Президентка "Карітас Україна": Кожен покликаний бути даром для інших людей

Президентка Карітас Україна: Кожен покликаний бути даром для інших людей

За час повномасшабного вторгення жінки та жіночі організації зіштовхуються з новими викликами.

Тетяна Ставнича, президентка благодійної організації "Карітас Україна" розповіла про підготовку до війни, про допомогу людям в потребі, про побудову горизонтальних зв’язків в суспільстві, а також про новий досвід волонтерської роботи, що змінює нашу ідентичність.

***

– Повномасштабна війна Росії проти України триває вже понад пів року. Чи було у вас передчуття цієї війни? І як ви проходите це випробування українського народу?

– Чи було передчуття тої війни? Добре питання. Я думаю, що десь у всіх було – перед війною зростала напруга в суспільстві. І я думаю, що кожен по собі якось готувався. Хоча, я думаю, в кожного було бажання, щоби цього не було, і майже невіра, що такого не може статися. Але я думаю, що насправді поза тим кожен десь готувався у свій спосіб. Ми як організація, як "Карітас", я особисто – ми всі готувалися так само різними зустрічами, планами.

Як я проживаю цей час? Я його проживаю спільнотою. Спільнотою – колом людей, які об’єдналися навколо місії і навколо цієї ідеї любові для ближнього, любові в дії.

– Ви кажете, що "Карітас Україна" організаційно готувався до початку війни. Як це відбувалося? Як ви оцінювали перспективи і можливі потенційні виклики перед організацією, зокрема потреби вразливих груп та жінок?

– Підготовка до більш масштабного вторгнення почалася ще минулого року організаційно. Але хоч ми тримали всі можливі сценарії в нашому полі зору, було більше зосередження на східну частину України. А з грудня ми почали більш серйозно розглядати інші сценарії і почали готувати цілу нашу мережу до можливого вторгнення.

Наша місія – це допомагати людям у потребі. Ясно, що ми думали, які можуть бути потреби, якщо би було повномасштабне вторгнення. Ми спиралися так само на досвід, що ми мали на сході в 2014 році. Ми думали, що може бути багато людей в транзиті, багато переселенців. І кожен наш центр виробляв конкретні плани, що ми будемо робити, якщо би в нас було багато переселенців.

Так само ми зустрічалися як спільнота, обговорювали, які наші сильні сторони, як ми можемо найкраще. Також дуже важливий аспект нашої підготовки – заохочення кожного центру, щоби вони так само єдналися на місцевому рівні. Особливо місцева влада – вона організувала маленькі координаційні штаби, і кожен наш центр збирався органічно входити в ці штаби, щоби бути частиною загальної відповіді.

– Фактично ви говорите про горизонтальні зв’язки, які успішно були побудовані під час цього конфлікту. І вони спрацювали.

– Так. Це дуже цікаво, бо наш досвід показав субсидіарність – тобто ухвалювати рішення чи робити акції добре на найнижчому рівні, не варто все скидати наверх. Є певні функції, які належать до верху, а є певні функції, які краще виконуються на місцевому рівні. І тут наші зв’язки були надзвичайні, бо як почалися потреби між різними центрами, вони перекидали допомогу з одного центру на другий. Навіть не виходячи наверх, на національний рівень. Вони між собою дуже багато проблем могли розв’язати такими паралелями.

Тетяна Ставнича, президентка благодійної організації "Карітас Україна"

– У своїй роботі "Карітас" опирається на структуру греко-католицької церкви, також залучає допомогу волонтерів, і також ми бачимо зараз все більшу підтримку бізнесу і міжнародних організацій. Поділіться цим досвідом взаємодії між різними середовищами. Як ця взаємодія створює синергію і як вона працює зараз, зокрема щодо допомоги жінкам, жінкам з дітьми, а також іншим вразливим групам?

– "Карітас" – це місцева організація. Ми існуємо вже в Україні 30 років, і в тому ми є частиною цілої тканини нашого суспільства. Власне, що ми бачимо? Що ця тканина, кожна нитка, яка вкладається в цю тканину, – це є і громадське суспільство, це є місцева влада, це є бізнес, це є громадські організації, це є волонтери – вони творять таку тканину. І та тканина втрималася, вона втримала цю напругу, цей удар, і вона дає силу. Вона дає силу далі працювати і рухатися вперед.

Навіть в ті перші дні війни, що ми бачили, – що це була органічна відповідь українського суспільства на це лихо, яке прийшло на українські землі. І це була надзвичайна солідарність. І власне ця тканина, тримання кожної частинки, нитки без перебільшення, без того, що одна перебирає другу, воно дає такий баланс і воно дає нам спроможність, щоб ми дуже гнучко відповідали на ті потреби.

Я можу дати один приклад. На початку війни, ми поїхали до Львова, де ми підтримували один маленький центр, шелтер. Це було тимчасове житло, яке надав один бізнесмен – він відкрив свої приміщення для групи 25 переселенців на день. Люди до нього приїжджали транзитом. Міська влада їх спрямовувала туди, їх реєструвала. А ми допомагали з харчуванням, ми довозили туди два рази на день харчування. І в такий спосіб ці три гілки: місцева влада, місцевий бізнес і місцеві неурядові організації, – давали відповідь для дуже багатьох людей.

– Чи можете розповісти історію, як ваша допомога змогла досягнути жінок?

– Ясно, що в даний момент жінки є одними з наших основних бенефіціарів. Більше половина отримувачів наших послуг, нашої допомоги – це є жінки з дітьми. Так само вони дуже часто з собою мають людей похилого віку. Це можуть бути їхні бабусі, дідусі, що з ними виїжджають так само. Насправді на них є цілеспрямована наша допомога. Вони є більша частина. У нас є особливі пакети, які ми розробили для харчування, якщо є немовлятка, якщо є діти. Ми маємо особливі пакети для людей з особливими потребами. І такі спеціалізовані види допомоги для людей, які власне крутяться навколо жіночого простору.

– За пів року війни, як змінилися потреби вразливих верств населення, зокрема жінок з дітьми, яким допомагає "Капітас"? І якими, на вашу думку, будуть ці потреби в найближчий місяць, півроку, рік?

– Потреби справді мінялися. На початку, коли почалося це повномасштабне вторгнення, наші центри в більшості зустрічали людей в транзиті. Це були люди, жінки, які прямували до кордону. Вони переїжджали через наші центри. І для цього вони мали певні потреби – щось гаряче з’їсти, попити, десь поспати, помитися. У деяких випадках допомагали їм далі з транспортом на їхньому шляху, куди вони планували собі їхати. То на початках. Також у нас були шатри, які ми ставили біля кордону для тих жінок, які застрягли в довгих чергах з маленькими дітьми. Там також були, крім гарячих обідів, місця обігріву, місце, де вони могли присісти і трошки відпочити.

З часом ця динаміка почала мінятися. Люди, які приїжджали до наших центрів, скоріше готові були лишитися або в Центральній, або в Західній Україні, і вони вже не хотіли їхати до кордону і перетинати його. І тут уже потреба була в більш стабільній гуманітарній послузі. Це є продуктові набори різних видів. Це можуть бути продуктові чи гігієнічні набори на тиждень, на місяць. Це допомога власне знайти житло чи більше інтегруватися. Також у нас почали активно діяти дитячі простори, де діти могли прийти побавитися, побути трошки дітьми в своїй драмі, яка відбувалася, щоб вони себе відчули дітьми. І щоби мами могли також трошки відпочити. І ця та інші послуги, про які я розказувала, зростають.

Але якщо дивитися далі на наступні кілька місяців, насправді великий акцент зараз ставиться на питанні житла, більш стабільного, гідного житла. Питання підготовки до зими. Продовжуючи всі ці послуги, які ми дотепер надавали, також до них додаються проєкти, які будуть будувати спроможність людини відновити своє життя, стати на ноги, щоб знайти спосіб, як інтегруватися в місцеве населення і як почати діяти самостійно. Наші програми будуть саме на цьому наголошувати в наступний, я можу сказати, напевно, рік часу.

– Фактично мова йде про відбудову країни і про повернення до життя після війни? Ми розуміємо, що такі трансформаційні процеси будуть відбуватися, і "Карітас" уже думає про те, як допомогти людям у потребі знайти своє гідне місце в цьому процесі відбудови?

– Так, це насправді є про відбудову. Але, знаєте, цікавий феномен. У травні ми робили короткий аналіз з директорами наших центрів і всі вони згадували про потребу, що самі бенефіціари хочуть бути дієвими, вони хочуть допомагати. Тому багато з них ставали нашими волонтерами. Деякі навіть ставали в ряд наших працівників. І ця потреба відчутися спроможним є важлива для людського життя.

Так само ще одна річ – про важливість побудови соціальної згуртованості. Це є фасилітація, миробудування всередині певної спільноти. Оце були такі речі, про які ще в травні наші директори нам згадували, про важливість. З однієї сторони, дивимося вперед на відбудову. А, з другої сторони, відбудовуємо і вже також.

– У продовження такої думки ще одне питання – про волонтерський рух. Національні опитування свідчать про те, що 70% жінок залучені до волонтерства. Ми знаємо, що "Карітас" об’єднав довкола себе майже 3 тисячі волонтерів та волонтерок. Про що свідчать такі процеси волонтерства й активної соціальної залученості? І як це впливатиме надалі на нашу національну ідентичність?

– Я думаю, що цей сильний вибух волонтерства просто виявляє щось, що вже існувало. Це таке глибоке відчуття солідарності в українському народі. Це відчуття, що кожна людина має свою роль, має свою важливість у суспільних викликах. Я думаю, вона завжди була присутня, а тут просто дуже сильно виявилася. Я думаю, ця енергія, це виявлення, яке ми зараз бачимо, – нам треба його підтримати і далі розвивати. Тому що воно буде грати дуже ключову роль у майбутньому у відбудові країни і взагалі в становленні такої країни і тих всіх способів, як ми співдіємо. Ця енергія, ця солідарність, це виявлення ініціативності допомагати один одному в розумний спосіб – воно буде дуже важливе в майбутньому.

Тетяна Ставнича: "Що я би побажала світові і Україні – це солідарність"

– У ваших інтерв’ю ви говорите про те, що допомога зцілює не тільки того, хто цю допомогу отримує, а й того, хто цю допомогу дає. Чи відчуваєте ви, що ваша робота і робота громадських ініціатив та організацій є можливістю для нашого суспільства отримати це зцілення?

– Безперечно. Я можу сказати, що це зцілення відбувається не тільки серед тих людей, які до нас приходять як бенефіціари і потому проходять цей шлях до волонтерства і до співпраці з нами. А воно відбувається з нами самими. Бо кожна людина в Україні зараз переживає ці події, які відбуваються. Я бачу, що ми самі зцілюємося тим, кожен з нас.

Коли думати про це слово зцілення, що то значить? То значить робити цілісним. Так? Цілісним, інтегрованим. Ми як люди покликані, десь глибоко всередині ми маємо цю потребу для спільноти, для стосунків з іншими людьми. В якийсь глибокий спосіб кожен покликаний бути даром для інших людей. І якраз у тому, що ми робимо, в нашому служінні це дуже сильно виявляється, це дуже сильно показується. Воно дуже чітко видно, наскільки кожен з нас є дар для другої людини. Я думаю, що це гроно – це буде та основа зцілення українського народу. Це є власне та глибока солідарність, глибока людська гідність і глибокий зв’язок, який існує між людьми в суспільстві.

– "Карітас" означає милосердя. Як вам здається, у цей момент, у момент, коли війна в Україні є без перебільшення війною між добром і злом, чи бачить цілий світ масштаб цієї боротьби? І чи виносить світ урок безкорисливої любові та милосердності?

– Я думаю, що дуже багато людей це бачать. А навіть більша частина людей це відчувають у своєму серці. Я мала нагоду, особливо в перших місяцях, виступати на різних панельних дискусіях, якихось мініконференціях з людьми за кордоном. І що я бачила – у кожного це було, їхні серця були зворушені. В такий спосіб, що я раніше такого не спостерігала при зустрічах. А це було глибоке бажання, вони хотіли так само робити це добро. Для них воно було вкрай необхідне для своєї інтегрованості, для своєї цілісності. Щоби коли ти дивишся на зло, щоби зробити добро у відсіч. І я думаю, що це відчувається глибоко в серцях дуже багатьох людей.

– Що би ви побажали світові і загалом українцям? Як нам зберегти людяність? Як не опускати рук та підтримувати тих, хто потребує нашої підтримки?

– Що я би побажала світові і Україні – це солідарність. Насправді солідарність – це є вміння бачити реалії і реагувати на реальну ситуацію, яка відбувається, відповідати на неї солідарно, відповідати на неї тим, що ти бачиш другу людину, ти бачиш того ближнього і ти бачиш їхні потреби і стараєшся на них відповісти. І це є взаємні відносини. Кожен бачить другого. Так само, як я бачу вас, як ви бачите мене, і кожен з нас спостерігає, і десь творимо разом цю тканину суспільства, тканину життя разом.

Що робити, щоб зберегти цю людяність? Просто діяти. Коли ти бачиш зло, коли ти бачиш несправедливість, потрібно діяти, треба щось робити. А це є ця любов дії. Це є надія, яка виявляється у дії, допомозі іншим.

Інтерв’ю підготовлене в рамках інформаційного проєкту "Жіночий рух та війна", що реалізовується громадською організацією Український Жіночий Конгрес за сприяння Національного Демократичного Інституту (НДІ) та завдяки щедрій підтримці Міністерства міжнародних справ Канади.

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам і не обов’язково відображають погляди НДІ, Міністерства міжнародних справ Канади чи Уряду Канади.

Реклама:

Головне сьогодні