"Німці бояться бачити жахи війни". Історія підлітка, який в евакуації доносить правду про війну в Україні

28379
9 липня 2022

Нікіті всього 15 років, але юний вік не заважає йому працювати на перемогу. До війни хлопець жив у Сумах. Та вже понад місяць він організовує в Гамбургу акції на підтримку України.

За цей час на допомогу ЗСУ вдалося зібрати більш як 5000 євро.

"Українська правда. Життя" розповідає історію підлітка.

"Я не хотів нікуди їхати, але батьки вирішили інакше"

24 лютого Нікіту розбудила мама.

"Вона сказала, що почалась війна, і стала складати валізи. Але в той день ми нікуди не поїхали. Просто, були вдома, читали новини. Я вийшов на вулицю і знімав небо. Небо було чисте", – згадує хлопець.

 15-річний Нікіта під час акції на підтримку України

У наступні дні над Сумами почали з’являтися літаки, і сім’я переїхала в приватний будинок до бабусі.

"У нас не було підвалу, але був погріб. Туди ми всі і спускалися, коли була повітряна тривога. Одного разу ми були в погребі, а мій дядько побіг за чимось на гору.

Раптом ми відчули сильний поштовх, аж банки задзвеніли. Виявилося, що це ракета впала за пару десятків кілометрів від нас. Але цікаво, що дядько, який був в будинку нічого не почув. Зате почули ми, під землею", – розказує Нікіта.

Після двох тижнів з початку повномасштабного вторгнення мама Нікіти, Вікторія, почала думати, як вивезти дітей у більш безпечне місце. Зрештою домовилась зі старою подругою про тимчасовий переїзд до Гамбурга.

"Я був проти, не збирався нікуди їхати. Мені було важливо залишитися в Україні, в рідному місті. Але батьки вирішили інакше", – каже Нікіта.

Спочатку сім’я вирушила машиною до Черкас.

"В Черкаси ми їхали, мабуть, годин чотирнадцять і одразу поїхали на евакуаційний потяг. Вночі сіли на нього. Це була звичайний дизельний потяг з дерев’яними лавками. Людей було неймовірно багато. Але нам пощастило – ми змогли сісти. Люди, які заходили після нас, їхали стоячи", – згадує хлопець.

Дорога до Львова зайняла ще 10 годин. Там сім’я зупинилась в квартирі у друзів, аби набратися сил перед новим етапом подорожі.

"В квартирі було людей дванадцять. Ми спали покотом на підлозі, але принаймні спали. А потім гуляли в центрі Львова і там мені дуже сподобалось", – розповідає Нікіта.

Через декілька днів хлопець із мамою і 6-річним братом сіли на автобус до Гамбурга.

В Німеччину сім’я приїхала 16 березня. Спершу займалися бюрократичними процедурами та побутовими проблемами. Поселилися у маминої подруги, а потім знайшлась сім’я, яка виділила українцям цокольний поверх у своєму будинку. Колись там був басейн, але господарі переробили його на кімнату.

"Ми маємо окремий санвузол і таку ніби міні-кухню з електроплиткою. Спимо всі в одній кімнаті, але принаймні над нами нічого не літає і не падають бомби", – ділиться Нікіта.

"Німці бояться бачити жахи війни. Я хочу, щоб вони все ж таки їх побачили"

Спочатку хлопець просто ходив на українські мітинги, що збирались в центрі Гамбурга. Але з часом почало здаватися, що цього замало. Нікіта дивився на акції, які проходять в інших містах, і почав пропонувати ідеї схожих перформансів в чаті українців. Однак серед організаторів підтримки він не знайшов. Зате знайшов однодумців серед інших учасників.

Першу самостійну акцію "Час іде" Нікіта з групою провів 6 травня.

"Я зробив плакат з інформацією про кількість вбитих Росією дітей. Знайшов аудіосупровід, де діти кажуть англійською, що з початку збройної агресії РФ в Україні було вбито стільки-то дітей, і цокання годинника на фоні. Бо з кожною хвилиною кількість жертв зростає. Тому й така назва "Час іде", – каже хлопець.

Учасники стояли в закривавлених футболках і ритмічно плексали в долоні. Для німців, які прогулювались центром Гамбурга, це було шокуюче видовище.

 Першу самостійну акцію "Час іде" Нікіта з групою провів 6 травня

Спочатку головною метою акцій було заохотити німців приходити на основні мітинги, донатити на армію і взагалі підтримувати Україну. Але якось виникла й ідея поставити скарбничку. За першу акцію, яка тривала дві години, вдалося зібрати 100 євро.

"Ми порадилися з іншими учасниками і вирішили, що ці гроші ми відправимо військовим в Мар’їнку", – згадує Нікіта.

Після цього учасники склали перелік фондів, куди вони по черзі відправляють зібрані кошти.

"Але періодично виникають якісь термінові потреби: хтось збирає на тепловізори, комусь терміново потрібен бронік. Тоді ми разом вирішуємо, що в пріоритеті, і відправляємо гроші туди", – ділиться Нікіта.

Він зізнається, що це для нього найскладніша частина організації перформансів. Бо допомогти хочеться всім, але доводиться обирати, кому перерахувати гроші, а кому відмовити.

За півтора місяця вони разом з групою провели 17 акцій і зібрали майже 5000 євро. Ці гроші відправили на допомогу армії.

Крім "Час іде", Нікіта також організував акцію на підтримку захисників Маріуполя та перформанс "Україна".

"Сюжет такий: учасники тримають в руках плакати з гарними краєвидами наших міст – Києва, Одеси, Харкова, Чернігова, Миколаєва. Посередині стоїть дівчина в закривавленій білій сукні і віночку. Це Україна. Грає приємна музика. Через декілька хвилин починають вити сирени. Учасники опускаються на землю і перевертають плакати. Там ті самі міста, але зруйновані російськими бомбами", – розказує ідею Нікіта.

Цей перформанс привертає найбільшу увагу людей. Багато хто зупиняється, щоб подивитися, що буде далі.

"Мені здається, що цей контраст між тим що було і тим що стало, вражає німців. Не може не вражати. Наші міста, такі гарні і затишні, зараз перетворились на згарища. Нормальну людину це має жахати", – говорить хлопець.

Нікіта каже, що мета цих акцій – викликати емпатію у німців, які бояться дивитися на те, що відбувається в Україні.

"Ми не намагаємось нікого переконати. Якщо це люди, мозок яких забитий пропагандою, наші перформанси їх навряд чи переконають. Наша цільова аудиторія – ті, що розуміють проблему, але не хочуть дивитися їй в очі", – пояснює він.

 Нікіта каже, що мета цих акцій – викликати емпатію у німців, які бояться дивитися на те, що відбувається в Україні

"Как вам не стыдно" і "Путін-маладєц"

Публічні перфоманси проходять не без провокацій.

"Буває, підходять росіяни або любителі "руського миру", які намагаються нам щось довести, звинуватити і навіть присоромити. Але я намагаюсь не встрягати в конфлікти. Бо наша мета не влаштувати сутичку, а зібрати якомога більше коштів для наших захисників і отримати підтримку німців. Тому ми всі домовились, що просто не реагуємо на провокації", – каже Нікіта.

А було всяке. Турецькі підлітки, які ламаною російською кричали "Путін – маладєц", роми, що казали, нібито Україна напала на Румунію, і росіянки, які кричали "как вам не стидно", і німець, який показував на герб України і казав Nazi, і росіянин, який сів поруч з групою і почав робити йогу, а потім спробував вкрасти скриньку з грошима.

"Але ми щоразу отримуємо офіційний дозвіл на проведення акції, де вказано місце, час, кількість людей і що ми будемо робити. Щоразу до нас підходить поліція, перевіряє документи. Ми тримаємось в рамках закону. Тому ніяких сутичок з неадекватами", – каже Нікіта.

Більшість людей все ж реагує позитивно. Зупиняються, кидають гроші, хтось каже "Слава Україні", показує жести підтримки.

Іноді підходять українці і просять дозволу приєднатися.

"Одного разу на Центральному вокзалі до нас підійшла жінка з валізою, довго дивилась, а потім спитала, чи немає плаката з Черніговом. Вона вже давно живе в Гамбурзі і їхала у відрядження, але хотіла би також хоч ненадовго приєднатися до нас. Я знайшов плакат з Черніговом, і вона хвилин 20 постояла разом з нами", – згадує Нікіта.

Такі історії підтримують і надають сил проводити акції й надалі.

"Але найбільш зворушливий момент для мене, коли в скриньку кидають гроші. Один українець кинув нам 1000 грн. І декілька разів німці кидали по 50 євро", – каже Нікіта.

 Публічні перфоманси проходять не без провокацій

"Після перемоги першим ділом поїду в Крим"

Склад учасників часто змінюється, але переважна більшість групи – це жінки, які приїхали в Німеччину, тікаючи від війни. Зазвичай всі вони старші за Нікіту. Найстаршій учасниці майже шістдесят, наймолодша як мінімум на 5 років доросліша за хлопця. Але це не заважає 15-річному активісту бути лідером групи і успішно керувати процесом.

В рідних Сумах Нікіта навчався в гімназії #1, де був активним учасником учнівського самоврядування.

"Я балотувався на пост президента гімназії, але посів друге місце. Так мене призначили "міністром культури". В гімназії я організував театральний гурток і вже поставив з учнями 5-7 класів декілька вистав", – розказує Нікіта і додає, що немає значення, з ким працювати, з учнями школи чи з дорослими людьми.

Майбутнє своє бачить в професії актора.

"Хотілось би вступити на акторську майстерність в український виш", – каже хлопець.

У Німеччині вчитися не хоче. Каже, що його життя на 100% пов’язане з Україною, і хоче якнайшвидше повернутися додому.

"Мені здається, що останні роки ми якось занадто ідеалізували Європу. Я був в шоці від цієї пекельної бюрократії, купи документів, які постійно доводиться оформлювати мамі. Блін, у нас паспорт в "Дії" показав – і все, а тут довідка на довідку, що в тебе є довідка", – жартує Нікіта.

В Німеччині йому б цікаво було б з’їздити в Мюнхен і знайти могилу Степана Бандери, але з Гамбурга їхати туди довго і дорого.

Перше, що планує зробити після перемоги – поїхати з батьками в Крим.

"Я був в Криму дуже малим і зовсім його не пам’ятаю. Ми вчимо в школі, що ось ніби є така частина Україна, я бачу фото і відео, але можу його лише уявляти. А мені б хотілося побачити Крим на власні очі і вдихнути його повітря", – ділиться хлопець.





Головне на сайті