"Бронік на нормальних грудях – це важко". Історії про будні жінок у війську від Лесі Литвинової та Анастасії Леонової

Бронік на нормальних грудях – це важко. Історії про будні жінок у війську від Лесі Литвинової та Анастасії Леонової

У війні з РФ Україну захищає понад 800 тисяч військових, серед яких майже 40 тисяч жінок.

З початком великої війни до оборони держави долучилися українки з найрізноманітнішими професіями та захопленнями.

Волонтерка і засновниця фонду "Свої" Леся Литвинова служить у саперному взводі разом із чоловіком.

Вона не планувала долучатись до війська, але після однієї події це стало єдиним можливим рішенням.

А сомельє, колишня дайверка і парамедикиня Анастасія Леонова приїхала з Росії ще у 2014 році.

У 2015 році вона навчала українських бійців такмеду, а потім повернулася до цивільного життя, але з 24 лютого була змушена вдягти форму знову.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з жінками-військовими про їхнє життя до війни, сексизм в армії та військовий побут.

Далі – їхня пряма мова.

Леся Литвинова

Засновниця благодійного фонду "Свої", саперка

Фото: Леся Литвинова/Facebook

"Діти пробули майже три тижні під окупацією"

Я морально готувалася до повномасштабного вторгнення, але йти воювати не планувала, скажу відверто. Я була б набагато ефективніша у тій ролі, в якій я була, займаючись фондом "Свої".

Скоріше за все, я б і далі займалася фондом, але 24 лютого я зробила велику помилку. Я забрала усіх своїх дітей, навіть дорослих, які вже живуть самостійно, і вивезла до себе додому. Я живу в селі біля Димера – мені здавалося, що там буде безпечно.

Я залишила їх зранку вдома, сказала, що приїду ввечері. Ми поїхали у Фонд вантажити медиків, бо розуміли, що в нас буде абсолютний епічний дурдом. До вечора ми не встигли зробити все, що треба. До нас їхали і їхали серед ночі. Наступного дня я вже не змогла доїхати додому. Мої діти залишились відрізаними від мене.

Ми з чоловіком працюємо у фонді разом, і все, що ми могли зробити – це дочекатися, поки прийде перша людина – наша виконавча директорка Іра. Поклали ключі від офісу на стіл і поїхали до найближчого військкомату шукати, хто дасть нам зброю, бо іншого вибору, щоб дістатися до дітей, у нас не було. Діти пробули майже три тижні під окупацією без нас.

Молодшій дитині – півтора рочки. На той момент, коли ми розлучилися, я ще годувала її грудьми.

Читайте також: "Ти тут не жінка, бо війна не має статі": Маргарита Рівчаченко про службу в теробороні та допомогу армії

Зрештою, вони вийшли самостійно. На якомусь етапі місцевим вдалося домовитися з орками, що вони випустять якусь кількість людей. Треба було вирішувати дуже швидко. Зв’язку з ними майже не було, але інколи вони знаходили можливість зателефонувати. Вони подзвонили і сказали: "Треба ухвалювати рішення вже зараз, у нас є 10 хвилин". Ми перехрестилися і сказали: "Діти, йдіть".

Зеленого коридору не було. Це була усна домовленість. За пів години після того, як ми з ними поговорили, знову зник зв’язок. У новинах я прочитала, що по групі людей, яка переходила там, де вони мали переходити, відкрили вогонь. Але вони вийшли живі і неушкоджені. Нас з чоловіком відпустили майже на добу їх побачити. Ми переночували з ними у Києві, і я їх відправила на захід України до друзів. А ми лишилися.

Коли прийшли до військкомату, написали заяву з проханням зарахувати нас в оперативний резерв першої черги. Нас одразу мобілізували. Служимо разом в одному підрозділі – тут нам пощастило.

"Нічого, що було в цивільному житті, не має значення"

"Сапери – це не піхота, яка весь час в бою або окопі"

Кожен день проходить різноманітно. Усе залежить від завдань. Сапери – це не піхота, яка весь час в бою або окопі. Є певне завдання, яке треба виконати: або замінування, або розмінування, або перевірка території на безпечність проходу інших груп.

Коли геть нічого не відбувається, ми займаємося тим, що намагаємося хоч чомусь довчитися. Раніше нас ніхто не вчив саперній справі на практиці. Слава Богу, є люди, які це вміють і передають нам досвід. Але треба багато читати, тренуватися самостійно. Підготовка є у всіх, але вона завжди недостатня, навіть якщо ти дуже хочеш навчитися.

Побут у цивільному і в армійському житті порівнювати неможливо. Це геть інше. Але до всього можна пристосуватися. Можна навчитися готувати їжу на багатті, митися серветками. Побут не має жодного значення у порівнянні з усім іншим. Взагалі нічого, що було в цивільному житті, не має значення. Виявляється, тобі треба дуже мало з речей: кілька пар футболок і штанів, берці, труси, шкарпетки і все.

"Офіційно одружилися ми вже в частині"

Найважче на службі – не бачити дітей. Нічого важчого не буває. Але мені дуже пощастило, що найближча людина поряд зі мною цілодобово.

Офіційно одружилися ми вже у військовій частині – раніше на це не було часу. Ми прийшли до комбата, поставили підписи на папірці. Він сказав, що бажає нам щастя, і ми побігли далі.

Ми дорослі люди, зустрілися дорослими – не мало ніякого значення, чи ми одружені. Але у командира була інша думка. Причому ця думка абсолютно практична: "Якщо раптом з одним з Вас щось станеться, то іншому треба полегшити завдання". Це доступ до реанімації, доступ до справи, якщо це полон, право вирішувати з похороном тощо.

"Чоловіки намагаються взяти на себе важчу роботу"

"Я можу написати рапорт і повернутися додому. Але коли я щось вирішую, то це рішення завжди остаточне"

Можливо, десь є гарасмент, але я не зустрічалася з цим. Навпаки, чоловіки намагаються взяти на себе важчу роботу, а жінки починають волати "Я теж можу! Не хапай мою лопату! Я буду копати і до побачення!".

Щодо незручностей – немає жіночої форми, але можна ходити в чоловічій. Так, є проблема в тому, що на мене штани – це один розмір, а куртка – це інший. Чоловіки пряміші за жінок, а жінці важче підібрати форму, це правда. Але я викручуюсь. Хтось міняється: "Ти мені низ, я тобі верх".

Так, у жінок є суто фізіологічні проблеми, які важче вирішувати, ніж чоловікам. Є критичні дні, коли важко даються фізичні навантаження. Але зазвичай усі це розуміють і йдуть назустріч. Бронік на нормальних грудях – це важко. Але мені й тут пощастило: чого нема, того нема, тому на мені сидить нормально.

"Інколи телефонують колеги і питають, чи не набридло мені гратися у "війнушки"

У мене багато підтримки і від рідних, і від колег, і від тих, кому ми раніше допомагали. З 2014 року ми займалися переселенцями, військовими, медициною, тому в мене велике коло спілкування. На першому етапі навіть доводилося стримувати, а не шукати допомогу.

Інколи телефонують колеги і питають, чи не набридло мені гратися у "війнушки" і чи не хочу я вже повернутися додому, бо Фонд працює без мене не так, як має. Насправді, я маю на це право, оскільки у мене є діти до 14 років. Теоретично я можу написати рапорт і повернутися додому. Але коли я щось вирішую, то це рішення завжди остаточне. Якщо я чомусь навчилася, якщо від мене вже є якась користь – треба продовжувати.

Коли я була в цивільному житті, я дуже багато писала і дуже багато збирала коштів. Зараз мене там немає, і Фонду трошки важче збирати гроші, комунікувати з людьми, які були на мені зав’язані. Але вони будують нові стосунки. Вони великі молодці! У перші тижні вони казали, що геть не впораються. Але зараз я бачу, що раптом щось трапиться – фонд залишиться працювати.

Звичайно, я хочу повернутися до того життя, яке у нас було, але ми всі розуміємо, що такого життя вже не буде ніколи.

Анастасія Леонова

Сомельє, парамедикиня

"Мій гардероб – це 50 відтінків зеленого"

Фото: Анастасія Леонова/Facebook

Я народилася в Росії та остаточно звідти переїхала у 2014 році. У 2015-му я пройшла курси інструкторів тактичної медицини та навчила майже три тисячі військових за літо. Восени 2015 повернулась до цивільного життя і почала працювати як сомельє. У мене була власна школа сомельє, дегустації, виставки. Я багато працювала з українськими виробниками – а потім почалась війна.

24 лютого було дуже складно потрапити у військо, тому що я поки не маю українського громадянства. Потім мене запросили до батальйону друзі – не для того, щоб воювати, а щоб провести навчання з такмеду. Опісля запропонували долучитись – і ось я в батальйоні. Спочатку ми були добровольцями, але зараз ми частина ЗСУ.

Я пам’ятаю, що розповідала в якомусь інтерв’ю, що більше ніколи не вдягну військову форму. Але ми жартуємо, що мій гардероб – це 50 відтінків зеленого. Тому з 6 березня я – інструктор тактичної медицини та старший парамедик підрозділу.

До моїх обов’язків входить проведення інструктажу, навчання бійців, порятунок. З порятунком все дуже просто. Ти робиш, щоб було якомога менше жертв і постраждалих. А коли ти працюєш інструктором, у тебе дуже велика відповідальність. Якщо ти забудеш якусь "дрібничку", це може коштувати життя чи здоров’я. Робота дуже відповідальна, але, як показує практика, я справляюсь. Ті, кого я навчала, зараз надають дуже якісну допомогу.

"У побуті я ніяк не відрізняюсь від чоловіків"

"У мене була власна школа сомельє, дегустації, виставки"

У парамедика не буває звичайних днів. Усе залежить від того, де ми виконуємо завдання: на тренуванні, полігоні чи у штабі. Коли нам дали мобілізованих, ми працювали дуже багато – ні поїсти, ні покурити. Ми самі робили огляд призовників. Я рятувала поранених на позиціях на півночі Києва, коли йшли бої за Київ. На жаль, у військових медиків вільного часу взагалі немає.

А у побуті я ніяк не відрізняюсь від чоловіків. У всіх він спільний. Якщо людина ходила в походи, у гори, то побут не складний. Наприклад, я сама собі купила похідний душ. Спимо ми по 4 години в день – це нормальне життя. Якщо маєш вільний час, то прання речей і сон – це базові заняття для всіх військових.

Загалом ми стараємося утримуватись від читання новин, тому що нам треба зберігати спокій. Підтримуємо одне одного, дуже багато жартуємо і ржемо. Це тримає нашу психіку.

Також довгий час, коли я була на тренувальній базі, зі мною був мій кіт. Моя родичка не могла приходити до нього, коли були комендантські години більше доби, тому я його забрала, і він понад два місяці жив у частині. Він був моїм найбільшим антидепресантом і підтримкою, а також допомагав бійцям після контузії – заспокоював і знижував тиск.

Також ми врятували кішку з Бучі – просто обожнювали її. Зараз вона залишилася в Києві. Собаки є всюди – це також моральна підтримка. Ми дуже любимо і поважаємо тварин.

"Те, що говорить Арестович про жінок у війську – його жахлива фантазія"

"З 6 березня я – інструктор тактичної медицини та старший парамедик підрозділу"

У війську в мене немає досвіду сексизму. Нас дуже поважають, дуже люблять, цінують. Навіть коли ти несеш якусь легеньку коробочку, тобі намагаються допомогти хлопці, яких ти потім тренуєш чи виносиш з поля бою. Вони мене поважають і можуть допомогти у всіх ситуаціях.

Я не можу сказати за всі ЗСУ, але в моїй частині ніхто з жінок не зустрічався з дискримінацією. Це якась маячня, яка існує лише в голові Арестовича. Після того, як він сказав, що жінки в армії – це жах, він не чоловік, а якась говорюща голова, яка жодного дня не була в окопі, не воювала.

Хочу підкреслити: те, що говорить Арестович про жінок у війську, це його жахлива збочена фантазія. Може це була провокація, але на жінках він поламає собі зуби.

Єдине, що я б хотіла додати – для жінок не існує нічого специфічного. Немає жіночої форми. Моя подруга, яка конструктує одяг, уже підняла цю проблему. У нас є свої чати, де ми пишемо, чого нам не вистачає – форми, жіночої білизни. Наприклад, я отримала від ЗСУ чоловічі труси. Вони прикольні, але розроблені для чоловіків, а не для жінок. Про бра взагалі ніхто нічого не чув. Окей, я можу собі дозволити купувати це самостійно, але так не має бути.

"Я припинила все спілкування з ватниками"

У 2014 році я припинила все спілкування з ватниками. Це було дуже свідоме рішення. Майже всі розумні люди звідти звалюють – ніхто не може залишатися у цій божевільні. Я знаю безліч прикладів, коли сім’ї руйнуються, бо родичі з Росії говорять "ми звільнимо вас від нацистів". Це не їхні особисті думки, це з телебачення, але пропаганда там працює просто жахливо.

Мені доводили, що "в Києві ти отримаєш по морді, якщо будеш говорити російською". Але я з дитинства приїжджала до дідуся з бабусею в Київ, і ніхто ніколи по морді не бив. Навіть зараз ти не показуєш усім свій паспорт. Усім байдуже, яке громадянство ти маєш, якщо ти щось робиш. Мені це заважає тільки оформитися в ЗСУ і нарешті отримувати зарплатню. Бо за весь час, поки я воюю, я отримала 0 гривень.

"З Мальдів до окопів – це дивна кар’єра, але не така й погана"

"Моя сім’я зараз – це мій батальйон"

Мої батьки живуть в Росії. Моя мати не телефонувала мені ні разу, як почалася війна. Це не тому, що вона за путіна. У нас такий зв’язок був пару років. Я чекала, що вона може зателефонує, але ні. Тож моя сім’я зараз – це мій батальйон, медична частина. Стільки підтримки, братської любові, як я відчуваю зараз, я не відчувала ніколи. Ми стали іншими, ми дуже-дуже близькі одне до одного.

Коли я поїхала до Києва оформитись, я була відсутня тиждень. Коли я поверталася, мене заобіймали. У мене обіймів було більше, ніж за ті попередні три місяці служби. Вони сумували, писали "Настю, ти де? Пані Русалка, ви де?". Більшість наших молодших хлопчиків звертаються на "Ви" – пані Русалка. У мене такий позивний, бо я була інструктором з дайвінгу і дайвером протягом 7 років. У 2009 році я покинула Росію, 4 роки була за кордоном, один з яких я працювала інструктором з дайвінгу на Мальдівах.

З Мальдів до лісів і окопів – це дивна кар’єра, але не така й погана. Те, що ми робимо зараз – це найважливіше, що можна встигнути в житті. Ми наближаємо перемогу, як можемо. На Мальдівах було не так прикольно, як зараз.

Найприємніше у службі – це люди, та підтримка, фідбек, який ми отримуємо. Коли я була на деокупованих територіях у Бучанському районі, до нас так ставилися мешканці… Російськомовні намагалися розмовляти українською. Хлопчик і дівчинка сказали: "Дякуємо Вам за все, тримайтеся!". Та кількість поваги, любові, підтримки, яку ми отримуємо – це щось неймовірне. Ти розумієш, що робиш усе правильно.

"Єдиний план після перемоги – мати сім’ю"

Єдиний план після перемоги – мати сім’ю. Довгий час я була категорично чайлдфрі, але щось змінилося. Зараз я розумію, що хотіла б народити українця чи українку. Як тільки він буде ходити, буде гратися з автоматом чи аптечкою.

Війна дуже сильно нас змінила. Більшість бійців, які мають сім’ї, відправили їх до безпечних місць. Люди, які жили разом багато років, одружилися. Ми стали більш відповідальними, дорослими, менш інфантильними, бо життя може зупинитися в будь-яку мить. Відповідальність за батьків, дітей та одне за одного зробили з нас одну родину.

Читайте також: "Коли після важких боїв вдалося піти в душ, то не могла підняти руки, так вони трусилися". Історія бойової медикині

Реклама:

Головне сьогодні