Щоб стати вільним, треба вбити в собі жаль. Щоденник політв'язня Османа Аріфмеметова, якому загрожує до 20 років тюрми

Кримськотатарський громадянський журналіст Осман Аріфмеметов – фігурант другої сімферопольської "справи Хізб ут-Тахрір".

Окупаційний "суд" Сімферополя заарештував його 28 березня 2019 року. Разом із ним затримали 24 кримськотатарських активістів, серед яких були представники "Кримської солідарності". За сфабрикованим звинуваченням у "тероризмі" Осману загрожує до 20 років увʼязнення.

Осман Аріфмеметов – частина спільного проєкту Українського ПЕН та Центру прав людини ZMINA #SolidarityWords. У його межах відомі українські письменники та журналісти стали амбасадорами українських політв’язнів-журналістів, ув’язнених у Російській Федерації та тимчасово окупованому Криму.

"Українська правда. Життя" публікує його щоденник.

Лабіринти

1. Підготовка до етапу. Сімферопольський централ

Людина може звикнути до всього. Але зміни все одно на краще.

Давно чекав цього моменту. Приблизно вираховував день. Потрохи готувався: виправ і посортував речі, дістав обвинувальний висновок. А 10 томів справи і власні книжки заздалегідь віддав адвокату.

Сімферопольський централ уже сильно набрид. Жахливі умови утримання, чотири стіни впродовж тривалого часу. Тому я вже готовий до етапу і психологічно.

З дозволу співкамерника відпоров лямки від його старого рюкзака та зшив з них довгий пояс для однієї сумки. А для іншої – спортивної – свій пояс віддав ще один співкамерник, чеченець. Друзі радили взяти не більше двох сумок, але я хотів полегшити цей етап, враховуючи власний досвід попередніх переїздів. План вдався: це я відчув вже під час етапу. Цього разу я розділив усе: у дві великі сумки поклав речі, а в третю, невелику спортивну, – продукти. Деякі речі роздав співкамерникам. Їм було дуже приємно.

Близько 23:00 вартовий повідомив про майбутній етап.

А вже о 8:00 брязнули засуви, клацнув замок, заскрипіли й відчинились двері продолу. З’явився наглядач у масці, що, як швейцар, відчинив для мене ґрати від камери. Так само – за двома замками – тримають довічно ув'язнених.

Відчинені двері свідчили про майбутні зміни. Хоч-не-хоч – виходити потрібно. Мене тут нічого не тримало. Жваво схопив сумки й вийшов з камери. Залишив їх біля дверей у коридорі й повернувся в камеру попрощатися. Потиснув руки усім співкамерникам, з особливим теплом обійнявся з чеченцем.

Життя під номером "чотири-п’ять" у Сімферопольському централі в минулому, так само як і "один-один-дев’ять" у спецблоці Ростовського централу. Уже майже два роки етапи в моєму житті пронумеровані зовсім не творчо – сухі й бездушні цифри, які щоразу таврують моє життя.

Навмисно не поснідав і не пив, щоб не втрачати потім омовіння, та й в автозаку не буде змоги його здійснити.

У коридорі зустрів своїх друзів – Шабана-агу, в локалці – Джеміля-агу, Ризу-агу, Фархада, Раїма, дочекався Ремзі і Яшара-агу.

Осман Аріфмеметов із сином. Фото: Тарас Ібрагімов

Краснодарський етап цього разу – це, крім нас, кілька десятків людей. Із сумками всіх пустили в "кишку", де ми прочекали до одинадцятої години. По одному виводили на обшук. Відкрилися червоні двері "кишки": "Один на Краснодар!".

Взяв сумки й пішов на "шмон" – обшук речей. У кімнаті обшуку, що розташована в збірному відділенні, з втомленим виглядом зустріли конвоїри на Краснодар. Спершу вони нас обшукують, а потім везуть.

– Заборонені предмети є?

– Бритви в сумці, – відповів я.

До речей відносилися недбало. Поки проводили особистий обшук – навалом закинули їх у сумку. Часу, щоб потім знову скласти все акуратно, не дали. Це було очікуване ставлення. Для цього й потрібна була третя сумка, у яку я скинув речі з перших двох. Накидані речі заповнили сумку краще, ніж складені, тому я вже не хвилювався, як її закрити.

На особистому огляді чекала принизлива процедура – зняття штанів і трусів. Крім приниження, цей процес ображає релігійні почуття. Спершу я вкрився покривалом нижче пояса. Тільки після цього зняв штани й труси. Соромітні місця були закриті, тому конвоїри не заперечували.

Ліки, тример, станки для гоління, кип’ятильник і чайничок закидали в окремий пакет як заборонені предмети, тримаючи його окремо від мене. Цей пакет називається "заборони". Конвой аргументує це тим, що під час перевезення я можу завдати собі шкоди. Це, звісно, смішно, але службовці діяли чітко за інструкцією. Після обшуку пішов у туалет – для мене це обов’язкова процедура перед дорогою. Потім мене завели в 5-й бокс, у якому чекали мої друзі. Взаємна підтримка зменшує хвилювання.

Настав час молитви, тому я вирішив здійснити намаз, щоб не робити це в дорозі. Це було завбачливо. Намаз здійснив на лавочці.

Фото: Кримська солідарність

Приблизно о пів на чотирнадцяту нас по одному почали заводити в автозаки – "Камази" і "Валдаї". Я з Ризою потрапив у останню машину: він сам – в один п’ятимісний відсік, ще троє арештантів – в інший, а я як найвищий і найхудіший – у "стакан". Я сильно схуд – у тюрмі скинув 15 кілограмів. Не знаю від чого. Може, від стресу.

Опалення в нашому "Валдаї" не працювало. Промерз до кісток. Сиджу спершись колінами в стіну. Тремчу від холоду. Головна моя морока в той момент – розминання пальців ніг. Тиша, чути лише рев мотора. Клітки з арештантами і конвоєм хитає зі сторони в сторону, як човен на хвилях.

Уявив себе в 1944 році. Виселяли цілий народ. Кого в Узбекистан, а кого на Урал. По дорозі в Азію через спеку розмножувалися воші. На Уралі замерзали від холоду. І ось у 2021 році нова депортація кримських татар. Спочатку автозаки до Краснодара, потім Ростов, у майбутньому хіба "столипінськими вагонами" в Башкирію, не дай Аллах.

Дивлюсь на Ризу-агу: сидить, схиливши голову. З-під капюшона помітна борода із сивиною. Про щось думає. Гукнув його, зусильно всміхнувся і підбадьорив двома словами. Рев мотора перебив мій голос. Кивком голови вверх Риза-ага показав, що не почув. Я повторив гучніше й у відповідь побачив його незмінну усмішку. Цього було достатньо, щоб зігріти моє серце. Усмішка зійшла, я тяжко зітхнув, згадавши своє становище. Але Риза-ага цього вже не побачив. Мій друг, Риза-ага. Він був у мене на весіллі, був зі мною у підвалі ЦПЕ, ми разом відбували п’ять діб адмінарешту. Навзнаки не дає, намагається триматися, але бачу, що йому в його 42 складно. Дай Аллах йому якнайшвидше звільнитися. Амінь.

2. Керченська колонія. Зупинка

Зупинились, у машину зайшов конвоїр, щоб полагодити опалення. Під кріслом для конвою встановлена пічка. За допомогою викрутки відкрили її кришку – мені стало добре видно її зсередини. Від двигуна відкрутили деталь, що нагадувала автомобільну свічку та впорснули туди щось із балончика. Всі завмерли в очікуванні. Троє арештантів з четвертого відсіку всю дорогу вимагали поремонтувати пічку. "Чому опалення ламається взимку? Влітку воно не потрібне!", – обурювалися арештанти, розбавляючи свою мову незручними словами.

Двигун пічки запустився. Стало тепло. Мене поглинув сон.

Прокинувся від руху автозака – заїхали в колонію. Коли зупинились, конвоїр, що весь час був з нами, по черзі повідкривав клітки.

– Перший, – крикнув, відкриваючи відсік № 7. Зі "стакана" вийшов БС-ник (колишній працівник правоохоронних органів, від рос. "бывший сотрудник" – "масть" у кримінальному світі, яку тримають окремо від інших ув’язнених).

– Другий, – затяжно протягуючи, вартовий відчинив п’ятимісний відсік № 5. Повз мене пройшов Риза-ага.

У шостому відсіці – "стакані" – були сумки двох жінок, яких розмістили по "стаканах" іншої машини.

– Третій, четвертий, п’ятий, – прокричав конвоїр, відчинивши під звичний звук металу двері четвертого відсіку. Звідти один за одним вийшло троє арештантів.

– Шостий, – виконав інструкцію до кінця конвоїр, відчиняючи ґрати переді мною. Я вийшов зі свого другого відсіку – "стакана", незважаючи на наявність вільних місць у інших відсіках.

Виходячи з автозака, Риза-ага поклав на крісло конвоїра мої спортивні штани та светр, які я попросив його знайти в моїх сумках. А я прихопив молитовний килимок, на якому сидів. Він був складений у кілька шарів – це захистило мене від холоду і я міг більш-менш спокійно сидіти. Але тепер від металевого стільця нижня частина килимка була холодною.

Фото: Олександра Єфименко

У дворі колонії лежить сніг. Знайоме місце, я згадав його.

У 2019 році етапом з Краснодара в Сімферополь тут була санітарна зупинка. По стежці між стіною якогось приміщення і сіткою-рабицею пройшов до туалету. Там зустрів конвоїра й арештантів. Дізнався, що вода всередині. В окремій кімнаті стоїть бочка, на якій написано "питна вода". Поруч стояв працівник ФСВП, набирав воду.

– Можна я тут помолюсь? – запитав я, вказуючи на вільне місце.

– Жодної молитви, – відрізав працівник і додав: – До командира конвою.

Я з прикрістю вийшов. Минулого разу, етапом з Краснодара, ніхто не забороняв мені молитися саме тут.

– Мені потрібно помолитися, – поставив перед фактом, звертаючись до людини, яка нагадувала мені командира конвою.

– Часу нема. У машині прочитаєш, – відповів він.

– Чому в "Камазі"? Поки курять, я вже прочитав би.

Далі я його вже не слухав. Набрав у пляшку воду з бочки. На вулиці здійснив омовіння. Від води шкіру пройняло холодом. Добре, що на ногах були масти – протер їх вологою рукою.

Поки стелив килимок і згадував напрямок, молився просто на мерзлому снігу, хоч і тіло весь час трясло від пронизливого морозу. Молитва – віддана товаришка в’язнів. Забувати про неї я не хотів. Не уявляю, щоб у мене забрали і молитву.

Забігши в автозак, наївно сподівався, що тут тепліше і я зігріюсь. Пройшов у "стакан", взявши светр і спортивні штани. Чи можна це вважати приниженням? Душа й тіло протестували, але розум уже давно пояснив їм, що поводитись треба спокійно і терпляче, адже крики й непослух можуть лише ускладнити становище. Склав килимок і поклав на стілець. Автозак рушив з місця.

***

Коли виїжджали із табору, конвоїру повернули його табельну зброю. (Така ж процедура проходила і в Сімферопольському СІЗО – мабуть, на режимному об’єкті не має бути зброї.) Вартовий засунув пістолет у кобуру і пристебнув його руків’я до ремінця. Потім йому по черзі подали дві залізні коробки: одну він запхав під своє крісло, а більшою підпер двері мого "стакана". Через якийсь час двері автозака відчинилися.

– Де? У ящику? – звернувся працівник ФСВП до конвоїра. А потім лаючись додав, коли той підбіг до ящика і відкривав защіпки: – Він що, без замка?

Мені було цікаво, що це за коробки і чому на них повинен бути замок. Виявилося, що всередині лежав автомат і пістолет. Конвоїр по черзі передав їх службовцеві.

Фото: Олександра Єфименко

Коли машина їде, то ти, ніби тенісний м’ячик, б’єшся від стіни до стіни. Але що робити – за здоров’ям треба стежити. Тому переодягався, коли ми вже їхали. На тілі термобілизна, майка, футболка, светр, пайта, три пари штанів, куртка з гусячого пір’я. І хоча пічка знову перестала працювати, але в мене мерзли лише кінчики пальців на ногах.

Двоє конвоїрів мерзли разом з нами. Час від часу вони пили з термосів гарячий чай. Один з арештантів четвертого відсіку попросив кип’ятку – конвоїр уїдливо відповів: "А що тобі ще передати?". Під час руху суворо заборонено відчиняти клітки.

Негайно треба розігрівати пальці ніг. Від них мерзне все тіло. У "стакані" фізичні вправи не виконаєш, тим паче в рухомому транспорті. На думку спало лише піднімання на носках і присідання до лавки. Попросив дозволу передати садові рукавиці, щоб триматися за холодні ґрати. Конвоїр відмовчався. Ясно, значить, треба діяти. Часу маніритися немає. Пояснив Ризі-азі, де в сумках можна знайти рукавиці, і він просунув їх конвойному через отвори в ґратах.

– Перевірте, там нічого нема, – сказав я, щоб додати йому рішучості. Схопив простягнуті рукавиці, одягнув, вчепився пальцями за ґрати і почав ретельно робити вправи. Через голод швидко втомився. Кров не гріє, добре, хоч куртка хороша.

Арештанти четвертого відсіку не переставали лаятися від холоду і уточнювати час.

3. Краснодар. СІЗО

Автозак почав повертати – значить, заїхали в Краснодар. Через якийсь час – у СІЗО. Нарешті машина зупинилася. Двері відчинилися. Не змінюючи вираз обличчя, конвойний провів стандартну процедуру здавання зброї. Незачинені двері спонукали мене поцікавитися температурою повітря. Конвойний озвучив страшне число: -13.

Прийшов інший чоловік, щоб забрати особисті справи.

"Спочатку люди, потім папери!", – вигукнув я біля клітки. Звісно, службовці звикли до різних арештантських вихваток і тому ніяк не відреагували. Зі "стакана" видно, що на вулиці: вузький прохід, обкладений кольоровим кахлем, плечі службовців, які вештаються туди-сюди, коробки з нашими "заборонами".

– "Заборони" занесли, а людей тримаєте на холоді, – знов обурився я. Виявилося, чекали чергового. Конвойник випустив першого арештанта. За ним рушив Риза-ага. Із втомленим виглядом він витягнув свої величезні баули. Дійшла черга до мене. Я вийшов зі "стакана", пройшов у п’яту клітку СІЗО. Спершу спустив себе, а потім і сумки. Пройшов у напівпідвальне приміщення до камери зберігання. Закинув сумки на найвищу полицю.

Далі по коридору вишикувались у ряд арештанти з двох "Валдаїв". У кінці черги дві жінки, які всю дорогу їхали в "стаканах" іншої машини. Після затяжного очікування нас завели в камеру № 1 – так звану "привратку", а жінок відвели в інше місце. "Привратка" – це маленьке приміщення, розміром 4 х 4 м, з трьома лавками вздовж стін і перегородкою, за якою у підлозі брудний і смердючий отвір для справляння нужди. Сміттєві відра переповнені, повсюди валяються недопалки.

Щоб не захворіти, захотілося покурити кист у сигаретах. Трохи наполегливості в розмові з наглядачем – і я побіг у камеру зберігання. Після мене інші арештанти завалили її сумками так, що до своїх я підібратися не зміг. Мені сигарети дістати не вдалось.

Фото: Кримська солідарність

Арештанти розсілися по лавах, затягнули свої цигарки, дбайливо тримаючи їх у руках. Почалося традиційне для таких місць спілкування. Познайомився з арештантами з п’ятого відсіку.

Одного звали Антон Чехов (тільки по батькові інше) – невисокого зросту, худорлявий, молодий хлопець. Другий – дуже говіркий, з яскраво вираженим акцентом – Ваня з Чити. Це вже не перша його "ходка". До того він сидів у Читинській тюрмі, одночасно з Ходорковським. Про відомого опозиціонера Ваня згадав одразу. Виявилось, Ходорковський виділив благодійні кошти на огорожу, через що мав проблеми з кримінальним світом. Але після цього, зі слів мого співбесідника, олігарх виділив кошти на медобладнання в лікарню і так зменшив неприхильність до себе.

Після півночі нас вишикували в коридорі навпроти клітки зі співробітником СІЗО. Він сидів за столом під лампою, обкладений пачками жовтих паперових пакетів, у яких перевозили наші особисті справи.

Слухаючи відповіді на стандартні запитання, він звіряв дані з документами. Наступна процедура – фотографування у фас і профіль, зі шкалою зросту за спиною. Після цього нас провели на обшук особистих речей. Я ледь забрав із камери зберігання свої речі.

Повз наскрізний прохід пройшов до віконця, у яке по черзі простягнув сумки для огляду службовцями. Повернувся трохи назад – до проходу, і став на намальовані сліди. Двері проходу з обох сторін зачинялись. Це був рентген. Через кілька секунд двері відчинились, ніби капсула космічного корабля. Зліва від виходу вікно видачі, через яке отримав свої сумки. За мною зайшов Ремзі. Трохи зачекав його – і вже разом рушили по цих лабіринтах.

Цього разу завели в "привратку" № 2. На лавках уздовж стін розсілись засуджені, яких етапували з Криму в "Камазах". Через клубки цигаркового диму, який затягнув усе приміщення, я намагався впізнати знайомі обличчя, але усіх друзів так і не знайшов. Тому в камері нас було четверо: Ремзі, Джеміль-ага, Риза-ага і я.

Тут довелось ще довго чекати. Перебування в тюрмі – це суміш очікувань. Почали спілкуватися. Спочатку – по двоє-троє, а потім усі замовкли й слухали дискусію на релігійну тему між не знайомими мені засудженими з одного боку та Ризою-агою – з іншого.

Зі звичним скрипом відчинилися двері. До нас приєдналися етаповані з інших машин, серед яких були й мої друзі. Вервечкою разом із сумками нас повели в лазню. Ми не хотіли бути в компанії оголених чоловіків, але наглядач змусив зайти: "Не хочете – не купайтеся. Але ми вас там все одно закриємо".

Залишивши сумки в коридорі, майже 60 чоловіків зайшли в просторий передбанник. Справа – вхід безпосередньо в лазню, де з-під стелі звисали пластикові труби. Зліва – закрите віконце в стіні.

Включили воду – приміщення швидко заповнила гаряча пара. Невелика частина засуджених роздягнулась і пішла купатись. Ми залишилися біля дверей, сховавши свої погляди від оголених чоловіків. Задушливе, розпарене повітря змусило мене зняти куртку.

Шум води зник і біля віконця помалу утворилася черга. По той бік засуджений з господарського відділу видавав матрац, ковдру, подушку, простирадло й наволочку. На другому десятку арештантів закінчились матраци, на третьому – і ковдри. Знову чекаємо. Нетерплячі стали бити в двері. Із відчинених дверей визирнув службовець і зосереджено прочитав з листочка наші 8 прізвищ.

Я припускаю, що на відміну від інших етапованих, ми не були засудженими. Ми їздили на суди, тому наш статус – підозрюваний, тобто арештант. Ми їздимо з однієї тюрми в іншу, а решта прямує в табори вже зі своїми термінами. Також у вічі кидалась кількість сумок: у нас їх було по 3-4, а в наших попутників – лише по 1. Ми вийшли, забрали свої сумки і подались у лабіринти Краснодарського централу.

4. Камера №179

Як і решта, я вже знав, у яку камеру прямую. У картці для підпису про отримання простирадла, наволочки й подушки (а матрац і ковдру ми так і не отримали, бо були в останній десятці) була вказана камера № 179. Звісно, я і гадки не мав, де вона розташована.

Ремзі і Риза-ага тягнули величезні баули. Джеміль-ага потребував допомоги як старший, хворий чоловік. Неслухняні ноги ледь несли мене. Але як би нас не діставала спрага, голод і втома, ми допомагали одне одному.

Піднялися на другий поверх першого корпусу. Пройшли через діряву підлогу. Ще в "привратці" я сказав:

– Ооо, зараз іти по цьому дірявому коридору з діркою в підлозі. А з сумками йдеш – боїшся спіткнутись. Але це було в 2019 році. Може, з того часу щось змінилося.

– Змінилося, – втрутився в нашу розмову наглядач. І з потупленим у підлогу поглядом продовжив: – Уже дві дірки.

Хоч і сказав він це незворушно, нас це не заспокоїло. І ось цей вузький поміст у коридорі. Настільки вузький, що сумки по боках нести неможливо. Довелось одну сумку тримати попереду і весь час підштовхувати її коліном, а другу – тримати за собою. Перенісши свої сумки, повернувся приймати баули друзів. Це було ще не найважче. Через поміст потрапили в другий корпус. Тут довелось піднятися на третій поверх. Сходи круті і ще вужчі за коридор. Перед ними всі зібрались, щоб перевести подих. Стали ланцюжком. Ноги тремтять від утоми. Рухались із останніх сил.

Перед нами був ще один поміст, який вів до третього корпусу. Після невеликої зупинки спустилися на другий поверх. Увесь цей час нас супроводжував наглядач. Його завдання – відкривати перед нами ґрати, які розділяють корпуси й поверхи, і закривати їх на ключ після нас. За нашими стражданнями він просто безтурботно спостерігав.

Коридорами ми йшли мовчки. Я поринув у думки. Міркував про те, скільки ж людей може це витримати. Звідки в них ще беруться сили? Тут нема вибору покинути все й здатися. Ти повинен іти, рухатись далі. Щоб стати вільним, треба вбити в собі жаль.

Коридор другого поверху третього корпусу широкий і дуже світлий завдяки великим вікнам. Навпроти ряду вікон вишикувались залізні двері з порядковими номерами. У камеру №180 пішов Раїм. Він заніс сумки і в кінці виглянув, щоб промовити: "Еска (Ескендер Сулейманов) тут". Так дізнались, що Ескендер-ага, який виїхав із Сімферополя на кілька днів раніше, сидить у тій самій камері.

Переді мною відчинилися двері камери № 179. Кілька секунд – і мої сумки всередині, а я – поруч з новим колективом. У камеру зайшов без бажання ускладнювати життя зайвими знайомствами. Але до мене одразу прикипіли поглядом кілька чоловіків неслов’янської зовнішності. Тоді підійшов усміхнений Акім, який приїхав у Краснодар разом з Ескендером-агою раніше.

Далі чотири дні я провів у компанії одного кримського татарина, двох чеченців, дагестанця, грузина, рома, узбека, вірменина та двох росіян. З особливим теплом досі згадую про чеченців і дагестанця – завдяки їхній добродушності.

5. Карантинний ізолятор

26 січня об 11:00 відчинилися двері для подальших мандрів. Попрощавшись із співкамерниками, я схопив сумки і вийшов у коридор. Тут зустрів Ескендера-агу. Поруч із ним стояв молодий узбек. На ходу й познайомились – Рахімжан, обвинувачується у фінансуванні тероризму. Після цього етапованих з усього поверху звели в одне місце й повели в карантинний ізолятор.

Попри очікування, нас доволі швидко спустили на перший поверх. Виявляється, був і короткий шлях між карантинним ізолятором і камерою № 179. Не розумію, навіщо нас зігнали в цей ізолятор, де ми маємо пробути до ночі. Можна було зібрати всіх безпосередньо перед автозаком.

У доволі просторому приміщенні лише столи й лавки. Ми разом з узбеком розмістилися між двома лавками. Весь час спілкувалися: розповідали про етап, ділилися враженнями про нові знайомства.

О 14:35 всіх вивели у простору клітку в коридорі. Поки ми були в ній, повз проходили працівники СІЗО й дивилися на нас, як на тварин у зоопарку. У XXI столітті цивілізація до Росії не дійшла. Через годину нас повернули назад, в ізолятор. Помітили, що "кобуру" – отвір, який з’єднує камеру ізолятора з камерою верхнього поверху – залили цементним розчином.

І знову очікування.

Фото: Кримська солідарність

Близько 23:00 знову повели в цю клітку. Тепер біля неї стояли службовці, які викликали усіх за прізвищем на обшук особистих речей. Майже 30 людей очікували стоячи. Черга дійшла й до мене. Конвойний зустрів мене і ввічливо попросив покласти сумку на стіл і викласти речі.

Починаю з ним говорити й помічаю іншого службовця, який щойно неочікувано підійшов. Спершись ліктем на стіл, він налаштувався нарешті вгамувати свою цікавість: "От поясни мені, чому з Криму везуть стільки 205-х? Я вже стільки їх бачив. Не розумію, поясни".

Але відповідати йому я не поспішав. Щоб порушити мовчанку, несподіваний співбесідник повторив своє запитання, ніби виправдовуючись за втручання у розмову.

Як відповісти людині під час обшуку на настільки непросте запитання? Розповісти семилітню історію Криму в Росії? Геополітичну ситуацію у світі? Історію кримськотатарського народу? Перебираючи в голові усі можливі варіанти, один за одним відкидаю їх. Зрештою вибираю найпростіший:

– Це все – політика.

Після такого узагальнення інтерес працівника помітно впав. Сподіваюсь, ця коротка фраза розставила йому все по місцях. Розмова на таку важку тему пройшла несподівано швидко. Досвід навчив мене тримати при собі всі свої принципи: озвучувати опоненту основну тезу – а далі хай сам додумує.

Обшук проходив неквапливо. Із усіх 3 сумок виймали речі, оглядали їх, а потім клали назад. Мене завели в суміжну кімнату – "відстійник" – із етапованими, які вже пройшли процедуру огляду. Тут я зустрів своїх друзів, зокрема Ризу. Виявляється, у нього був відеоконференцзв’язок – тому його привели на обшук раніше за нас.

6. "Столипін". Дорога до Ростова

Зібрались своїм колом і обговорювали, як домовитися з конвоєм, щоб потрапити в одне купе в поїздці на "столипіні". Між собою вирішили виходити першими, щоб разом зайти в одне купе. Навмисно для цього стали біля дверей. Нас почали виводити. У дворі відкрите небо, тепла ніч. Я швидко здолав коротку відстань від в’язниці до автозака. Встиг звести очі до неба. Жодної зірки. З гіркотою зрозумів, що вже два роки не спостерігав за ними. Ніби всі змовились, щоб я не бачив зірок.

Заніс сумки в автозак. Нас закрили в клітці й почали везти. Але вже через хвилин 15 машина зупинилась. Як і минулого разу – впритул біля вагону, з’єднуючись із ним коротеньким містком. Два кроки – і я вже у вагоні. Тісний коридор, тьмяне купе за ґратами. "Замначкар" (з рос. – заступник начальника сторожі) видав дві коробки сухпайка зі словами: "Якщо захочете – протягнете дві доби".

На дві доби купе стає новим місцем проживання разом із шістьма співкамерниками.

Перед етапом я переймався тим, щоб поруч були свої. У нашому вагоні разом з усіма етапованими в окремому купе їде весь конвой. У жінок і БС-ників – свої купе. Засуджених і підслідних розсадили окремо. Тому я цілком законно опинився поруч зі своїми друзями.

Система ФСВП складна, нелогічна й заплутана. А ще – ресурзозатратна як за формою, так і за змістом: охорона засобів безпеки, автозаки, поїзди, сухпайки, одяг. Історія Росії – тюрми й табори.

Скільки етапів попереду? Ще сидячи в "транзитці", я поглянув на свої сумки і подумав: "Тут я не затримаюсь. До двадцять третьої поїдемо".

І ось поїзд їде, вагон хитається зі сторони в сторону. За стіною туалет, з якого доноситься сморід. У вагоні купе всі сплять. Я пишу. Тверда, жорстка полиця в’їдається у тіло. Від хитань почерк нерівний. Але думки в тишині лізуть, як голодний вовк на м’ясо. Лише звуки стукоту заліза їм заважають.

***

Я багато думаю про двох чеченців, з якими провів 4 дні в "домі № 179". Вони зверталися до мене за відповідями на свої запитання. Так прокидались глибоко заховані знання. Якось один із них підійшов до мене й говорить: "Ти з Акімом показав мені не словом, а ділом, якими мають бути мусульмани".

Коли це говорять чеченці – це комплімент. Хоча в будь-якому місці я намагаюся чомусь навчитися – як і цього разу в камері з чеченцями. Адже це медресе Юсуфа.

Але в мені щось змінилося. Я люблю своїх друзів, почуваюсь з ними краще – тому хочу бути поруч. Але в голові спрацьовує якийсь перемикач, що відповідає за прив’язаність: "У камері № 179 Краснодарського централу хороші хлопці, та й умови не погані, які, щиро кажучи, не хочеться змінювати". Думаю, це відлуння етапів. Але Аллах вирішив мене вирвати звідси.

Як казав мій батько: "Яланджи дунья" ("Світ оманний"). Я не повинен ні до кого звикати. Ми в цьому світі подорожні. Та ще й дружина якось дала настанову: "Благо – в усьому. Значить, ти все витримаєш. Не прив’язуйся до одного місця". З такою підтримкою я стану володарем світу.

***

27 січня о 13:30 з Новоросійська поїхали назад у Краснодар. Відбулася процедура "обміну" – одних арештантів вивели з поїзда, а інших завели. До нас ввели одного. Тепер семеро людей на шість нар. Показово, що варта навіть на вулицю не вийшла.

Від станції до станції чути голоси дикторів: "Обережно", "Увага" і ще щось незрозуміле. Чути звуки поїздів, які проїжджають повз. Уявляю, як на пероні вільні люди з валізами поспіхом заштовхуються у вагони. Вони навіть не підозрюють про останній вагон. Про те, що там теж люди. Відкинуті, але живі. Колись не підозрював про це і я – як, мабуть, і всі, з ким зараз опинився поруч.

І ось знову Краснодар. Чому? Нам теж спершу було незрозуміло. Річ у тім, що держава задля економії приєднує вагонзак до попутних поїздів. Через це були часті стикування і переїзди з однієї сторони в іншу. Саме тому ми рушили в Ростов не прямо з Новоросійська, а лише повернувшись у Краснодар іншою колією.

Фото: Кримська солідарність

О 1:30 зупинились у Ростові. Віконечка закрили. Протягом цього часу вони були привідкриті на 10 – 15 сантиметрів – саме на стільки давали звивисті ґрати. Через цей невеликий отвір повинне надходити свіже повітря, але вулиця має залишатися невидимою. Охочі покурити просили дозволу в "замначкара".

Він відповідав: "На вулиці "полкан" (полковник) – буде лаятись, якщо побачить відкриті віконця".

Нетерплячі таємно курили, тому ставало задушно. Мене змагав сон. Піднявся на третій поверх і спробував заснути. Один лежак був зайнятий сумками. На нижніх ми сиділи по двоє, а на верхніх по черзі спали.

Через годину нас почали випускати з поїзда. Перед виходом заступник начальника сторожі пройшовся по всіх камерах-купе і, спрямовуючи на них відеореєстратор, записував розмови з арештантами:

– Є претензії до сторожі?

– Ні.

Після цього мені дали документ, у якому була зазначена моя машинка-тример. Я підписав. Під час виходу вели запис. "Замначкар" весь час повторював: "Одягайте шапки".

Знову через поміст на "Валдай".

Двох із нашого купе розмістили по "стаканах". Я, Риза-ага, Ескендер-ага, Рустем і Рахімжан застрягли в тісному п’ятимісному відсіку автозака. Сумки зайняли так багато місця, що Ескендер-ага, який зайшов останнім, ледь сів скраю лавки.

Наш попутник – дев’ятнадцятирічний узбек Рахімжан, який працював у місті Кримськ. Його звинувачують за статтею 205.2 – "Фінансування тероризму" – за те, що надіслав 900 рублів у благодійний фонд, знайдений в інтернеті. З таким обвинуваченням він їздив у Ростов на розгляди своєї справи по суті в Південному окружному військовому суді.

Автозак рушив не одразу. Спочатку кликали за прізвищами, людина озивалась і називала ім’я, прізвище, рік народження – всі сказали, що від них вимагали. Те ж саме зробили жінки із сусіднього п’ятимісного відсіку.

У Серьоги з нашого купе терпець увірвався, і він почав бити в двері "стакана", у якому сидів. Вилаявся матом. Конвоїр, що постійно був з нами, сказав йому, що нічим допомогти не може.

Річ у тім, що зріст Сергія 1 м 93 см. Його коліна впиралися в двері тісного приміщення так, що він навіть присісти не міг. Випрямитися на повен зріст він теж не міг через низьку стелю. Так всю дорогу і проїхав у "підвішеному" стані. Коли ще раз назвали його прізвище, він злісно відповів: "Я ж уже казав", – і вилаявся.

Певний час Серьога з вартовим перекидалися словами, поки останній зрештою не сказав: "Із загальних відсіків повипускаємо, тоді вас туди перемістимо".

Стало зрозуміло, що ми їдемо в різні місця. У Ростові лише два СІЗО: № 1 і № 5 – залишилось зрозуміти, кого куди повезуть. Ми почали гадати. Риза-ага взагалі одразу захотів у СІЗО № 4 – в’язницю ФСБ. Водночас Серьога не здавався. Він пропонував розсадити жінок по "стаканах", а його в загальне п’ятимісне відділення, у якому він міг би випрямити ноги.

***

Хвилин за 20 ми під’їхали до СІЗО. Вартовий, ніби партизан на допиті, мовчав і не відповідав на наші запитання, куди нас везуть.

Першим вийшов Ескендер-ага. Після нього заледве виліз я: спускався сходами автозака спиною до виходу, тримаючи сумку на плечі й однією рукою схопившись за поруччя. Подивився праворуч: там наглядач спокійно спостерігав за моїми стражданнями. Але мені це ні про що не сказало. Подивився ліворуч: смугасті ворота. Ті самі ворота, які я бачив, коли готував передачі в СІЗО №1 Бахчисарайської і Сімферопольської п’ятірки в далеких 2018–2019 роках. М’язи на обличчі нервово сіпнулись.

Отже, я в СІЗО №1, півтори року по тому.