Чи повернуться діти в Україну після війни…

Авторка Олеся Божко, засновниця ГО "Простір Знань"

На подвір’ї міжнародної школи баварського містечка Ерланґен зранку гамірно. Сивий чоловік у рятувальному жилеті зосереджено зупиняє автівки, аби діти могли безпечно перейти дорогу. Довкола всі чудово знають, що це містер Ліам — директор школи. Така картина нікого не дивує, хіба що українські родини, яких з часу широкомасштабної війни тут значно побільшало. Але і вони швидко звикають.

Звикають до того, що вчителі грають в схованки на подвір’ї та нагадують батькам не "вантажити" дітей напередодні тестів. Школярі вивчають природознавство на городі школи, Першу світову війну — під час триденної поїздки у Бельгію в місця битви у районі міста Іпра, а підсумкову самостійну роботу готують у вигляді авторського подкасту.

Звірства росіян змусили мільйони українських родин покинути домівки та шукати тимчасовий прихисток у країнах, де дітям повернуть звичне життя без повітряних тривог і руйнувань ракетними ударами.

За офіційними даними, які 17 листопада навела Служба освітнього омбудсмена із посиланням на дані Генерального директорату з питань міграції та внутрішніх справ Європейської Комісії, станом на 08.11.2022 року 679 298 українських дітей інтегровано в шкільних системах країн Європейського Союзу.

Варто враховувати, що до цієї статистики не входять дані щодо кількості українських учнів у Великобританії, США, Канаді та інших країнах, що не входять до ЄС. Неофіційні цифри є значно вищими.

Не за власним вибором українські діти потрапили до шкіл різних континентів. А батьки отримали можливість порівнювати нашу освіту з іноземною, поки без розуміння, у що ж випливе "освітній експеримент", спричинений руйнівною війною.

Серед питань, які турбують першочергово — це брак отримання української освіти, страх "втратити рік", відсутність чітких роз’яснень з боку Міносвіти, як надолужити академічні прогалини. Ці питання не дають спокою батькам, адже якісна та безперервна освіта для багатьох визначає подальший успіх дитини у житті.

Можливість навчатися за кордоном для декого — це шанс "зачепитися" та подарувати дитині "стабільне майбутнє" в одній із європейських країн, подалі від війни та руйнації.

Звісно, асиміляція українських родин за кордоном, стрімка мовна та освітня інтеграція дітей у місцеві школи ставлять під загрозу повернення генерації, яка має відбудовувати і зміцнювати Україну після нашої перемоги.

Освітній омбудсмен Сергій Горбачов вважає, що загроза неповернення деяких родин існує саме через те, що у багатьох втрачається зв’язок з Україною. Він підкреслив наступне; "Необхідно на рівні державної політики вирішити, як компенсувати освітні втрати та врешті створити умови, щоб діти повернулися. Українська освітня система витримала страшенний удар і встояла. Те, що ми почали першого вересня навчальний рік, і він триває, незважаючи ні на що, — це величезний здобуток нашої освіти. Ми — унікальна країна".

Омбудсмен переконаний, що: "Ми маємо боротися за наших громадян, впевнено наполягати та проводити консультації з представниками освіти країн тимчасового прихистку, аби наші діти мали повне законне право під час навчання у місцевих школах мати стабільний доступ до навчання за українськими освітніми програмами, хоча б у скороченому форматі і без перенавантаження, з обов'язковим вивченням наступних предметів: "Українська мова", "Українська література", "Історія України". Наші діти за кордоном не тому, що вони поїхали туди із власної волі чи розважатися. Вони рятуються від агресії росії, від постійних обстрілів та небезпек війни. Але важливо враховувати, що більше вісімдесяти відсотків із них планують повернутися в Україну після того, як ситуація стабілізується."

Саме заради зв’язку з Україною Євгенія Курмаз, співвласниця виробництва українського жіночого одягу "LK Costume" повернулася з донечкою Варварою наприкінці літа, щоб приєднатися до української школи в Києві. Вони виїхали на початку березня у Словенію, де дівчинка навчалася в міжнародній англомовній школі.

"Потреба навчатися українською, — розповідає Євгенія, — була вирішальним для мене в питанні повернення додому. Варя сама, а я прислухаюсь до її бажань, дуже хотіла навчатися українською у школі. І вона якраз готувалася до першого класу. А я чудово розуміла, що закордоном це неможливо.

Особисто я дуже хвилююся, що багато наших діток за цей рік асимілюються в школах Європи та США, і їхні родини приймуть рішення залишитися і не повертатися взагалі. Передусім вони звикнуть до сучасних підходів, якісного ресурсного наповнення, позитивного ставлення до дитини.

Я розумію батьків, які прийняли рішення мінімум на рік залишатися за кордоном — бо дитину дуже важко смикати туди-сюди. Ну а там вже друзі та комфортна інфраструктура можуть підштовхнути до рішення і далі залишатися за кордоном. Це важка ситуація, з якою треба буде системно працювати. Варто визнати, що далеко не всі повернуться", — стурбовано говорить Євгенія.

Юлія Янчар (журналістка, піарниця) вивезла доньку Єву у Велику Британію після того, як довелося кілька тижнів провести у підвалі. Єва здобула грант на навчання в одній із найкращих приватних початкових шкіл Британії. Саме ця можливість вплинула на вибір залишитися до кінця навчального року, допоки ситуація в Україні не стабілізується.

Залишатися назавжди не планує ні за яких умов, водночас вважає, що освіта — це ключове питання світоглядного формування дитини.

Кожного ранку о шостій Юля поспішає на свою нову роботу у місцевому коледжі (Midhurst Rother College), де працює менторкою (general mentor).і Жінка мріє, аби в Україні освіта була відкрита для дитини та давала знання, які знадобляться у сучасному світі.

"Британські школярі розуміють, що їхня головна мета — не скласти тест заради оцінки, а прогресувати. Змалечку їм пояснюють, що школа — це про знання, вибір бажаної професії та якість життя".

Юлія Янчар і донька ЄВа

"У старшій школі дітям дають інструменти, які одразу стають в нагоді, — захоплено розповідає менторка. — У коледжі нещодавно був практикум від вчителя, який навчає систематизовувати матеріал у форматі ментальної карти (mind mapping)".

Юля жартує: "Та це ж наші шпаргалки. Вони це готують не для того, щоб списувати, як у нас це робилося. Вчителі студентами пояснюють: "Коли так робите, ви гарно фіксуєте у пам’яті асоціації і запам’ятовуєте необхідне та важливе. У нас в школі був один єдиний вчитель, який говорив так: "Якщо є шпаргалка, це означає, що ви добре підготувалися до екзамену".

"Дуже хочеться, щоб українська освіта із самого малечку у дітей стимулювала вміння публічного мовлення (public speaking) та комунікації. У Британії із самого малечку діти структуровано формулюють свої думки, а якщо хтось не заведе "small talk" на дорозі, це вже вважається поганим тоном", — ділиться своїми спостереженнями Юля. — "Всі навколо говорять про високий академічний рівень школярів з України. Водночас наші діти дуже затиснуті… В наших школах відсутня культура сміливо висловлювати свою думку, не боятися помилитися. Завтра у Єви, яка навчається в другому класі, буде перша публічна промова перед своїми однолітками про улюбленого песика, — посміхається Юля. — Моя донька прописує план свого виступу — все має бути структуровано: із вступом та заключною частиною".

Ірина Алексєєва (експертка Міжнародного Комітету Червоного Хреста) зі своєю донькою Катею тимчасово проживають у Франції. Їм вже вдруге довелося тікати від війни. У 2014 році з іще тоді немовлям на руках родина перебралися із Донецька до Києва. І, як виявилося, ненадовго.

У березні Ірина виїхала після того, як отримала підтвердження про роботу. "На подальше рішення повернутися додому чи залишитися впливатиме чимало факторів, особливо можливість продовжувати працювати, — розповідає Ірина. — Так само важливо для мене мати оточення, в якому мій емоційний стан дозволить підтримувати дитину енергетично. В першу чергу, це про безпеку навколо та рідних поруч".

Ірина би дуже хотіла, щоб в Україні по поверненню у школі Катю навчали іноземній мові так, щоб діти розуміли, що вони можуть її застосовувати та щоб були вмотивовані. У містечку, де навчається зараз Катя є велика білінгвальна школа, яку щотижня відвідують діти з інших шкіл, щоб навчатися цілий день іноземною мовою. "Мені дуже імпонує спроба поєднати білінгвальний підхід — це відкриває багато можливостей, і в дорослому віці дитина може легко обрати, де їй навчатися у майбутньому", — говорить Ірина.

Ірина з донькою Катею

У місцевій школі дітям дають також відчути, що школа — це простір, який вона удосконалює, змінює разом із іншими на рівні.

"Кожного місяця школярі стають учасниками фокус-груп і діляться своїми враженнями про харчування в школі, секції позашкільного дня, обирають екскурсії та пропонують свої ідеї, що б хотілося змінити в школі на краще", — розповідає мама Каті.

Вчителі дбають про те, щоб дитина не мала страху. Коли вивчають вірш на пам’ять, у Катіному класі діти вирішують, чи декламуватимуть у колі однокласників чи вчителеві один на один.

У французькій школі поєднують історію, географію, мистецтво та математику в одній тематиці. До прикладу, під час вивчення великого китайського муру знаходять на карті Китай, розмовляють про географічне розташування, вивчають, чому він символізував велич китайської імперії, вимірюють довжину та висоту, малюють символи у вигляді ієрогліфа.

"На мій погляд, це дуже мінімізує обсяг матеріалу для дитини і сприяє розвитку асоціативного мислення та пам’яті, — зауважує мама Каті. — Це допомагає утримувати фокус уваги на засвоєнні основних моментів з цієї нової теми".

Приватна підприємиця Наталя Спільниченко, мама Богдана розповідає, що вони опинилися в Чехії з перших днів війни. Весною і до кінця червня син інтенсивно вивчав мову, звикав до країни. Ну а з вересня пішов до дев’ятого класу школи з математичним спрямуванням.

Богданові навчання дається легко. Він встигає також паралельно навчатися за українською системою, бо попередньо навчався у математичному ліцеї КПІ.

Наталі імпонує українська система освіти, де у дітей більше домашніх завдань і академічного навантаження. На її думку, саме українська освіта краще зорієнтована на те, що у дітей є стимул вступати у вищі навчальні заклади.

Водночас мамі Богдана подобається, що у чеській школі не переобтяжують дітей домашніми завданнями. Більшу частину матеріалу школярі опановують на уроках, зате вдома є можливість відпочити. Наталя планує повернутися, разом з тим продовження Богданового навчання та здобуття вищої освіти бачить лише за кордоном.

Наталія Спільниченко і син Богдан

Із того, що впадає в око Наталі у чеській школі, — яскраві та цікаві підручники з графічними зображеннями, схемами, які читаєш із задоволенням і легко сприймаєш навчальний матеріал. Ну і, звісно ж, уважне ставлення до дітей через повагу.

На завершення Сергій Горбачов говорить: "Це добре, що наші батьки зараз бачать за кордоном, якою може бути гуманна школа. Оце найголовніше. Вони потрапили у таку своєрідну машину часу і зазирнули у майбутнє втіленої програми "Нова українська школа", яку багато хто піддавав критиці через недостатнє академічне навантаження у початкових класах. І все те, що вони описують у своєму досвіді за кордоном, повторює базові принципи "Нової української школи": гуманне ставлення до дитини, вчити тому, що потрібно у житті, не набивати голову беззмістовною інформацією. І, коли наші діти повернуться в Україну, вони вже інакше поставляться до вчительки, яка дозволить собі підвищувати голос на дітей. Після повернення наші родини мають побачити нову школу в сенсі ставлення до дитини. І це завдання, яке на державному рівні потрібно втілювати в межах заходів відбудови та модернізації освіти у післявоєнний період".

Юля вирішила на час перебування у Британії опанувати досвід британської системи: "Ми розуміємо, що повернемося в Україну, і там не буде все, як тут. Але все в наших руках, ми можемо впливати, змінювати, кожний з нас має голос і було б бажання. Навіть із найжахливішої ситуації ми все одно можемо винести правильні уроки: взяти найкраще і принести це в наші школи".

Навіть у ці найскладніші часи, без світла і тепла, напередодні тривалої зими Євгенія радіє поверненню в Україну: "Цю війну спочатку виграють наші воїни та захисники, а потім — наші діти, які любитимуть і поважатимуть свою країну, й не дадуть вже нікому навіть подумати про те, що нас можна завоювати".