"Було важко з тими, хто встиг "наїстися" пропаганди". Історія волонтера, який евакуює людей

До початку війни Дмитро був членом місії "Україна для Христа", а також волонтером громадської організації Campus Ukraine.

Зараз він продовжує займатися волонтерством на новому фронті, евакуюючи українців з гарячих точок. Йому вдалося вивезти вже близько 150 людей.

"Українська правда. Життя" розповідає історію Дмитра.

"Я розумів, що можу і маю вкладатися в перемогу"

Волонтерство не було для мене далеким. Я розумів, що можу і маю вкладатися в перемогу. Багато моїх друзів пішло на війну, і я очікував, що мене теж покличуть, але цього не сталося. Тоді вирішив, що буду допомагати в тилу.

У перші дні волонтерив у Львові на вокзалі, допомагав приїжджим дістатися до ЦНАПів або до кордону. Потім зрозумів, що потрібно їхати далі, тому що багато людей мають потреби, особливо в харчах.

Спершу їздив до Києва, де проживав останні роки. Ми організувалися зі знайомими і проїжджали по відомих для нас селах і дорогах. Розвозили їжу і корм для тварин, а потім забирали звідти людей.

Спочатку їздили на власних авто, тепер – на бусах, які придбала місія "Україна для Христа". Маршрути та списки необхідних речей складали самостійно, орієнтуючись на потреби військових і пункти надання допомоги в містах. На Київщині нам було легше, ми знали місцевість, але постійні обстріли вносили свої корективи в наш маршрут.

Волонтер Дмитро

"Було важко з тими, хто вже встиг "наїстися" пропаганди"

Під час поїздок я завжди спілкуюся з евакуйованими, і мене вражає кількість болю, що вони отримали. Пам'ятаю, в перший місяць війни, коли забирав людей, ще намагався тримати обличчя, але коли вони виходили з машини, я був настільки приголомшений, що сидів і мовчав або плакав.

Багато з них зазнали великих втрат, проте зберегли віру у світле майбутнє. Вони знаходили причини для радості у звичних речах і постійно дякували за допомогу.

Інколи поїздки виснажували мене "тяжкими" людьми. Особливо було важко з тими, хто вже встиг "наїстися" пропаганди. Від цих людей я часто чув фразу: "Чому наші військові стоять в містах? Через це завдають удари".

Хтось був впевнений у тому, що загарбники б'ють лише по інфраструктурі. Можна було почути фрази і про те, що київська влада відділена від України, а війну спровокувала наша держава.

Дехто з евакуйованих говорив про стабільність і добробут Радянського Союзу. Та коли я нагадував їм про диктатуру, діяльність НКВД, загарбання інших країн, дефіцит, вони нічого не могли відповісти, і лише агресивно продовжували відстоювали своє минуле. Їхати з ними було непросто.

Пізніше почали з'являтися люди, які поверталися назад на Схід з ідеями про те, що вони їдуть додому, і байдуже, хто там буде. Але це були одиниці. Більшість підтримували Україну і вірили в наше майбутнє.

Читайте також: "Чи доживемо до ранку?". Історія сім'ї із Сєвєродонецька, яка з 90-річною мамою рятувалася від війни

"Ми знали, що в'їзд для цивільних туди вже закритий"

Разом з волонтерами ми здійснили декілька евакуаційних поїздок до Лисичанська. Під час однієї з них ми зустріли сім'ю на шляху до міста. Я зупинив їхній автомобіль і запитав, куди вони прямують. Тоді до мене вийшов чоловік старшого віку, який був настільки розгублений і понівечений, що хотілося вирішити щось замість нього. Він сказав, що ледь виїхав з-під чергового обстрілу і зараз хоче повернутися з родиною додому. Я спитав, куди саме, і почув, що в Сєвєродонецьк.

Волонтерською командою ми знали, що в'їзд для цивільних туди вже закритий, тому повернутися у це місто означало наразити себе на смерть. Ми розповіли цій сім'ї, що там немає ні газу, ні води, і попросили туди не їхати. Проте вони стояли на своєму. Мовляв, кілька тижнів тому їм повідомили, що квартира ціла. Але це ж кілька тижнів! Ситуація швидко змінювалася.

Потім вони сказали, що їм немає куди їхати, окрім дому. А ще в них не вистачало бензину, щоб добратися до іншого міста. Тоді ми дали контакти волонтерів, поділилися продуктами та пальним і знову попросили, щоб вони не поверталися додому.

Ми не знаємо, куди ця сім'я поїхала далі.

Якось я евакуював з Костянтинівки дві кардинально різні сім’ї. В одній з них була жінка, яка постійно нервувала і бідкалася, а в іншій яка – за все дякувала.

"Дякую за те, що ви приїхали, що безкоштовно нас везете, дякую, за воду", – повторювала вона.

Коли ми від’їжджали, я спитав чи всі готові їхати, і ця жінка відповіла, що так, адже встигла посадити город. Під час евакуацій такі люди як вона є підбадьоренням для інших.

За попередніми підрахунками я вивіз 150 людей.

"Хотілося забрати всіх"

Під час поїздки до Лисичанська нам не вдалося вивезти всіх людей. Спочатку ми потрапили під обстріл, та, дякувати Богу, все обійшлося. Пізніше поїхали до пожежної станції, яка була точкою евакуації. Там могли забрати лише декількох пасажирів, оскільки вільних місць у бусах було обмаль.

Коли ми приїхали, на станції знаходилося від 40 до 50 людей. Вийшовши з машин, команда повідомила, що місць обмаль. Після цього весь натовп почав бігти до транспорту. В той момент я не знав, що робити. Відчував себе розгубленим. Як вибрати з натовпу людей, кого ми будемо везти? Хотілося забрати всіх.

Поліцейські допомогли евакуювати людей похилого віку та осіб з інвалідністю. Їх помістили в автомобілі, і ми поїхали. Скільки ще людей залишилося на станції – невідомо.

"Неочікувано для мене люди почали ділитися продуктами"

Якось ми привезли підготовлені продуктові пакети в Чернігів, які видавали містянам на кожну сім'ю. Вони були однаковими, але ми помітили, що люди розкривають пакунки і починають виймати звідти їжу.

Одна жінка витягла дитяче харчування, підбігла до іншої, і каже: "Я бачила, у вас дитина маленька, тримайте". А та у свою чергу витягла консерву, піднесла пенсіонерці, і каже: "Ось, це вам, вам важливіше".

Неочікувано для мене люди почали ділитися продуктами, турбуючись один про одного. Хоча вони могли законно взяти свої пакетики, бо їх дали кожному.

Читайте також: "Або вже стріляй, або пропускай". Історія чоловіка з Херсонщини, який чотири рази намагався вибратися з окупації

"Я йшов до каси і плакав, тому що бачив, наскільки люди розуміють усю біду"

Коли я перебував у Львові, то зайшов до магазину і попросив нарізати 3 кілограми сиру та стільки ж ковбаси. Мені сказали, що тут не нарізають, тож я подякував і збирався піти. Але продавчиня, відійшовши на декілька кроків від мене, повернулася і спитала: "А для чого це вам?".

Я сказав, що відвезу продукти на вокзал, бо там їх потребують люди. Тоді вона промовила: "Добре, я все наріжу, прийдіть через 20 хвилин". Коли я повернувся, то побачив їжу у вакуумних упаковках, також соки, компоти і 500 гривень. Я здивовано спитав, що це за соки, адже ми їх не замовляли, і що це за гроші.

Тоді продавчиня сказала: "Це від нас. Дякую, що ви займаєтеся цим". Після цього я йшов до каси і плакав, тому що бачив, наскільки люди розуміють усю біду і хочуть чимось допомогти.

Пам’ятаю, як зайшов в аптеку і мав купити ліків на 10 тисяч гривень. Коли збирався оплатити рахунок, аптекар відділив четверту частину суми і сказав: "Ось за це ви заплатите, а за решту – ні".

Дивлячись на продавця, я промовив, що це велика сума. Він відповів: "Так, це великі гроші для всіх, але для вас одного вони ще більші. Ми теж хочемо допомогти".

[BANNER1]

"Ресурсів потрібно багато"

Зазвичай в кожному місті є певний координатор, до якого телефонують. Він формує списки, за якими волонтери забирають людей. Також цим займаються церкви, міські ради або громадські організації.

Евакуйовані чекають своєї черги і розміщуються в бусах відповідно до списку. Останній варіант, коли люди просто у відчаї збираються на якійсь точці евакуації, і звідти їх забирають ті, хто може.

Ресурсів потрібно багато, насамперед – людських. Мають бути волонтери, які готові їздити. Потім хороший, справний бус, і, звичайно, запаси пального на дорогу туди і назад. Проте хвиля евакуацій уже зменшилась і, дякувати Богу, Укрзалізниця теж працює, тому робимо трішки менше поїздок.

Окрім евакуації людей, я займаюся пошуком медикаментів для госпіталів, амуніції для солдат. Також разом з іншими волонтерами ми збираємо кошти на автомобілі для ЗСУ. Нещодавно змогли придбати авто, яке скоро відправиться на передову.

Також з громадською організацією Campus Ukraine проводимо молодіжний проєкт "ЯХТО", що адаптований під військові реалії. На зустрічах допомагаємо молодим людям розібратися у власних емоціях, почуттях та світогляді.

"Волонтерство дозволяє мені бачити плоди"

Те, що ти вкладаєш в себе, можна передати комусь іншому. Ця праця змінює не тільки мене, але і тих, хто навколо, робить нас сильнішими. А наша сила полягає в єдиності і небайдужості один до одного.

Хочеться, щоб ця небайдужість залишилася і після війни, щоби ми не влаштували "чорної ради", а продовжили по-справжньому служити одне одному.

Ольга Соколюк, спеціально для УП. Життя