"Впадати у відчай стало звичною справою": історії жінок, які чекають чоловіків з полону

Протягом воєнного 2022 року Україна повернула додому 1596 людей з російського полону. Під час першого обміну у 2023-му зі своїми родинами об’єдналися пів сотні українських військовослужбовців.

Ще близько 3400 наших громадян, військових та цивільних, зустріли новий рік в окупантів, розповіла уповноважена президента з питань забезпечення прав захисників Альона Вербицька.

"Українська правда. Життя" поговорило з сестрою, дружиною та мамою військовополонених, які місяцями не бачили своїх рідних. Катерина з Миколаєва, Дзвенислава зі Львова та Ольга з Кіровоградщини розказали про те, як живуть по цей бік російського полону.

Про полонених мовчати не можна та водночас, аби не нашкодити процесу обміну й з міркувань безпеки, ми не будемо розголошувати дані захисників та прізвища родин полонених.

Катерина: "Завтра 9 місяців, як він "працює""

Катерина розповідає про звістку від чоловіка Дмитра, яку отримала в серпні 2022-го року: "Лист А4, повністю списаний, ми заламінували".

Дмитро на зв’язок не виходить з квітня, тому лист став останнім повідомленням від чоловіка. Його вирішили обгорнути в ламінат напам’ять. В ньому Дмитро розповідає про життя в полоні.

Лист від Дмитра

Якщо іншим, розповідає Катя, чоловіки писали до 10 слів, то вона отримала деякі подробиці – Дмитро розповів, що з ним нормально поводяться, його стрижуть, є зубна паста, видають постільну білизну.

"Так написав, наче він на курорті. Мене попередили, що це все треба ділити на 10", – ділиться дружина.

У листі чоловік додав, що молиться за своїх дівчат, аби їх обходило горе, й що обов’язково вистоїть, аби нарешті побачитися з рідними.

Бути присутнім на 3-річчі доньки – було особливим бажанням чоловіка, розповідає Катерина.

Для маленької Софії тато на роботі й не може зателефонувати, бо без світла та мобільного зв’язку вже більш як рік.

"Попри вік, Софія знає багато молитов. Ми ходимо в церкву й вона молиться, просить аби тато повернувся з роботи додому, бо завтра вже 9 місяців як він "працює", – каже Катерина.

Віру в найкраще, мовить жінка, на відстані вселяє в неї сам Дмитро. І лист, який завжди перед очима, тому доказ. Він російською, бо українською не можна, але в кінці підпис: "Ваш Дімочка".

Поки чоловік 9-ий місяць в полоні, дружина з донькою чекають на нього вдома. Катерина збирає гроші на потреби українських військових, про які повідомляє у своїх соцмережах.

"Наша зустріч буде найщасливішим моментом у житті. Цей день щодня перед очима", – резюмує дружина військовополоненого.

Дзвенислава: "Час якийсь невблаганний"

"Переломним був День святого Миколая, коли зрозуміла, що рік не бачила брата. Після того стало значно важче", – розповідає львів’янка Дзвенислава.

Востаннє Святослав приїздив додому на Миколая у 2021-му. Це була відпустка, дуже рідні теплі дні у Львові, сімейна зустріч за столом, із піснями та колядками, згадує Дзвенислава. Ніхто й гадки не мав, що попереду стільки днів розлуки.

Зв’язок із братом зник на початку травня. По месенджеру хлопець тоді розповів, що має поранення й переведений в шпиталь. Від ранку 6 травня й донині хлопець на зв’язок не виходить.

"Чи не щовечора передивляюся нашу розмову. Раніше вона заспокоювала, а зараз це навпаки якесь зворушення і смуток, сум за братом", – ділиться дівчина.

Святослав

Остання звістка про Святослава була на початку осені від його звільненого товариша про те, що брат схуд, а нога після поранення не до кінця розгинається.

"Живемо в постійному очікуванні. Діє координаційний штаб щодо питань про повернення, але про тих, хто в списках, нам невідомо", – ділиться Дзвенислава.

Минулий рік для родини закінчився тихою вечерею, розповідає дівчина. І Різдво вперше відзначали 25 грудня, коли за столом не пролунало жодної колядки.

"Нашій прабабусі 90 років, і Святослав перший її правнук. Після традиційної молитви перед вечерею вона таким голосом з тремором почала просити за хлопців", – згадує правнучка.

Ще на початку 2022-го Святослав із нареченою Мар’яною планували зіграти влітку весілля, з усіма традиціями й в колі найрідніших. Свої корективи в плани родини внесла Росія.

Фотовисавка. Львів, 2022

Зараз Дзвенислава разом з дівчиною полоненого брата організовує акції на підтримку полонених військових. Зізнається, що на початку була впевнена, все це триватиме не довше кількох місяців. Але через той невиправданий оптимізм нині трохи важче:

"Втомлює не боротьба, а очікування. Час якийсь невблаганний, так летить, але все одно боротися ми не перестаємо. Ми віримо, чекаємо".

Ольга: "Війна розпочалась з полону"

Ольга з чоловіком живуть в маленькому селі на Кіровоградщині. Мають будинок, свій город, невеликий курник поруч. Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, єдиний син подружжя – 20-річний Олексій – був на навчаннях на Херсонщині, поблизу кордону з Кримом.

"24 лютого о 4 годині ранку мені зателефонували російські військові та сказали, що наш син у них і щоб ми не переживали", – розуміючи, що Росія почала повномасштабне вторгнення, а сина взято в полон, не нервувати в той ранок було неможливо, каже Ольга. Тоді ж востаннє почула голос хлопця.

"Я питаю, сину, ти в полоні? Він каже – так, ма, я в полоні. І все, більше я його голосу не чула", – згадує жінка.

Побачити дитину пізніше вдалося на російському телебаченні. На той час ще 19-річний Олексій потрапив у матеріали росіян про українських військовополонених.

"На відео він зі мною балакав. Казав, що все добре, його не б’ють. Він плакав", – мовить Ольга.

11 місяців, допоки триває війна, жодної інформації чи назви селища, де взяли в полон її сина, вона не бачила. Зізнається, що впадати у відчай стало звичною справою, коли тобі – 56 років, чоловікові – 59, й у вас єдиний син, каже Оля.

Олексій

Нині жінка мріє про одне – побачити прізвище сина в списку повернутих.

"Коли дзвониш в штаб, а тобі кажуть: "Ми робимо все можливе, чекайте", хочеться взяти телефон і кинути", – говорить Ольга.

Полоненому сину мати двічі писала листи, подружжя розповідає про нього журналістам та виплакує свої емоції вдома. Батьки не забувають вітати сина зі святами: Днем народження, Різдвом чи Маланкою. Це все бажають синовій фотографії, яка стоїть на комоді у вітальні будинку.

"Зараз нічого не радує. От живеш так: живеш і ждеш", – зізнається Ольга.

Анастасія Поя, "Українська правда. Життя"

Читайте також: "Йшов підлітком, повернеться чоловіком". Розповідь матері про 21-річного сина, який потрапив у полон




Реклама:

Головне сьогодні