Втратила всі свої картини, але проїхала пів країни, щоб врятувати собаку та кота: історія херсонської майстрині

Втратила всі свої картини, але проїхала пів країни, щоб врятувати собаку та кота: історія херсонської майстрині

Знана у Херсоні майстриня та письменниця Тетяна Гладиш була змушена під обстрілами рятувати родину з лінії фронту, якою у перші тижні повномасштабного вторгнення стало її рідне село. А потім ризикнула самостійно проїхати пів країни, щоб забрати своїх домашніх улюбленців.

Жінка від народження має рідкісне захворювання – недосконалий остеогенез, через яке пересувається на милицях.

Свою історію війни Тетяна розповіла "Українській правді. Життя".

Не вірилося, що такий світанок не може бути початком чогось поганого

Село у Херсонській області, де напередодні 24 лютого Тетяна страждала від застуди з високою температурою, прокинулося від вибуху. Жінка пам’ятає, що схопилася з ліжка та миттєво пригадала всю інформацію, якою був наповнений медійний простір останні тижні.

– Це таке тривожне гнітюче передчуття... Я підхопилася з ліжка, визирнула у вікно – дивлюся, а там такий красивий-красивий світанок! Ну не може такий світанок бути початком чогось поганого! Але потім почала переглядати стрічку новин і зрозуміла, що сталося найгірше, чого ми боялися. І виявилося, що це вже був світанок першого воєнного дня, – згадує Тетяна.

Майстриня та письменниця Тетяна Гладиш

У цей перший день дуже хвора, з перемотаним горлом, вона ходила по будинку, збираючи документи та важливі речі. Вірити в те, що доведеться все кинути та поїхати світ за очі, не хотілося. Батьки були ще більше категоричні, мовляв, якось воно буде і нікуди вони не поїдуть.

Тетяна могла виїхати й без них – відносну мобільність їй подарувала автівка, яку вже кілька років вона водить самостійно. Але кинути родину посеред війни жінка не могла. А вже під вечір почали надходити новини про захоплення частини Херсонської області. Люди переказували страшні історії з окупації. Трохи згодом вони почали чути й вибухи та дізналися, що захопили Херсон. І чули, як через них із Чорнобаївки стали літати ракети на Миколаїв.

– Доки літало через нас, ми залишалися. Хоч вже навіть батьки подумували про евакуацію, але ми чули, що машини розстрілюють на трасах, то й сиділи нажахані. Я не виходила з будинку взагалі, бо просто не встигла б зреагувати на небезпеку на вулиці, – згадує Тетяна. – Коли вибухи були гучніше, ми ховалися в коридорі, що має захист двох стін – невеличкий, на дві людини. У льох не спускалася, бо, як розумієте, для всіх людей з інвалідністю такі вправи не дуже зручні.

А ще Тетяна каже, що наразі у селах такі підвали, що вони швидше заваляться, ніж врятують. До того ж був березень, було холодно, і ті, хто просидів кілька днів, серйозно хворіли. А лікуватися вдома не було чим, не кажучи вже про лікарів та лікарні. Тож вона весь час просиділа в коридорі, де настелила ковдр та подушок, чекаючи, як будуть розгортатися події.

Водночас опинилися посеред двох вогнів

У середині березня почали бити по селу. У той день на вулицях вперше побачили українські танки. До цього ніби вважалося, що село під частковою окупацією, але Тетяна каже, що не бачила російських військових чи техніки на вулицях. Хтось казав, що бачили у центрі села, коли вони заходили в магазин, але особисто Тетяна не зустрічалася з окупантами. А коли побачила танки з українською символікою, з одного боку, відчула неймовірну ейфорію – це означало, що село не захоплене. Але, з іншого, було зрозуміло – тепер бої точитимуться прямо на цих вулицях.

– Ми сиділи вечеряли навпомацки, бо трималися світломаскування. В цей момент полетіло саме по нашому кварталу. Всі ложки, виделки, тарілки полетіли на підлогу, ми швидко побігли до коридорчика, лежали на підлозі, накривались ковдрами, молилися. Підлога під нами танцювала, було дуже страшно. За два дні обстрілів у нас пробило газові труби, зникла електрика, мобільний зв’язок, дроти валялися просто по вулицях, – розповідає про останні дні в рідному селі Тетяна.

Місцеві вперто намагались ремонтувати комунікації, десь навіть з’явився газ. Тетянин тато вирішив, щоб не зіпсувалося, посмажити у дворі м’ясо, що зберігалося у морозильнику. Мовляв, щоб був якийсь запас їжі, бо у готовому вигляді воно довше збережеться. Коли він смажив то м’ясо, снаряди літали прямо над головою, осколки валялися по подвір'ю, осколком пробило дах у гаражі та пошкодило машину.

– От так ми прожили до 16 березня, коли моя тітка сказала, котра жила по сусідству, сказала, що в село привезли гуманітарну допомогу. В мене вже закінчилися деякі ліки, то тато пішов, каже – можливо, щось візьму, – згадує жінка.

Виявилося, що ніякої гуманітарної допомоги там не було, але у центрі села він дізнався, що дорога на Миколаїв відкрита, бо не має російських блокпостів. І вже збирається колона машин наших односельців на виїзд.

– То він прибіг додому, кричить: швидко сідаємо в машину, будемо виїжджати, – емоційно переказує Тетяна.

Каже, добре, що була сумка вже складена, бо батьки просто покидали все, що під руку потрапило, до машин. Колони вони вже не застали, поїхали самі – спочатку на Миколаїв, звідти на Одесу, потім на Умань та на захід.

Тетняна Гладиш: За два дні обстрілів у нас пробило газові труби, зникла електрика, мобільний зв’язок, дроти валялися просто по вулицях

Болюче відчуття зради

Коли Тетяна з батьками їхали, її рідна тітка запевнила, що за будь-яких обставин не планує залишати село. То зголосилася доглядати за будинком, котом та собакою, що жили у дворі. Хоча Тетяна зізнається, що хотіла забрати їх з собою, але пропозиція тітки тоді здавалася більш гуманною – тварини звикли до свого подвір'я, то невідомо як переживуть дорогу та переїзд на нове місце. Та й родина взагалі не знала, куди їде.

Тетяна згадує, що понад усе їх лякала невідомість: кілька тижнів без зв’язку давалися взнаки. Вони не знали, що відбувається в країні, чи далеко просунулися окупанти, які міста потерпають від обстрілів. Вона згадує, як шукала на ніч житло і зателефонувала знайомій дівчинці з Умані з запитанням, чи там зараз не дуже бомблять. І почула здивоване мовчання на тому боці слухавки – там було більш менш спокійно, тому люди не розуміли актуальності такого запиту.

– То ми приїхали до Тернопільської області, де живе рідня батька. Нас гарно зустріли, допомогли оформити документи, знайшли літній будиночок. Люди принесли подушки, ковдри. Чи будемо зимувати у цьому приміщенні, яке пристосоване тільки для теплих сезонів? Ми зараз нічого не плануємо так наперед, бо усе буде залежати від ситуації на півдні, – зізнається Тетяна.

Їхнє село досі залишається під обстрілами. А сусіднє – окуповано. І саме з нього вороги постійно гатять по Тетяниній малій Батьківщині. Але туди періодично їздять волонтери – допомагати тим одиницям, котрі залишилися в селі. Зокрема возять й корми для тварин, котрих в селі ще немало.

– Якийсь час ми нічого не знали про тітку. Через кілька днів вона вийшла на зв’язок, повідомивши, що теж терміново виїхала з кимось, бо військові наполягали, пояснюючи, що тут будуть сильні бої. То вона кинула й своїх тварин, й наших. Каже, хотіла відв’язати нашого пса – не дався. Тож, так і залишився сам на ланцюгу, – з сумом каже Тетяна та додає, – Це стало найдраматичнішим в цій ситуації для мене.

Наразі з її селом немає зв’язку, бо там точаться бої та ніхто вже й не лагодить електрику. З березня до середини липня Тетяна з мамою постійно думали про покинутих тварин, відчуваючи провину та біль. Вона зізнається, що не так страшно втрачати матеріальні речі, як відчувати біль за живими істотами. Хоча, звісно, шкодувала й за своїми картинами та вишивками, рукописами та улюбленими книжками.

Тетяна постійно намагалася через тих волонтерів дізнатися, чи живі кіт Тошка та пес Лорд. Через цих вже волонтерів Тетяна й дізналася, що сусід з будинку навпроти не виїхав, і собака, за описом схожа на Лорда, живе у цього чоловіка. І потім до них несподівано подзвонила донька того сусіда, сказала, що він вийшов на зв’язок, і підтвердила, що тварини насправді у нього.

Ця людина прихистила не тільки Лорда та Тошку, у нього на подвір'ї знайшли притулок ще 10 котів і три собаки. Як тільки родина дізналася, що тварини живі, почали думати, як їх забрати до себе.

Тетяна з котом Тошкою

Операція з порятунку Лорда та Тошки

Волонтер, який евакуював родину з Тетяниного села, тимчасово оселився в Одесі. Тому часто їздить додому з гуманітаркою чи забрати щось з будинків, коли люди просять. Тетяна зв’язалася з ним, щоб попросити забрати тварин:

– Ми з мамою одразу почали "гострити лижі" на Одесу, щоб чекати там, поки він зможе забрати тварин. Хоч хлопець не міг нічого обіцяти, казав, що там завжди гаряче і багато що залежить від випадку. Але ми вирішили ризикнути, хоча багато хто відмовляв: це ж, мовляв, навіть не людина, а тварини. Тато, наприклад, був проти, боявся відпускати до Одеси, бо там буле геть не спокійно.

Збори були трохи специфічні: довелося купити транквілізатор, нашийник, знайти різноманітні види коробок та мішків, купити корму. В Одесі передали все це волонтеру та залишилися чекати у квартирі подруги. Так пройшло два тижні – поїздки то відкладалися, то не виходило прихопити тварин, то Миколаїв закрили на кількаденну комендантську годину, то хлопець просто не встигав виїхати звідти до Одеси, тому брати з собою пса та кота не став. То, коли знов повернувся, з’ясувалося, що кіт втік, а собаку майже завели в машину, але він вирвався:

– Сказати, що я була засмучена, це нічого не сказати. Бо ми ж приїхали по них за стільки кілометрів. А воно не виходить. Але нарешті він зателефонував та повідомив, що через дві години буде в Одесі з тваринами. Сусід, який врятував життя багатьом тваринам села, заздалегідь притримав кота і допомагав вантажити пса. Через це йому навіть дісталося – Лорд з переляку цяпнув його за руку, – переповідає Тетяна.

Гепі-енд, якого так довго чекали люди та тварини, був затьмарений травмою ноги, яку Тетяна отримала за кілька днів до повернення у Тернопільську область. Швидка вколола знеболювальні. Зважаючи на специфіку захворювання жінки, лікарі прописали повний лежачий режим. Тетяна не розуміла, як вона поїде за кермом у такому стані через пів країни. Після дзвінка волонтера вони з мамою з коробки зробили імпровізовану шину, примотали бинтом до ноги. Вона ледь спустилася, але скасувати поїздку було вже неможливо. Насувалась темрява, їм везли у коробці кота, а стриноженого пса – у мішку, звідки стирчала тільки його голова.

– Мама взяла цю коробку з котом і заплакала. Почали з ним говорити, хоча він був наляканий і майже не рухався. А Лорд почав лизати їй руки, а потім весь час лежав, поклавши на голову їй на коліна. Таке враження, що вони нас все ж чекали, – зі сльозами на очах згадує Тетяна.

Допомога волонтера знадобилася ще раз – Тетяна попросила його зробити уколи знеболювального, щоб вона мала змогу всю ніч їхати за кермом:

– Так вирішили, на свій ризик. Бо десь залишатися з нормальними сільськими пацанами, яких зачинили у машині – не найкращий варіант. Вони ж не квартирі, щоб знати, як себе поводити в таких ситуаціях.

Вже під ранок вони заїхали на подвір’я, де їх зустрів здивований тато: йому не стали казати, що їхати будуть вночі, а не зранку, щоб не хвилювався. Тварини доволі швидко оговталися, кіт, який від стресу втратив майже всю шерсть, поруч з власниками швидко почав видуєувати. Тетяна каже, нормальний переселенець. І радіє, що нарешті всі разом: їхня маленька сім’я возз'єдналася. До речі, каже Тетяна, сусід-рятівник через кілька днів виїхав з села і тепер у безпеці.

Собака Тетяни Лорд

Південне коріння не відпускає

Наразі у Тетяни все відносно нормально: вона продовжує дистанційно працювати у рекламній агенції, де роботодавець ні на мить не припиняв підтримувати її під час цих випробувань. Хоча спершу, каже, мала певну розгубленість. Але врятувала творчість. Відчуваючи порожнечу та сум за залишеними вдома витворами, майже одразу почала вишивати: чи не в перші дні евакуації купила ниток та канву.

– Я зарікалася не робити великі роботи, бо це мені вже важко для очей. Але коли все втрачаєш, хочеться в собі це відновити, відродити. Така ось внутрішня потреба. Одразу почала вишивати велику картину з геранями, трошки малювала. Влітку вже змогла писати вірші, – каже Тетяна.

Утім, жінка зізнається, що після вимушеного переселення відчувала спустошеність, хоча й сподівалася, що на новому місці отримає надхнення. Бо це регіон з багатими традиціями, гарною природою, чуйними людьми. Але, каже Тетяна, це все одно не дім.

– Я взагалі була впевнена, що всі емоції та натхнення забрала війна. То треба просто перечекати. Але коли я опинилася в Одесі, дуже близько від дому, вперше посміхнулася, – каже жінка. – Тут навіть моя улюблена спека, яку я обожнюю! Хтось ледь дихає, а мені добре! А на Тернопільщині красиво, але сиро, прохолодно, волого. Вірю, що внутрішню повноцінність можна відчувати й зараз, але це, мабуть, залежить й від того, де ти є. Мрію поїхати ближче до дому – там мені хочеться творити. Моє південне коріння має силу.

Єлизавета Гончарова, спеціально для УП. Життя

Матеріал створено за підтримки ГО "Жінки в медіа" та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ

Реклама:

Головне сьогодні