Понад 10 учнів живуть під опікою вчителів. Як харківська гімназія разом з дітьми переїхала у Вільнюс

Коридором школи у Вільнюсі бігають та стрибають зі сміхом діти. Вони наспівують під носом українські пісні. До вчительки початкових класів біжить дівчинка з малюнком. На аркуші – величезне синьо-жовте серце під колір прапора України.

Це – українська приватна гімназія "Гравітація", яка переїхала до столиці Литви. Через повномасштабне вторгнення директорка Катерина ухвалила рішення про переїзд викладачів, дітей батьків до безпечної Європи.

Вчителі зазначають, що війна та переїзд значно вплинули на дітей: вони стали дуже патріотичними та швидко подорослішали. Перші місяці уроки були рефлексією до побаченого і почутого, але новий навчальний рік стартував майже так само, як в Україні кілька років тому.

Як відбувався переїзд до Вільнюса та як наразі організований процес навчання, для УП.Життя розповіла директорка Катерина Стрельченко та педагоги.

Далі – їхня пряма мова.

Коротка історія харківської гімназії

Катерина, директорка освітнього простору "Гравітація"

Приватну гімназію "Гравітація" заснували у 2018 році в Харкові. Освітній простір охоплював навчання дітей з 1 по 11 клас. На момент повномасштабного вторгнення тут вчились 250 дітей.

Гімназія спершу розташовувалась у триповерховому будинку на вулиці Дівочій в історичному центрі Харкова. Приміщення перебудували та відремонтували.

За 2 роки роботи дітей стало настільки багато, що довелось розширятися. Відремонтували іншу будівлю та тій самій вулиці. Вони стояли одна від одної за кілька будинків: так з'явився корпус для молодшої і старшої школи, поєднані переходами.

У гімназії поглиблено вивчали англійську: 5 разів тиждень її викладали за Кембриджською системою. У старших класах ще був медико-біологічний та фізико-математичний профілі.

А потім… сталося 24 лютого. Ця дата стала межею між "було" і "стало".

Катерина нагадує учням за електронний щоденник

Релокейт в Литву

Протягом перших тижнів люди переважно роз'їхалися з Харкова – там мало хто залишився. Навчальний процес відновили за 2 тижні від початку війни. У когось був зв'язок, у когось – ні. А ще – тривоги, підвали, метро… Ось, наприклад, вчителька молодших класів тиждень навчала дітей з метро. Усі максимально намагалися працювати.

Я розуміла, що всіх треба перевозити до Європи. Зараз, звісно, ​​думаю, що можна було релокейтнути школу у західні області. Але тоді всі боялися, сенсу переїжджати і з одного місця в інше не було.

Я почала організовувати переїзд: обдзвонила вчителів та запропонувала їм виїзд зі школою – майже всі погодилися. Потім створили чат із батьками та вчителями, почали обговорювати варіанти виїзду.

У параметрах "пошуку" була можливість організувати учням, вчителям та батькам державну програму для життя, а не до когось у гості "проситися". Ми також шукали приміщення для гімназії, щоб почати працювати офлайн.

Директорка Катерина. Фото з архіву

У Литві знайшли тут волонтерську організацію, яка допомогла з поселенням за програмою держжитла та приміщення для школи, яка прийме нас безкоштовно. Одна із приватних шкіл у Вільнюсі віддала нам вільні 2 поверхи.

Я знайшла автобуси: з Харкова до Дніпра вивезла 12 людей. Там було спокійніше. Харків'яни нарешті відмилися та виспалися – вперше за 3 тижні.

З Дніпра виїхало вже 40 людей. Збирали людей Україною – до Литви приїхало 75 людей автобусом. Також були батьки, які їхали на своїх авто: колона була довгою. Багато дітей виїжджали самостійно. Випускникам, напевно, було найскладніше: їм потрібно було окрім переїзду так само спланувати свій вступ.

Як відбувався переїзд. Фото з архіву

Тут ми живемо громадами, де є і вчителі, й батьки з дітьми. Понад 10 учнів живуть під опікунством вчителів, бо у батьків не було змоги виїхати. Тепер ми не просто шкільна сім'я, а велика українська родина.

22 березня у Вільнюсі ми розпочали офлайн навчання: за парти сіли 70 людей, а онлайн залишилося близько 200 учнів.

Читайте також: "Я не мала права підвести". Історія тренерки з Харкова, яка рятувала від обстрілів 12 дітей

Фінансування

Для переїзду використали різні джерела фінансування. Частково – з фондів гімназії, адже коли почалася війна, ми були не в точці нуль.

У Харкові "Гравітацію" повністю спонсорували батьки. І ось грошей різко не стало, а зарплати вчителям треба було виплачувати. Лютий вдалося "закрити" зі шкільних фондів, а ще нас підтримав фонд "Нова Україна". Вони дали 25 тисяч доларів на зарплати вчителям, які працювали онлайн та офлайн у березні.

Педагогічний колектив у Вільнюсі

У Литві в перші тижні ми відчули колосальну підтримку: нам приносили речі, парти, стільці, книжки, канцтовари, їжу тощо.

У квітні до волонтерської організації, яка нам допомогла з переїздом та житлом, прийшов меценат із пропозицією підтримати українців. Він – керівник великої компанії, яка займається оптичними приладами. Завдяки цьому фінансуванню мені вдалось виплатити зарплати з квітня по серпень, а також організувати міський табір та літній відпочинок.

Рівень зарплат в Україні у викладачів був вищим за середній. Зараз оплата на рівні, хоча життя в Європі, безумовно, дорожче. До того ж коли з усталеного життя потрапляєш в абсолютно нові умови, звичайно, це потребує більше витрат. Особливо – з дітьми.

Між уроками. Фото: Вікторія Андрєвва

До нового навчального року ситуація стабілізувалася: більшість батьків готові повернутися до формату приватної школи та оплати навчання. Ми прорахували та встановили мінімальну ціну.

Ми залишили можливість дітям з Харкова навчатися безкоштовно: такою була угода. Проте продовжуємо шукати гранти для того, щоб покрити навчання харків'ян у нашій школі.

Читайте також: Викладала дітям з бомбосховища 42 дні. Історія вчительки з Харкова

Навчання у Вільнюсі

Від березня наша школа у Вільнюсі переїжджала тричі. Спочатку ми організували процес у тому будинку приватної школи, але 2 поверхів нам виявилося замало. Стало приходили багато дітей та вчителів, формат змінювався. Якщо бути точніше – підлаштовувався під умови. Завдяки меценату нам вдалося орендувати офісне приміщення. Організувалася школа зі схожою назвою. Вона безкоштовна для дітей, котрі втратили свій будинок в Україні.

Ми тверезо подивилися на ситуацію в Україні: найближчого року не повернемося до Харкова. Швидше за все залишимося у Литві. Нам вдалося створити класний проєкт, але хочемо повернутися до оригінального формату гімназії.

У нас свій підхід до навчання та інше бачення викладання, ніж державне. У нас є запит від батьків і дітей, щоб було як вдома. Ще й у нас приміщення з таким балкончиком, як в Харкові. Ми коли його побачили, миттю вирішили – все, залишаємося тут.

19 серпня взяли приміщення в оренду, розпочали шлях ліцензування гімназії за литовським законодавством.

Перерва у гімназії у Вільнюсі

Нам допомогла юридична компанія у цьому нелегкому шляху.

Наразі маємо два формати: офлайн для тих, хто виїхав з нами, та онлайн у дві зміни. Перша – для тих, хто в Україні, а друга – для тих, хто навчається локально у школах Європи, але хоче здобувати там українську освіту. Тож більшість нашої роботи – це дистанційка.

40% колективу – це чоловіки. Вони залишилися в Україні, викладають онлайн.

З Харкова нам вдалось частково вивезти підручники та техніку. В одного з учнів батьки-волонтери, які допомагають Харківській бригаді. Вони часто їздять Вільнюс-Харків, можна через них щось передати. Тут ми маємо вчителя литовської. Це обов'язковий урок 3 рази на тиждень у молодшій школі, 4 рази – у середній.

Урок у литовській школі

У Вільнюсі очно навчається 120 дітей. Максимум – 14 осіб у класі. Навчання відбувається у будівлі колишньої приватної школи. Вона розташована неподалік вокзалу.

Можемо прийняти ще близько 20 дітей, але все впирається у кількість вчителів та площу приміщення. Кількість метрів збільшити простіше, бо знайти спеціаліста, який відповідатиме вимогам – не просто.

З війною змінився й внутрішній світ дитини

Анастасія, вчителька початкових класів

Коли почалася війна, була середина навчального року. І ми зрозуміли, що дистанційне навчання – класне, але безпека – на першому місці.

Тому коли директорка запропонувала поїхати та завершити навчальний рік в іншій країні, я подумала, що це – хороша ідея. Бо діти та батьки в безпеці, а навчальний рік зможемо завершити у тому ж форматі, в якому ми його розпочинали.

Кабінет начальних класів у Вільнюсі

Дітям дуже важливе живе спілкування. Тож перші тижні у них була можливість поділитися тим, що в них болить. Тож кожен урок був дуже емоційним. Хтось залишився в Україні, у когось тато боронить незалежність, в когось вже немає будинку. Їм треба було цим проговорити не тільки з мамою, а і з друзями, з вчителями.

Якщо перший тиждень діти були з переляканими очима, смикались від кожного різкого звуку, то вже за деякий час почали гратись та усміхатись.

Тут вони в безпеці, ходять на навчання, але навіть без новин знають – в Україні війна. Часто питають, коли вже поїдемо додому. Вони дуже швидко подорослішали та стали ідентифікувати себе як українців. Наприклад, у другому класі був урок "Я пізнаю світ". Одним із завдань було зашифрувати якісь слова, то весь клас почав викрикувати свої варіанти. Найпопулярнішим були слова "Слава Україні! Героям Слава!".

Усі їхні малюнки починаються з наших кольорів. Наприклад, навіть у темі про літо і канікули у них все одно десь є прапорець України.

Анастасія зберігає деякі малнки вдома

Зараз вони аж дуже патріотичні. Оця різниця вічувається з попередніми поколіннями, навіть не в навчальному процесі, а в їхньому внутрішньому світі.

Українська література тепер зчитується по-новому

Юлія, викладачка української мови та літератури

Я викладаю в гімназії вже понад три роки. Думаю, це було сміливо, а для мене – дуже неочікувано, коли Катерина зателефонувала із пропозицією виїхати разом зі школою.

Ще у Харкові ми організовували для дітей вечірні онлайн-зустрічі у комендантську годину. Було вже темно, брали телефон, свічки і сідали ділитися емоціями від того, що відбувається навколо. Звісно, якщо був інтернет.

Для дітей вже це було важливою можливістю виговоритися наприкінці дня. Вчителі теж приєднувались, слухали, підтримували.

Урок української мови

Після того, як діти стали очевидцями подій війни, вони почали по-іншому сприймати українську літературу.

Раніше твори про війну, Голодомор – це "складно, це незрозуміло, не буду читати". А зараз вони кажуть: "Ой оце ж у нас отак!", "А ми так виїжджали з Харкова", "У нас також їжі не було, як у тих героїв". Вони діляться своїми історіями. Особливо, коли до нас приєдналися діти з районів, де були бойові дії.

Наприклад, підіймає хтось руку і каже: "Юлія Володимирівна, а можна тут зупинитися, я розкажу свою історію, як ми рятували своїх сусідів".

У нас хлопчик з Ірпеня був. Він розказав, як вони поїхали. І батько дозволив розбити вікна в власному будинку, щоб забрати їжу, яка залишилася, бо людям не було чого їсти.

Навіть атмосфера змінилась в класах: вони підтримують одне одного. Зокрема, й у прагненні говорити українською. Раніше лунало: "Ой, українську не буду вчити, вона складна, мені так легко російською вдома розмовляти". А тепер діти 5-6 клас навіть у перервах українською спілкуються. Кажуть: "Як тільки все почалось, я все зрозумів, більше російську не використовую".

Дітей необхідно було вивезти

Анна, вчителька початкових класів

У перші дні повномасштабного вторгнення було важко, тому коли Катерина нас зібрала на віртуальні збори та пояснила план майбутнє, стало спокійніше. У нас з'явилась мета, що ми будемо робити далі, та усвідомлення, що так не буде так постійно.

Я сиділа в метро, щоб нічого не чути. Моєю метою було зберегти психіку, щоб потім могти працювати з дітьми. Я переконана, що дітей варто вивозити, щоб вберегти.

Наприклад, у моєму класі є дівчинка Софія, яка через війну не виходила в онлайн. Мама сказала, що її донька нічого не хоче: обняла свою собаку і сидить. У перші тижні війни Софія багато пережила та почула, у її сім'ї розбило машину. Вони потім виїхали, вивезли сім’ю в область, і вона все одно не виходила на зв’язок, не хотіла ні говорити, ні бачити дітей.

Діти у школі

Я наполягала, щоб їй просто вмикали наші онлайн уроки. Просто щоб вона чула, нехай навіть фоном, наші голоси. Я сподівалась, що їй стане цікаво і вона підійде до екрана.

Софія з мамою виїхали до Вільнюса трохи пізніше. Коли ми побачились, то усі довго обнімались і плакали. Але з дівчинкою зараз вже все в порядку: вона бігає, стрибає, посміхається.

В середині березня Катерина знайшла таксиста, який зібрав усіх тих, хто лишився у Харкові. Він привіз нас до автобуса – так ми дістались до Дніпра. Там переночували, відіспалися на ліжку вперше за 3 тижні. А потім доїхали до Вільнюса і нарешті відчули себе в безпеці.

Читайте також: "Смерть цей хлопчик переживав 4 рази". Як українці в Іспанії рятують дитячу психіку після втрати батьків та окупації

Навесні у дітей буде боліло: майже всі уроки переходили в обговорення звідки ми приїхали, що у кого сталося, хто що бачив, хто що пережив. Ми всі були з різних міст і всім хотілося розказати одне й те ж саме.

Зараз вже не так. Усі близькі – поруч, жахи війни проговорені та розділені з друзями та вчителями. Діти вже відволікаються, продовжують жити, але їх дуже сильно відрізняє патріотизм. На перервах у нас співають "Червону калину","Маму Стефанію" тощо.

Перше, що вони малюють – це прапор. Навіть усі сердечка – синьо-жовті. Вони з цим вже сюди приїхали.

Малюнок учня. Фото з архіву

Хоча, чесно, вчити молодшу школу онлайн складніше. Часто дзвонили батьки і казали: "Моя дитина погано читає". А насправді 6-річна дитина не має читати з екрана. Їм треба ще водити пальчиком по рядку в книзі. Але вони швидко орієнтуються. Їх треба зацікавити, а далі – вони самі занурюються у дослідження нової інформації.

Нам Катя включає камери спостереження у кабінетах в Харкові. Все лежить, приміщення зачинене. Ми готувалися мамам робити свято, робили квіти, прикрашали стіни, щоб потім знімати і дарувати мамі. У нас там плакати з 8 березня намальовані залишилися. Мали ще репетицію проводити. Але все мов на паузі.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: "Страх, що жахіття окупації може повернутися, не дає спокою". Історія мешканки Херсона про виживання в місті