинку на околиці міста прийшли українські військові та сказали: збирайте речі та йдіть, російська армія прориватиметься саме тут.

"Ми знову зв’язалися з Наталією Красильниковою, вона допомогла знайти машину, і приїхав волонтер, це була звичайна машина. Туди ми посадили нашу бабусю, молодших дітей, дуже малу кількість речей. 

Знову ж таки, ми йшли "на два дні". Прийшли до будівлі інтернату, звідки евакуювали дітей. І саме там ми провели 20 найстрашніших днів у житті", – розповідає Ольга.

Труп у пісочниці та бомба на драмтеатр

Води, світла, опалення не було. Блокадне місто поглинуло надію на швидкий порятунок. Родині, яка мала дітей з важкою інвалідністю, довелося виживати в цих умовах: постійні обстріли, страх, приготування їжі (яку ще потрібно було десь знайти) на багатті просто неба, пошук води…

"Не було місця, де ми б могли сховатися від обстрілів, бо це була типова будівля за принципом дитячого садочку: багато вікон, багато скла, та підвал, абсолютно непристосований до захисту від обстрілів і тим паче авіабомб.

До підвалу ми навіть не заходили, бо розуміли: якщо завалить, то виходу не буде. Сиділи в іншій кімнаті, всі разом, – якщо загинемо, то нехай уже всіх разом", – говорить Ольга.

Найтяжче було пояснювати дітям, чому вони не можуть їсти та пити досхочу, як за мирного часу. А ще – знайти воду та продукти, особливо з огляду на постійні обстріли, і те, що один з синів потребує спеціальної дієти.

"Це коли ти кажеш старшим: ось тобі стаканчик води, і більше ти пити не можеш, бо потрібно залишити воду для зовсім маленьких. 

Ми топили сніг, ходили разом зі старшим сином до річки Кальміус по воду, і це було жахливо, бо просто на березі лежали трупи. 

Взагалі загиблих було дуже багато… У пісочниці поруч поховали когось, просто накрили килимом це місце", – каже вона.

 Старші діти берегли воду для зовсім маленьких

Запам’ятався жінці один випадок із походу за продуктами.

"Українські військові відчинили один із магазинів, аби люди могли взяти якусь їжу. А я тоді постійно ходила з документами, щоби пояснювати, що у мене десятеро дітей. 

І от того дня я кажу військовому, що один із моїх синів має важку алергію на глютен. Той мені відповідає: "Іди ось на склад, що забереш, то твоє".

А зі мною був лише мій 13-річний син. І я кажу, Льоня, давай, допомагай мені. І він у темряві схопив мішок картоплі, кричить: "Мамо, Ромі можна ж картоплю?". Мішок картоплі на спині у хлопчика…", – каже Ольга.

Також за водою ходили до драмтеатру. 16 березня, коли російська авіація знищила Маріупольський драмтеатр разом з людьми, які намагалися врятуватися у будівлі, Ольга разом з чоловіком також були там.

"Воду привозили цистернами. І того дня ми спізнилися на одну цистерну, а наступна мала приїхати десь хвилин за двадцять. Крім того, українські військові поставили там польову кухню для людей. 

16 березня російські військові дуже сильно обстрілювали Маріуполь, і я запропонувала чоловікові відійти від театру до подвір’я та перечекати там. Це нас і врятувало. 

Щойно ми дісталися подвір’я житлових багатоповерхівок, пролунав страшний вибух: російський літак кинув бомбу на драмтеатр. Бомбардування відбулося якраз коли дуже багато людей прийшли до польової кухні, а також по воду", – плаче Ольга.

Читайте також: "Щодня у мене – свій бій". Як мати-вихователька 22-х дітей рятує їх від війни та займається волонерством

Дорога через мінні поля, зруйновані села і російські блокпости

Через відсутність мобільного зв’язку люди не могли отримувати інформацію про те, що відбувається у місті, окрім як "сарафанним радіо" – від людини до людини.

"Ми почули, що від драмтеатру начебто має бути евакуація автобусами на Запоріжжя. Ми схопили дітей і побігли туди. Побачили натовп, багато людей прийшло на евакуацію. Проте її таки не було. 

Українські військові, поліція підходили до нас і вмовляли йти, що жодної евакуації насправді не заплановано. Але ще днів зо десять ми ходили до драмтеатру, як на роботу. Ми сподівалися…", – розповідає Ольга.

 Поломарчуки виїхали з міста з іншою родиною, всього було 26 людей

Чекати було нестерпно: обстріли посилювалися, а тепла, їжі, води не було. Тому у 10-х числах березня люди почали виїжджати з Маріуполя.

"Люди їхали "дикою" евакуацією. Поблизу драмтеатру була церква, там можна було піймати зв’язок, і люди, які залишилися, телефонували тим, що виїхали, аби дізнатися, чи вдалося врятуватися. Поруч стояли їхні родичі, питали, чи живі, і почувши, що вціліли та вже в безпеці, – плакали… 

Машини обстрілювала російська армія, на блокпостах могли не пропустити, це було дуже страшно", – розповідає жінка.

Час спливав, блокада тривала, а діти потребували догляду, ліків, словом, всього того, що на війні отримати було неможливо. Чекати далі було неможливо. Виїхати з Маріуполя допоміг щасливий випадок.

"Інша родина, також ДБСТ, запропонувала нам поїхати разом. Ми не вміщалися в машини, і вони просто викинули власні речі, щоби ми змогли сісти. Таким чином дві величезні родини, 26 осіб, змогли поїхати двома машинами. 

Їхали через російські блокпости. Ми видалили всі фотографії, нічого не залишилося", – розповідає Ольга.

 Їхати доводилося через мінні поля, через зруйновані села, повз спалені райони

У цей страшний час Ольга переконалася в силі духа українців. У якомусь окупованому росіянами селі під Бердянськом всіх 26 знесилених людей прийняли до своїх домівок мешканці: напоїли, нагодували, дали ночівлю. Загалом усюди в пеклі окупації дві родини зустрічали підтримку, допомогу та добрі слова від звичайних українців.  

Їхати доводилося через мінні поля, через зруйновані села, повз спалені райони. А тим часом російські військові перепитували на блокпостах, мовляв, чого такі перелякані.

"Так і питали: "Чо вы такие перепуганные, всего-то 20 дней вас бомбили, уже бежите куда-то". Звісно, у відповідь ми мовчали, – у нас на дві машини було 17 дітей, було заради кого стриматися", – згадує жінка.

"Минула одна частина життя і почалася наступна"

Уже в Запорізькій області дві родини побачили українські блокпости, державний прапор. Ольга не могла втриматися від сліз.

"Українські військові вітали нас, давали дітям цукерки у вікна. Таке враження було у мене, що минула одна частина життя і почалася наступна. Ми живі, ми вижили, діти всі цілі", – ділиться Ольга.

Після прибуття у Запоріжжя Ольга звернулась за допомогою до голови правління "Української мережі за права дитини" Дар’ї Касьяновлї.

"Це було десь 17 або 18 березня. Я запитала у Дар’ї, що нам робити далі. І вона мені дала контакти Лариси Пєтушкової, яка координувала нашу подальшу евакуацію (на той момент Лариса Пєтушкова працювала операторкою Лінії підтримки дітей, сімей і соцпрацівників, створеної "Української мережі за права дитини" у співпраці з ЮНІСЕФ Україна – ред.)

 Спершу родина прибула у Запоріжжя, а потім вирушили у Дніпро та Львів

Евакуаційний потяг доставив нас із Дніпра до Львова. На вокзалі нас супроводжувала поліція, для нас зробили певний коридор, щоби Максим, мій син з аутизмом, міг зайти до вагона крізь цей натовп. Їхали у людському морі… 

Чоловік і Максим всю дорогу простояли на кріпленні між вагонами, бо у купе їхало 12 людей, а у тамбурі було теж не проштовхнутися. Ми в купе змогли вкласти лише найменших", – каже вона.

У Львові волонтери запитали родину про подальші плани.

"Тоді ми не хотіли їхати з України. Прийняти таку велику родину в одному будинку змогла лише Рава-Руська. Але це маленьке містечко, де ми б не змогли отримати термінову та спеціалізовану медичну допомогу, а двом з наших дітей вона потрібна була негайно та регулярно. 

Тому ми поїхали до Швейцарії, і Лариса Пєтушкова нам допомогла з координацією. Все було дуже добре організовано", – розповідає Ольга.

 У спільному будинку живе шість сімей із прийомними дітьми

У Швейцарії родина живе вже третій місяць.

"Шестеро сімей нас тут, у спільному будинку, це колишній будинок людей похилого віку. Три родини з Маріуполя, дві сім’ї з Полтави, сім’я з Херсона. Всі з прийомними дітьми. Це 60 осіб.

 Ми організуємо свій побут, хоча на всіх три вбиральні та одна кухня. Чергуємо, готуємо їжу, прибираємо за собою. Обіцяють окреме житло, але до вересня ми повинні чекати на розвиток подій в Україні.

Крім того, у нас п’ятеро дітей з різними формами розумової відсталості. Нам потрібне не просто місце для проживання, а місце, де ми мали би стабільний доступ до медичної допомоги", – каже Ольга.

І хоча Європа дійсно робить усе можливе для біженців з України, не всі потреби закриті.

"Діти відвідують місцеву школу, вивчають німецьку мову (мову також вивчають і дорослі). 

Максим відвідує спеціальну школу для дітей з аутизмом, це щось на кшталт корекційних класів. Особливої терапії він не отримує, йому виписали препарати, щоби зняти гострий психоз. 

Річ у тім, що наразі тут проживають 44 дитини, і уявіть, наскільки це складно для дитини з аутизмом. Зараз Максимові призначили обстеження: підозрюють епілепсію; можливо, пережите в Маріуполі спровокувало це, оскільки до бойових дій таких нападів у хлопчика не було", – уточнює жінка.

 У Швейцарії родина живе вже третій місяць

І додає – звісно, за прихисток дуже вдячні, адже повертатися до України наразі немає куди.

"Повернутися до України дуже хочеться, проте не зрозуміло, куди саме повертатися. Нам надіслали відео того, що залишилося від нашого будинку в Маріуполі: дві стінки та чотириметрова вирва від авіабомби. Там нічого не залишилося", – розповідає Ольга.

Сім’я хотіла би повернутися до України, до звичних педагогів, лікарів. Але мусять чекати. Чекати та відстежувати динаміку російської агресії в Україні.

Марина Курапцева, спеціально для УП.Життя

Читайте також: "Німці бояться бачити жахи війни". Історія підлітка, який в евакуації доносить правду про війну в Україні





Головне на сайті