Хотіла вберегти психіку, щоб навчати дітей. Історія вчительки з Харкова, яка жила і працювала у метро

Хотіла вберегти психіку, щоб навчати дітей. Історія вчительки з Харкова, яка жила і працювала у метро

Анна прожила 3 тижні на станції метро "23 серпня" в Харкові на початку повномасштабного вторгнення. Вона – вчителька початкових класів, якій довелося працювати прямо на платформі.

Між побутовим комфортом та здоровою психікою Анна вибрала друге. Тому вона вирішила не підійматися в місто і не чути звуків війни. Вчителька облаштувала навіть мінікабінет зі стільця, який прикрашав букет тюльпанів.

З 14 березня вона проводила уроки для першого класу з холу станції. Як виглядало життя та робота під землею у Харкові, Анна розповіла для УП.Життя.

Далі – її пряма мова.

Найближче безпечне укриття

О 5 годині ранку 24 лютого ми усі прокинулися в іншому світі. Про війну я дізналась з Telegram-каналу. Спільноти рекомендували якомога швидше перейти в сховища, але ніхто не знав, де вони розташовані. Тому побігли в метро.

ВІДЕО ДНЯ

Спочатку там було дуже багато іноземців. Згодом їх вивезли посольства їхніх країн. В метро стало більше місцевих.

Першу ніч ночували хто як: хтось приніс каремати, хтось – ковдри, дехто – присів на лавочці.

Вранці всі пішли додому, бо думали, що все. А я – лишилась, бо думала, що надто рано. Пройшлась по перону, потяги не їхали.

Об 11 ранку всі прибігли назад, коли почався обстріл. Люди почали гуртуватися, персонал відкрив для нас туалети. Зв'язку не було, можливості зарядити телефон – теж. Усі навколо нервували, хтось плакав. Прийшло усвідомлення, що війна не зупиниться, і нам тут доведеться залишитися надовго.

Перші 3 дні не хотілось ні їсти, ні спати, геть нічого не хотілося.

Тунель метро став пішохідною зоною

Наступні кілька днів станція "23 серпня" була вщент набита людьми – їх було близько тисячі. Приходили усі, хто зібрався виїхати з Олексіївки (район Харкова – ред.), а доїхати до інших станцій не могли. Були і місцеві, і студенти, й іноземці.

Вони спускались у метро, а тоді йшли тунелем на вокзал. Пішки, кілометрів 14, бо таксі викликати було неможливо. Ніхто не хотів везти через місто через постійні обстріли.

Станція "23 серпня". Фото з архіву Анни

Зазвичай тунелем йшли без речей, залишали навіть котів, собак та цінні серцю речі. Були групи, яких вели поліцейські або волонтери. А були такі, хто наважувався йти самотужки. Часто працівники станції казали, що по всьому тунелю увімкнено світло – як хочете, то йдіть.

Я залишилась, тому що в мене є третя група інвалідності, тож подумала, що можу просто не дійти. А залишитись в тунелі без нічого – теж не варіант.

Морально було складно, тому я почала знайомитись з людьми. У мене був свій "пенсійний фонд" – я і компанія бабусь.

Молодь, звичайно, намагалася виїхати. Мами з дітьми – теж. Залишались ті, хто не можуть нікуди вибратися. Навіть ті бабусі, з ким я була, відправляли своїх дітей, внуків спочатку за кордон. Потім і самі намагались хоча б з міста виїхати, щонайменше – в область.

Життя в режимі черги

У метро взагалі всі жили в режимі черги. Просинаєшся і біжиш займати чергу: спершу до туалету, потім до чайника, а тоді – до розетки.

У перший же день я взяла стільчик, знайшла вільне місце за колоною, облаштувалась там. Рятували навушники і телефон. Згодом "переїхала" у куточок у вагоні – в ньому було темно та відносно тихо.

Перші кілька ночей вхід в метро не зачиняли, тож міг зайти хто завгодно. Через день чи два люди почали обурюватися політиці "відритих дверей". Усі були з документами, з найціннішими речима, дітьми, собаками, і хотіли в цьому хаосі відчувати себе в безпеці.

Волонтери привозили гуманітарку, їжу, предмети гігієни, ліки. Тому ми не вилазили з метро без гострої потреби.

Але хтось бігав додому, бо доглядав за тваринами, хтось – за похилими або малорухомими літніми людьми, які не могли спуститися в метро.

Читайте також: "Спали на ганчірках, в туалет – під конвоєм": як росіяни кошмарили мешканців села на Харківщині

За кілька днів містяни вже знали "графік" обстрілів – зазвичай вони починались близько 8 ранку. Метро відкривали о 6 ранку, я встигала збігати додому до обстрілів – і повернутися. Я "провідувала" квартиру кілька разів на тиждень. Встигала помитися, раз на тиждень – помити голову.

У нас в метро навіть була кімната для жіночої гігієни, але там не було гарячої води. Через велику кількість відвідувачок час від часу забивалась каналізація. Там постійно чергували мами з маленькими дітьми – вони гріли воду, аби покупати малят. Пам'ятаю, одній новонародженій дитинці було лише 7 днів.

На станції метро було лише дві розетки. За кілька днів люди поприносили подовжувачі, розетки на багато гнізд, чайники, навіть мікрохвильовку. Хтось просто приносив з дому, а дехто ніс те, що лишилося від дому.

Уроки з метро

Я тому і сиділа в метро, щоб нічого не чути. Там тільки ти новини читаєш, але не здригаєшся від кожного різкого звуку. Я не ночувала вдома і я свою психіку зберегла. Крім того, було чимало випадків, коли квартири грабували. А в моїй хаті найцінніше – то я.

Так, було важко в побуті, але мені достатньо було першого почутого пострілу. Перше нове відчуття в тілі. У метро я хоча б була серед людей. Ми спілкувались, ділились історіями. А потім хоп – когось занесли з пораненням, в когось якась втрата. Тобто ти співчуваєш, але це не стосується тебе особисто.

Я максимально відсторонилась і "заховалась" від війни, щоб мати сили працювати з дітьми.

На щастя, директорка приватної школи, у якій я працюю, у перші ж дні на онлайн-планірці поділилась ідеєю переїзду. Вона пояснила план на найближче майбутнє, і стало спокійніше. Тому у мене була мета і план, що ми будемо робити далі. Це заспокоювало, що так не буде постійно.

8 березня військові, які були поруч зі станцією і піклувалися про цивільних, подарували квіти всім жінкам у метро. Так у мене з'явився букет на "робочому місці".

Приємний дарунок від військових

14 березня Міністерство освіти і науки рекомендувало відновити освітній процес у школах. У мене був перший клас. Ми почали працювати.

Ми починали з ігрових форм. Замість того, щоб проводити повноцінний урок, ми спілкувалися. Діти розповідали, де вони і як почуваються. В онлайн виходили не всі – хто міг.

У дітей була потреба розділити відчуття, поділитися побаченим або почутим.

3 дні в серпні

У другій половині березня я виїхала з Харкова у Дніпро, а далі – через всю країну і в ЄС.

У серпні я верталась в Харків на кілька днів, аби забрати певні речі. Туди й досі прилітає, а мої знайомі досі живуть і ночують в метро. Їхні палатки та матраци стоять вже не на платформі, а трохи збоку, біля входу. Там живуть і ті люди, які залишилися без квартир, або ті, хто бояться повертатись додому.

Я три ночі там ледь пережила, коли воно спочатку гупає, а потім сирена. Або одночасно. Або спочатку сирена, і ти рахуєш, а скільки хвилин. Три хвилини максимум. Ото лежиш і чекаєш. А подумки: "Хоч би мимо!".

Добре, що вийшло виїхати, а не залишилась звикати до війни.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: Викладала дітям з бомбосховища 42 дні. Історія вчительки з Харкова

Реклама:

Головне сьогодні