Відбудувати надію. Історії українців, яких війна позбавила дому і які знову отримають житло

Відбудувати надію. Історії українців, яких війна позбавила дому і які знову отримають житло

Після початку повномасштабного вторгнення Росії Новояричівська селищна громада на Львівщині прихистила понад 2 тисячі українців з окупованих та територій, де ведуться бої. Серед переселенців – 580 дітей.

Родини знайшли тимчасовий прихисток вдома у місцевих мешканців. Громада допомагає з продуктами й предметами першої необхідності. Та належні умови для розміщення усіх сімей, змушених покинути Донбас та південні регіони країни через воєнні дії й окупацію, відсутні.

У власності громади є старий гуртожиток у селі Неслухів, який після реконструкції та облаштування слугуватиме гідним житлом для постраждалих сімей.

30 квартир-студій постраждалі родини отримали завдяки реновації будівлі в рамках проєкту "ДІМ".

"На жаль, сьогодні умови більшості прихистків не про людську гідність, швидше про виживання. Проєкт "ДІМ" – це 30 хай невеликих, але по-домашньому затишних квартир. З окремими кухнею та ванною кімнатою. А ще оновлені місця загального користування, сучасний дитячий майданчик. Нам важливо було створити для людей дім, де знову захочеться жити", – ділиться Наталія Оніпко.

Розповідаємо історії родин, які отримали нову домівку.

Родина Жирнових із Харкова

Сергій Жирнов із Харкова, окрім перемоги та миру, має дві мрії – щоб син Нікіта, якому зараз 10 і який фактично половину життя бореться з раком, якнайшвидше одужав. І ще зібратися всією великою сім’єю під одним дахом.

Сергій Жирнов

Ми з Харкова. У нас 7 дітей. Двоє вже зовсім дорослих. Старшому Ігорю 30 років, доньці Олені – 25. Каті та Ані по 12 років, Нікіті, з яким я зараз на лікуванні у Львові – 10, Дані – 9 і Єгору, наймолодшому – 7.

Дружина Оксана – мати-героїня, але ще не встигла отримати офіційно статус, бо розпочалася війна. Вона тепер із Катею, Анею, Данею та Єгором у Німеччині. Ми з Нікітою – в Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі. В Нікіти онко. Якраз у грудні буде рівно 5 років, як діагностували захворювання. Епіндінома анапластична (рак центральної нервової системи – ред.). За цей період це вже третій рецидив.

Оксана з 4 дітьми евакуювалися з Харкова у квітні. Зупинилися аж в Німеччині. Ми з Нікітою були в той час на території Росії. Пробули там 3 місяці. Ніяк не могли виїхати.

Перед самим початком повномасштабного вторгнення 19 лютого поїхали з сином на обстеження. Нікіта проходив курс лікування в Санкт-Петербурзі у грудні 2021-го. І через півтора місяця нам необхідно було з’явитися і перевіритися, чи все пройшло успішно. Обстеження син пройшов. А вже 24 лютого ми не змогли повернутися додому.

Вибиралися через Туреччину. Допомогли місцеві волонтери та благодійна організація, яка опікується онкохворими дітьми. Нам придбали квитки на літак, бо тоді вже почався сезон відпусток, ціни – на піку. Важко було самим придбати. Та й коштів насправді таких не було.

Ми летіли рейсом на Ганновер через Стамбул. Перед вилітом нас затримала ФСБ. Обшукували, мовляв, ми виїжджаємо в "недружню країну". Півгодини нас протримали в якомусь підвалі. Мусив пояснювати, чому саме в Німеччину, що до сім’ї їдемо. Не очікував такого ставлення. Сина оглядали прискіпливіше, ніж мене. Обмацали з ніг до голови, роззували. Розумію, якщо б мене, дорослого чоловіка ще призовного віку. А так дитину. Нікіта був наляканий. Мене це дуже обурило.

Сергій разом із сином Нікітою

У Німеччині нас прихистили, добре ставляться, підтримують. Діти навчаються в німецькій школі, паралельно й українську програму проходять. А от лікувати Нікіту відмовилися. Тому ми повернулися до наших лікарів в Україну, які Нікіту оперували. Проходимо сьогодні курси хіміотерапії.

Спочатку мешкали в прихистку для вимушених переселенців. Єдине, багато людей. Хтось десь по дорозі застудився, кашляє. А Нікіті ж хворіти категорично заборонено. Імунітет просто не спрацює. Я не можу так ризикувати. Ми побули в притулку 3 дні і переїхали в готель. Бо з квартирами напружена ситуація у Львові.

У Харкові на весь наш багатоповерховий будинок 2 родини лише залишилося. Прилітало кілька разів на подвір’я. Сама будівля ніби стоїть, тримається.

Дружина дуже хоче повернутися. Бо лікування Нікіти потребує включеності на повну. Хімія важка. Капаємося протягом тижня. Син має бути постійно під наглядом. Та й він сильно сумує за мамою, за всією сім’єю разом. І я теж. Найбільше цього не вистачає. Щоб ми були поруч один з одним. Так набагато легше все проходити.

Родина Фелік із Лисичанська

Олена Фелік евакуювалася у Львів з Лисичанська з двома синами. Старший Владислав – з інвалідністю. Допоки в сусідній дім не потрапила ракета, сподівалася, що ось-ось все закінчиться. Але після того, як на власні очі побачила, що може статися з її домівкою будь-якої миті, вирішила: "Годі! Треба рятувати родину".

Олена Фелік

У Лисичанську я викладала в музичній школі. 34 роки навчала дітей грі на баяні та акордеоні. Обожнювала свою роботу. В мене навіть ансамблі були: "Веселка" та "Веселочка". В одному – діти старших класів, в другому – молодших. Брали участь в обласних та міжнародних конкурсах. Учням було трохи лячно, але подобалось. Особливо, коли вигравали. Якось на Всеукраїнському конкурсі "Поліський вернісаж" у Чернігові зайняли одразу два перших місця у різних категоріях. Це було щастя.

Коли почалася війна, мої вихованці розбіглася по всьому світові. Хтось виїхав до Естонії, Литві, Латвії, Німеччини, а хтось більш-менш поряд – у Чернігові, Вінниці… Намагаюся підтримувати з ними зв’язок, але, на жаль, не дуже добре виходить. Життя змінилося повністю. Відчуття, що ніби тисячу років пройшло відтоді.

Вранці 30 березня ракета потрапила в таку ж багатоповерхівку, як наша. Розтрощила повністю три поверхи. Це був жах. Зрозуміла, що чекати вже нема чого. На наступний день виїхали з міста.

Евакуація була організована дуже добре. У той день на порятунок чекали тисяча людей, але автобусів вистачило на всіх. З трьома пересадками доїхали до Лозової. Там нарешті сіли на потяг до Львова.

Після прибуття в місто нас підхопили волонтери і вже не відпускали. Опікувалися. Допомагала з їжею, речами, інформацією. Деякий час жили в "Арені-Львів". Там відпочили, отямилися. І вже звідти нас повезли до села Дідилів. Заселили у місцеву школу. Ми потрапили в біологічний клас. Просторий, світлий. У ньому одразу розмістилися 16 людей. На наступні кілька місяців він став нашим домом.

Олена Фелік евакуювалася у Львів з Лисичанська з двома синами. Старший Владислав – з інвалідністю

У школі нас годували тричі на день. Місцеві приносили продукти. В закладі була душова. Прали в пральній машинці – нам її досить швидко встановили. Все було дуже по-людськи. Війна, якою б страшною не була, показала, які в нас люди в країні! З нами працювали психологи – організовували майстеркласи з малювання та ліплення. Хотіли щоб ми заспокоїлися, відволіклися. Так і вийшло.

Я записалася в місцеву бібліотеку, де мені порадили книжки з вишивання. Ніколи б не подумала, але це мене зацікавило. Спробувала. Спочатку на одній сорочці, потім на інший. Захопилася. Мої нові друзі подарували мені для мого нового хобі все, що потрібно. Досі несуть мені нитки, цікаві візерунки. Заохочують. Ось так раптом знайшла улюблене заняття.

Наприкінці серпня нас переселили до сільради, бо почався навчальний рік. На другому поверсі кожній родині виділили кабінети. Звісно, можна жити, але чим далі, тим більше відчувається необхідність мати свій власний простір.

Коли нам розповіли про проєкт з реконструкції гуртожитків у Неслухові, в мене з’явилася надія. Але повірити, що сіра, холодна будівля лише через кілька місяців перетвориться в теплі, затишні квартири, було важко. Бо це якась казка. Так не буває. Але виявилося, що буває.

Побачити цю красу мені вдалося ще до новосілля. Сказати, що була вражена, нічого не сказати. Я була в шоці. Не очікувала, що все буде зроблено з таким теплом, з такою повагою до наших потреб. Все враховано до дрібниць.

Родина Шелякіних із Лисичанська

Після авіанальоту, під який потрапила 63-річна пенсіонерка Олена Шелякіна разом із невісткою під час походу за продуктами, її син більше не хотів чути ніяких аргументів проти евакуації: "Виїжджаємо!". Дивом вцілілі жінки після пережитого жаху навіть не думали заперечувати. Зібралися за 20 хвилин.

63-річна пенсіонерка Олена Шелякіна

Я народилася в Мар’їнці – в селищі, яке зараз в окупації. У два роки переїхала в Лисичанськ. Звідти родом моя мати. Там я навчалася, вийшла заміж, народила двох синів. Працювала інженером на заводі гумотехнічних виробів.

Коли у 90-ті підприємство закрили, залишилися без роботи. Підробляла де могла. Важкі були часи. В якийсь момент вирішили з чоловіком, що без шматка землі не виживемо. Обміняли свою двокімнатну квартиру на дім в селі Лоскутівка – на дизелі 20 хвилин від міста.

Село маленьке, на 500 домогосподарств, але затишне. Будівля наша 1904 року. Стара, але міцна. Дубова, обкладена цеглою. Для селян вона щось на кшталт місцевої пам’ятки. Моя подруга, яка старша за мене, казала, що цей будинок – робота її діда. Він його збудував. Тож в нашому подвір’ї пройшло її дитинство.

"Ось ту абрикосину я посадила", – чула від неї кожного разу, коли приходила до мене на вечорниці.

Великого господарства в нас не було. Нам вистачало городу, кролів та курчат.

Нашого дому вже немає. Згорів. Дізналися про це вже тут, в евакуації, на Львівщині. Син якось потрапив в інтернеті на відео. Свій будинок впізнали по цоколю в п’ять сходинок та височенній драбині. Її "вуха" стирчали на фоні неба, бо даху вже не було. Потім це підтвердили наші земляки.

Так сталося, що евакуювалися ми не з Лоскутівки, а з Лисичанська – останні пів року я доглядала стареньку матір, яка померла за дев’ять днів до війни.

Місяць жили в підвалі. Всі разом: я, син, невістка та двоє онуків. Діти спали в шапках на розкладачці. Вітер виє. Холодно. Я бігаю на п’ятий поверх готувати їсти.

4 березня сиділи на кухні, коли почули страшний гуркіт та свист. Сирени чутно не було. Стали між двома стінами. У вікні побачили ракету, яка прямувала в наш бік та влучила в сусідній дім. Один метр нижче і нас вже не було б…

А потім на місто почали скидати авіабомби. З невісткою потрапили під авіанальот. Це стало останньою краплею. Зрозуміли, що життя тут не буде. Треба виїжджати.

Зібралися за двадцять хвилин.

Було неважливо, куди їхати. Головне, аби не бахкало. Хотілося тиші. У Лозовій сіли на потяг до Львова. На станціях нас годували волонтери. В Ковелі навіть вінегретом пригощали. Їхали в темряві два дні. Довго стояли в полях – можливо, перечікували обстріли. Але то все дрібниці – люди раділи, що вдалося врятуватися.

У першу ніч було дико, що тихо. Не чутно цього бах, бах, бах… Таке враження, ніби пливеш в безповітряному просторі. Ось коли в людині щось дуже болить, а потім раптом біль відпускає. Щось подібне відчувала. Не чула ні ніг, ні рук – єдину суцільну радість. Бо тиша, тиша, тиша…

У Львові перший волонтер, до якого ми звернулися, швидко організував безкоштовну "доставку" нашої родини до місця розташування. Це була "Арена-Львів", де ми пожили кілька днів. У місті не залишилися – зовсім не було грошей. Тож поїхали в Дідилів, де нас заселили у школу. Там нам було добре. Головне – без вибухів. Та й смаколиків наїлися досхочу завдяки гуманітарній допомозі.

А потім місцева влада допомогла нам знайти будинок в оренду, де ми зараз мешкаємо. Сплачуємо тільки комуналку. Місцеві люди допомагають, чим можуть. Картопля, морква, цибуля, яйця, бурячки – діляться всім.

Мріємо про власне житло. Бо своє – воно своє. Хочеться бути незалежними. В українців це в крові. Тому хай невеличке, але наше.

Особисто в мене є ще дві мети. По-перше, зробити зуби. По-друге, зв’язати собі багато речей (обожнюю в’язати гачком) і доки їх не зношу, житиму. Усім ворогам на зло.

Родина Качмарьових із Дружківки

Батько-одинак двох дочок Андрій Качмарьов у 2019 році проходив службу у бойовій бригаді у місті Десна Чернігівської області, відомому навчальному центрі сухопутних військ ЗСУ. Відтоді майже завжди носив військову форму. Так усі в Дружківці, де мешкала його родина, й сприймали – як військового. Війна поставила Андрія перед вибором: залишатися в рідному місті, ризикуючи життям дітей, або виїжджати в безпечну невідомість.

Батько-одинак двох дочок Андрій Качмарьов

Хрещена мати мого старшого сина виїхала на Львівщину ще в березні. Коли трохи облаштувалася, почала кликати нас до себе. Я ніяк не міг наважитися. Куди їхати? Що я там буду робити без роботи, без грошей? У Дружківці я працював на хлібзаводі. Тож вдома завжди був свіжий хліб. До того ж тут мій молодший брат, моя матір – завжди допоможе, догляне дочок.

Але коли в черговий раз добрі люди нагадали мені, де я служив і як через це ризикують мої доньки, якщо росіяни прийдуть в місто, нарешті вирішив евакуюватися.

До війни я збирався влаштовуватися інструктором у навчальний військовий заклад у Десні. Квартиру навіть давали. Була перспектива. Бо ми тут в Дружківці жили в старому гуртожитку, який я ще з дитинства пам’ятаю, як занедбану будівлю – чорний грибок на стінах, відірвані шпалери, штукатурка сиплеться… Але почалася війна – життя перевернулось. І ось ми тут. На Львівщині. Живемо у сільраді. Перемо вручну. Спимо в одязі, бо опалення немає. Годуємося у школі безкоштовно. Тричі на день. І це добре, бо з грошима проблеми.

Андрій Качмарьов із доньками

На фронт мене не беруть. Навіть на блокпост не взяли. Кажуть, що вистачає людей, а ти, мовляв, йди виховуй доньок. Я не проти, але якось потрібно заробляти.

Старшій Ілоні 12 років, молодшій Валерії – 10. Я – батько-одинак. Так склалося.

Звісно, нам допомагає син, який служить в Дніпрі. Приїжджав до нас у відпустку. Купив нам велосипед. Копійчину трохи підкидає. Гуманітарка виручає. Але всі запаси з неї бережемо на зиму.

Власна оселя в Неслухові – велика допомога для нас. Бо коли є якась точка опори, можна рухатися далі. Думаю, що коли влаштуємось, буду викликати матір сюди. Вона не хоче кидати батьківщину, господарство, корову, але куди діватися? Тут її онучки. А я поїду на заробітки. Треба забезпечувати майбутнє дітей. Хто, як не я, про них подбає.

Донькам дуже подобається тут, на Львівщині. Запитав їх якось, чи хотіли б повернутися назад, кажуть, що в жодному разі. Тож будемо пускати коріння тут.

***

Засновниця та президентка благодійного фонду "Запорука" Наталія Оніпко пригадує, що ідея створити житло на базі вже наявного житлового фонду, який простоює, виникла після зустрічі з підопічною родиною з Краматорська. Якраз тоді у хлопчика закінчувалося лікування у Львові. А подітися мамі з чотирма дітьми, двома котами та трьома собаками нікуди... Де жити, як жінці витягувати таку велику родину самій? Розуміння, що таких сімей сотні, стало поштовхом до дій.

"На жаль, сьогодні умови більшості прихистків не про людську гідність, швидше про виживання. Проєкт "ДІМ" – це 30 хай невеликих, але по-домашньому затишних квартир. З окремими кухнею та ванною кімнатою. А ще оновлені місця загального користування, сучасний дитячий майданчик. Нам важливо було створити для людей дім, де знову захочеться жити", – ділиться Наталія Оніпко.

30 квартир-студій для постраждалих родин завдяки реновації гуртожитку – проєкт, який реалізує команда благодійного фонду "Запорука" спільно з італійськими партнерами-фундаціями Soleterre Onlus, Rosa Pristina та Fondazione Prosolidar.

Наталія Бужинецька, Тетяна Сащук, спеціально для УП. Життя

Фото Ірина Мисюра

Реклама:

Головне сьогодні