"Щодня у мене – свій бій". Як мати-вихователька 22-х дітей рятує їх від війни та займається волонерством

Від початку війни Ірина Сербина зі Святогірська живе в шаленому темпі. Вона – мати-вихователька дитячого будинку сімейного типу.

За своє життя вони з чоловіком Володимиром виростили 22 дітей. Більшість з них, навіть подорослішавши, юрбляться навколо батьків.

Усі вони змушені були покинути своє помешкання у Святогірську, щоб врятуватися від страшних обстрілів. Крім того, Ірина – активний волонтер.

Вона розповіла про випробування родини з дітьми під час війни, та як їй вдається поєднувати роль матері-виховательки та волонтерки.

Сімейний бункер

ДБСТ у родини Сербиних існує з 2006 року. Під опікою батьків-вихователів зараз 10 неповнолітніх дітей. До них додалися ще й четверо онуків.

Тато і мама до війни працювали кожен на своїй роботі: Ірина – у благодійному фонді "Слов'янське серце", Володимир – у місцевій школі-інтернаті. Не зважаючи на таке навантаження, жінка вважає, що до 24 лютого вони жили спокійним та розміреним життям.

– Якщо ми були на роботі, за молодшими дітьми приглядали бабусі. Наші старші діти теж переважно відповідальні. Але з війною все пішло шкереберть. Стало страшно, коли почався наступ на Ізюм, бо було дуже чутно.

Наш будинок ділиться на новий та старий. Зі старого ми, фактично, зробили велику кухню. Там стіни товщиною з метр. Тому ми туди винесли матраси і разом з дітьми переїхали до кухні. Згодом і це стало небезпечно.

Тоді Сербини переїхали у місцевий дитячий табір "Ястребок", де знайшли старий, але дуже міцний і просторий погреб. Батько родини обладнав в ньому своєрідний бункер.

– Ми перенесли туди меблі, ліжка, чоловік провів електрику, тому там було тепло. Також діти могли користуватися комп'ютерами, дивитися телевізор.

Усвідомлення того, що потрібно виїздити, з'явилося досить швидко, але це ж не те, що родині виїхати з двома дітками. Мені тільки щоб зібрати сумки з усім необхідним, потрібен автобус. Труси, шкарпетки на всіх – вже валіза! Виїздити – куди? У чисте поле? Тож потрібно було якось все це організувати.

Фонд, в якому я працюю, надав транспорт. Тому ми виїхали на Дніпровщину, де тепер базується наша команда.

Ірина Сербина з дітьми

Ірина у складі команди фонду вже вісім років допомагає внутрішнім переселенцям.

– Возимо "на нульовку" (у населенні пункти на лінії розмежування – ред.) продукти, хімію, ліки. Останні три місяці працювали у рідному Святогірську під обстрілами: завозили продукти, воду у кожен будинок, де залишилися жити люди. Провідували самотніх, які не можуть ходити. Вивозили людей з-під обстрілів.

Через роботу Ірина певний час не могла покинути рідну місцевість і вивезти родину:

– У мене ще з 2014-го був проєкт від фонду, де спонсором виступала Німеччина. Я опікувалася самотніми бабусями, яких було більше двадцяти.

Досі почуваюся зрадницею, що залишила їх у Святогірську. Бо реально розуміла, що їм ніхто, крім мене, не принесе хліба, водички, що вони не розпалять собі, навіть, якесь багаття.

У перші місяці ми намагалися дістати батарейки для слухових апаратів, бо ж деякі стареньки навіть бомбування не чули! І це була величезна проблема – закупити апарати, бо держава не попіклувалася про доставки.

Коли виникло питання, як все це сумістити, Сербини намагалися вивезти підопічних бабусь Ірини разом з сім'єю. Та, на жаль, зрозуміли, що просто не потягнуть самі і родину, і їх.

– Тому наші бабусі, – голос Ірини починає тремтіти, – були просто кинуті на волю долі. Ми не думали, що місто так швидко захоплять, і я туди більше не заїду.

[BANNER1]

Як родина шукала нове житло, тікаючи від війни

Одного дня родина вечеряла на вулиці просто неба. Коли раптом подвір'ям полетіли шматки розпеченого заліза від снаряду...

– Це було неймовірно страшно! Бо ж не було перед тим ані звуку, що летить снаряд, ані вибуху.

За парканом у нас був табір, куди й прилетіло щось дуже тихе. У столовій здійнялася пожежа. На щастя, з нас ніхто не постраждав, але це стало останнім сигналом, що ми мусимо виїхати.

Щоб знайти варіанти для виїзду, Ірина зверталася до багатьох знайомих. Охочих прихистити велику родину безкоштовно, на жаль, не знайшлося. Проте вдалося підшукати підходящий будинок під оренду у містечку Обухівка.

20-го травня родина переїхала туди. Оплатити оренду на перший час допоміг племінник Сербиних, який живе у Німеччині. Але на місці з'явилися нові проблеми:

– У мене щодня свої бої! Коли ми приїхали на Дніпровщину, то адміністрація поставилася до нас нормально. А от від деяких місцевих людей, на превеликий жаль, доводиться чути: "Вас тут годують" і "Так вам і треба".

Це при цьому, що прихисток для внутрішніх переселенців організували у школі, де на 60 людей – один туалет і один душ. Для людей не було ні ліжок, ні постільної білизни, усі вони, бідні, спали на підлозі.

При цьому мати-вихователька наголошує, що в Обухівці є люди, які співчувають, вони принесли ковдри з подушками і багато інших потрібних речей.

За словами Ірини, адміністрація теж допомагає, але ж закупівлі проводяться через тендери, тому відбуваються досить довго.

При цьому будинок, який родина винаймає потребує часткового ремонту, в ньому не було меблів, побутової техніки. То ж все доводиться або робити самим, або шукати допомоги у фонді, де працює жінка.

Читайте також: Історія мами-виховательки, яка повернулась з-за кордону під час війни та евакуювала сімох дітей

"Я приймала пологи у власної доньки"

Серед прийомних дітей у Сербіних – дівчина Христина, яка має певні затримки у розвитку, але вже виросла до повноліття і створила власну сім'ю.

На початку війни Христина була на останніх місяцях вагітності, пологи прийшлися на 2 квітня.

– Життя у них з чоловіком досить веселе. Тож по мірі можливості ми старалися контролювати доньку. Зокрема, їх старший син, тобто, наш онук, жив з нами.

За тиждень до пологів я вивезла Христину до Слов'янська, оформила до пологового будинку, бо до нас вже швидкі не їздили. Але того ж дня мені повідомили, що доня повернулася до чоловіка.

У день пологів Ірина їздила до села, де бомбили будинки, і разом з колегами вивозила постраждалих людей.

– Щойно я приїхала додому, лягла на матрас, як телефонний дзвінок: Христина народжує! Це ніч, комендантська година.

Викликали тероборону, поліцію, завантажили нашу Христину до машини. Це було дуже нервово і страшно, бо не дай Боже, відкрилася б кровотеча!

Ми приїхали до нашого шпиталю, там дівчата, які ніколи не приймали пологи, усі перелякалися, але вони робили все, щоб наш онук народився здоровеньким.

Я набрала завідуючу гінекології Слов'янська, мою добру знайому, і вона весь час консультувала нас по телефону. Отак я приймала пологи у своєї доньки!

Наразі з Христиною мати має інші проблеми:

– Згодом я всіх їх вивезла на Дніпровщину. Але потім чоловік вирішив відвезти їх з онуками під Миколаївку, де йдуть сильні бої. Там велике кохання, вона його слухає у всьому. Але тепер плаче у слухавку: "Мамусю, забери нас", а я не можу туди доїхати.

Читайте також: "Якщо мати не знайдеться, ми його усиновимо". Історії дітей, які знаходять тимчасові родини під час війни

"Я плакала, молила, але він не послухав"

Материнське серце розривається від болю не тільки за Христину. Рідний і прийомний сини Сербиних пішли захищати країну.

– На третій день війни один з наших старших Данило, який на той момент був в Одесі, сказав, що піде служити до ЗСУ. Я кричала, плакала, молила, але він не послухав. Зараз воює на Херсонщині, у самому пеклі.

Другий син Антон працював у Харкові і там пішов до Нацгвардії.

– Мої діти захищають Україну, вони вірять у перемогу. А я дивлюся, як захоплюють наші міста, то мені дуже шкода моїх дітей. Я молюся за них постійно, щоб "пронесло". Якщо немає дзвіночка два-три дні, то це просто...

"Діти боялися гратися навіть у пісочниці"

За молодшими дітьми наразі більше дивиться тато, бабуся і старші 17-річні діти. Вони граються з маленькими.

Наймолодшій онучці, яка наразі у бабусі та дідуся, щойно виповнився рочок. А є ще трохи старшенькі: три, п'ять років і так - до 17-ти.

Переважно і малеча проводить час біля ганку будинку, бо після пережитого боялися відходити деінде, особливо як тільки переїхали.

– Діти за останній час звикли гратися просто на сходинках погребу.Як приїхали сюди, то далі сходинок також не відходили.

Сьогодні летить гелікоптер, вони покидали всі іграшки і з криками – до будинку. Тому що усі навчені бігти до сховища.

Зараз ми їм обладнали пісочницю, але як різкі звуки, то вони бояться гратися в ній, біжать до ґанку і сідають поближче до входу.

Про те, як діти почуваються зараз і чим живуть, ми розпитали 17-річного сина Сербиних Романа:

– Головне, що з нами відбулося і чого ми всі переймаємося, – ми втратили свій дім.

Найгостріше це відчуваємо ми, старші. Або, наприклад, Ксюша, якій 10 років. Я часто бачу, що вона дуже сумує.

Друзі у нас тут є, в принципі, але з тим, що вдома було, не порівняти.

Оскільки родина винаймає великий будинок, то діти багато допомагають батькам.

– Розподілу обов'язків у нас зараз немає, просто усі підтягуємось, як щось потрібно зробити. Від наймолодших до нас, хто що може, той те і робить.

Ми прибираємо, перемо речі, готуємо. Дівчата більше готують, вони добре вміють, але ми теж допомагаємо. А краще за всіх готує бабуся! Вчора були вареники, пельмені, борщ... Учора їй допомагали Аня, їй 15 років, та Рімма, їй 17, а ще – Єгор. Він вже дорослий, йому 21, але він теж живе з нами.

Читайте також: "На спині у малого був вирваний шматок м’яса": історія родини хлопчика з Маріуполя, який вів щоденник під обстрілами

Втім, діти живуть не лише роботою.

– У нас є і бадмінтон, і м'ячі, теніс... А ще ми любимо ходити на річку купатися, тут є Дніпро! Допомагаємо меншим, стежемо, щоб нічого не сталося поганого.

Школу діти відвідували онлайн, поки були вдома. Тепер занять немає, бо ж канікули. Усі планують вчитися в школі далі, крім 17-річних Романа та Римми.

– Я закінчив онлайн перший курс, вчуся у Харківському коледжі харчової промисловості, буду технологом, обвалювальником м'яса, – продовжує Роман. – Тож восени продовжу навчання. А Римма закінчила школу, але далі поки навчатися не буде, бо має проблеми зі здоров'ям. Зараз ми займаємося з дошкільнятами, знайомимо їх з буквами, вчимо рахувати.

[BANNER2]

Родині потрібна допомога

Харчується родина завдяки тому, що мати-вихователька працює у фонді, отримує гроші. Також батьки отримують виплати на дітей.

– Як будемо будинок оплачувати, не знаю, – знизує плечима Ірина Сербина. – Племінник у наступному місяці обіцяє знову прислати гроші, але ж я розумію, що йому потрібно якось в тій Німеччині жити.

Хотілося би побачити допомогу від держави на те, щоб у дітей з'явився дах над головою. Бо як були вдома, то "ви залишаєте державних дітей у небезпеці". Тепер, коли ми вивезли дітей абсолютно без державної допомоги, хоча б один представник держави подзвонив, поцікавився, чи є цим дітям, де жити?

Нині Ірина готується до кількох операцій. Тож, поки лікарі не "підлатають", мчати далі не менш небезпечно, ніж попасти під обстріли. Хоча вона, звісно, рветься "в бій".

Насправді цій людині, яка врятувала не одну сотню життів, та її величезній родині, дуже потрібна допомога. Принаймні потрібно оплачувати орендований будинок.

А далі, оскільки на Дніпровщині зараз неспокійно, можливо, їм знадобиться нове помешкання. На питання, яка допомога їм потрібна, Ірина відповідає так:

– Було би добре, якщо б дітям хтось купив іграшки, тому що потрібно повертатися до нормального життя. Можливо, у когось є беушні дитячі велосипеди... А найбільше нам потрібні будинки на колесах. Ми вже купили один, але потребуємо ще два. У нас є, до чого чіпляти, але це дуже важливо, щоб у небезпечній ситуації ми завантажилися і поїхали, незалежно ні від кого. Жити ми теж можемо в них.

Якщо хтось хоче допомогти родині Сербиних, прохання звертатися до ГО "Українська мережа за права дитини".

Альона Медведева, спеціально для УП.Життя

"Дитині потрібна родина" – спільна ініціатива медійників України та "Української мережі за права дитини". Разом ми розповідаємо прийомні та опікунські сім'ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), інтернатні заклади, які пройшли крізь випробування воєнного часу. Ці історії допоможуть створити дорожню мапу дій на ниві захисту прав дитини і підтримки сім’ї в Україні після Перемоги.

Цей матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: "Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської Спілки "Українська Мережа за Права Дитини" в формуванні державної політики в сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї".