"Я не мала права підвести". Історія тренерки з Харкова, яка рятувала від обстрілів 12 дітей

Я не мала права підвести. Історія тренерки з Харкова, яка рятувала від обстрілів 12 дітей

Понад 30 років життя харків’янка Елеонора Чек присвятила своїй улюбленій справі – тренерству з баскетболу. Займається з дітьми. Виховала учасників національної збірної та багаторазових чемпіонів. У переддень війни вона повезла своїх підопічних на чергові змагання – виборювати перемогу. Натомість довелося боротися за життя цих діточок, рятуючи їх самотужки від російських снарядів.

Обстріли з танків, авіабомбардування, холодні бомбосховища – всі ці жахи 12 дітей-спортсменів із Харкова пережили не в рідному місті, а далеко від дому та в розлуці з батьками. Аби вціліти, кожен із них не мав іншого вибору, як повністю довіритися тренерці Еллі. На ній була надзвичайно відповідальна місія – спасіння інших.

"Українська правда. Життя" в рамках проєкту "Прихисти своїх" розповідає її історію.

За день до вторгнення поїхали на змагання

23-го лютого збірна дівчаток-баскетболісток віком 12-13 років виїхали з Харкова та прибули до Києва, аби взяти участь у півфіналі чемпіонату України. Встигли провести першу гру. А наступного ранку почули незвичний гул літаків.

"24 лютого в мене почалося з дзвінків із Харкова – телефонували нажахані батьки дітей, яких я повезла на змагання, – розповідає Елеонора Чек. – Ми добре чули вибухи, оскільки мешкали на базі у Пущі-Водиці – районі столиці неподалік Гостомеля, де відбувалися активні бойові дії. Щоб убезпечитися, заховалися у бомбосховищі школи. Там було багато людей, дітей".

ВІДЕО ДНЯ

Тренерка Елеонора Чек

До укриття волонтери в перший же воєнний вечір завезли матраци та воду. Проте це не давало гарантії на виживання.

"Я розуміла: якщо ми залишимось там, то почнуться хвороби, проблеми з їжею, бо у нас у кожного тренера було на руках по 12 діточок. І була колосальна відповідальність. Тому вже 25-го лютого я ухвалила рішення, що в будь-який спосіб ми повинні якось вибиратися з Києва", – пригадує Елеонора Чек.

Вихованці Елеонори у бомбосховищі

Порятунок вихованців

Десятки дзвінків, години відчайдушних пошуків – і Елеонорі вдалося знайти автомобіль, аби доправити своїх підопічних до вокзалу.

"Це був маленький такий "бусик" лише на 6 посадочних місць – у той час, як мені потрібно було вивезти 11 дітей (одну дівчинку на той момент уже забрали батьки). Зате в тому "бусику" було велике багажне відділення. Так нам вдалося помістити в машину всіх дітей та їхні сумки".

Кілька годин небезпечною дорогою – і ось він, вокзал, а там – натовп і тиснява з десятків тисяч людей. Як не розгубити своїх?

"Я знайшла вільний куточок, обклала дівчат сумками, сказала їм, щоб вони навіть не ворушилися. А сама помчала шукати якийсь спосіб кудись виїхати. Майже 5 годин я бігала то на гору до кас, то вниз до дітей, то на гору до кас, то вниз до дітей", – пригадує тренерка.

При цьому жінка постійно тримала зв'язок з наляканими батьками підопічних: усі страшенно переживали, і ніхто не розумів, коли та як вони виберуться, і що буде далі.

"Заряд на телефоні стрімко закінчувався. І уявіть: усі діти віддали мені свої павербанки, щоб я могла бути в інтернеті та якось керувати процесом. Усі мені довірилися на 1000% – як дівчатка, так і їхні батьки. Я не мала права підвести", – розповідає тренерка.

Харків не приймав. Але надвечір таки вдалося посадити підопічних на потяг до Дніпра. Ну як посадити? Фактично впихнути. Бо люди розміщувалися навіть на верхніх полицях та в тамбурах. Але для дітей місця знаходили. До Дніпра потяг прибув уночі, в час комендантської години. Тому всій команді довелося ночувати на вокзалі. А вранці батьки однієї з дівчат прислали за ними автобус: вони домовились про прихисток у соціальному центрі в місті Красноград, що за 100 кілометрів від Харкова.

"Матуся нашої Олександри Афанасенко приїхала з млинцями, бутербродами, чаєм гарячим – нагодувала діточок. При зустрічі всіх обняла, плакала... Часто це згадую – ці події для мене на все життя", – тремтячим голосом ділиться Елеонора.

Елеонора Чек: "Я не мала права підвести"

Нерви на межі

Наступні 10 діб юні спортсменки та їхня тренерка перебували в соціальному центрі. Тут їх оточили увагою і турботою, забезпечили і теплими ліжками, і смачною їжею. Батьки поступово приїжджали та забирали своїх дітей.

"Я була з дівчатами 24/7 та намагалася всіляко відволікти їх від тих жахіть, які їм доводиться переживати. Грала з ними в ігри, розповідала цікаві історії... Зізнаюся, це для мене були дуже важкі дні… Я майже не спала, нервова система була на межі, тому мусила постійно пити заспокійливе. Розумієте, мені не можна було розслаблятися, впадати в істерики тощо. Тому я пила пігулки, які заспокоюють. І коли вони в мене закінчились, батьки мені їх роздобули – тому що мій розум повинен постійно бути ясним", – ділиться наболілим Елеонора.

У соціальному центрі всі були щохвилини готові спускатися в бомбосховище.

"Ми постійно спали одягненими. Верхній одяг був напоготові біля виходу в коридорі. Всі діти знали, де їхні чоботи стоять, де курточка лежить, рюкзачок з документами, телефони. І так – усі 10 діб, поки останню дитину в мене забрали. Тоді я просто видихнула спокійно і почала процес возз’єднання з власною родиною", – переповідає тренерка.

Порятунок родини

Весь той час, поки Елеонора Чек оберігала своїх вихованців, її рідна донька, мама, чоловік і зять перебували під жахливими обстрілами у Харкові.

"Було дуже страшно і моторошно. Ми мешкаємо на Салтівці – районі, який уже став відомим на всю Україну через злісне бомбардування його росією. Там було дуже гучно. Перші дні мої рідні боялись навіть вийти за хлібом. А моя матуся, якій уже 85 років, ще взагалі не вірила: "Що? Війна іде? Такого не може бути"... Коли закінчився хліб, чоловік пік якісь млинці та коржики з продуктів, які були вдома. То мама дивувалась: "Ви що, не можете по хліб вийти? Чому в домі хліба немає?", – пригадує Елеонора.

У перші дні війни у двір будинку, де живе Елеонорина донька з чоловіком, прилетів російський снаряд. У домі вибило вікна. Їх затулили фанерою. А родина перебралася до квартири батьків.

"Одного дня зять повертався з магазину і потрапив під обстріл. Снаряди розривалися зовсім поруч. Він дивом встиг забігти додому і так налякався, що відтоді ніхто майже не виходив із будинку. Укриття від нас далеченько, тому, коли росія бомбила район, родина сиділа у ванній чи в коридорі. А моя старенька мамуся витягала слуховий апарат і бідкалася: "Я нічого не чую, тому мені не страшно. Та й куди мені тікати – я не можу навіть пересуватись", – переповідає жінка.

І родин із такими старенькими людьми – безліч, розповідає Елеонора. Більшість із них хворі, залежать від ліків, багато лежачих. Ніхто з них не міг не те що в бомбосховище йти, а навіть спуститися в підвал. І рідні не могли їх залишити, сиділи поруч. Не витримавши напруги, родина Чек ухвалила рішення виїжджати з багатостраждального Харкова.

"Знайшли машину. Але як туди всі "запакувалися" – це окрема історія. Уявіть: середній зріст усіх членів нашої родини – під два метри. І от посідали: водій, моя матуся на передньому сидінні з двома кішками на руках, позаду – двометрові чоловік, зять, донька, і у них на руках ще дівчинка 17 років, яку нас попросили вивезти знайомі. Речей узяли мінімум, бо машина на пузі повзла", – каже Елеонора.

100 кілометрів від Харкова до Краснограда родина їхала понад 6 годин. Обстріли, пункти пропуску, хаос і затори супроводжували автомобіль вимушених переселенців.

"Батько моєї вихованки розповів жахливу історію: вони виїжджали напередодні і ледь не загинули: просто перед їхньою машиною розірвалась бомба. Тому ті нещасні 100 кілометрів були дуже для нас тяжкі та нервові", – схлипує жінка.

В Краснограді друзі допомогли родині знайти квартиру, і ще місяць усі жили там. Але для сім’ї спортсменів не знайшлося відповідної роботи, а працю з дітьми тренерка називає своїм найціннішим покликанням у житті:

"Сьогодні надзвичайно важливо відволікти діточок від війни. Бо якщо вони будуть у постійному стресі, це не буде добре для розвитку нашої молоді".

Відтак сім’я знайшла можливість виїхати до Кропивницького.

Елеонора з чоловіком

Справа життя

У Кропивницькому мешкають свати Еленори та Олега Чек. Тож наразі живуть усі разом великою родиною. У незнайомому місті почали займатися волонтерством: безкоштовно тренували баскетболу дітей переселенців усе літо.

Відразу зібралася група охочих з майже двох десятків дітей. Місцеві люди радо йшли назустріч: школа №6 надала зал для занять, волонтери закупили м’ячі. А згодом Елеонору та Олега взяли на півставки у школу №4. Кожен тренує по 2 групи дітей: загалом понад 60 майбутніх спортсменів.

"У нас є діточки з Херсона, Запоріжжя, Сєвєродонецька, Харкова. Вони познайомилися з баскетболом тут, у Кропивницькому, закохалися в нього і сказали, що планують займатися ним далі після війни. Для мене це дуже цінні досягнення, бо моя робота – це моє життя", – говорить Елеонора Чек.

Жінка та вся родина вірить і дуже сподівається, що наступного літа вдасться повернутися до, на щастя, вцілілої оселі у рідному Харкові: відбудовувати місто та виховувати майбутніх чемпіонів.

***

На сайті Прихисток небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток в будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг – 900 гривень за людину на місяць. Зараз на сайті близько 16 тисяч оголошень. Сторінку перекладено 40 мовами.

Вікторія Ярижко, спеціально для УП. Життя

Реклама:

Головне сьогодні