"Милиці були моєю зброєю": історія жінки, яка бачила бої та окупацію Маріуполя з лікарняної палати

16 лютого Оксана Гальченко з Маріуполя зламала ногу. Тому страшну звістку про повномасштабну війну вона почула, коли була в лікарні, на милицях.

На них же зустріла окупацію, коли ворог захопив мікрорайон, де був медзаклад. Стискаючи їх, жінка робила зауваження окупанту, який нахабно увірвався з сигаретою у задушливий підвал із хворими. Так само, спираючись на милиці, 28 березня пацієнтка залишила лікарню та рідне місто.

Своєю історією та спогадами про людей, які були поруч, Оксана Гальченко поділилися з "УП.Життя".

Життя змусило взяти паузу

Оксана народилася в Маріуполі у творчій родині. Все її дитинство минуло в Палаці культури: займалася танцями, відвідувала музичну школу.

Для навчання дівчина обрала більш прагматичний факультет зовнішньоекономічної діяльності. Але гени та справжні бажання взяли своє: вона повернулася в сферу культури. Пропрацювавши 5 років за кордоном, повернулася додому, де відкрила власну школу танцю та стала заступницею директора Міського палацу культури "Чайка".

На фоні Драмтеатру, який росіяни бомбили 16 березня

Зміни для Оксани почалися з настанням 2022 року. У січні вона звільнилася з роботи: після 18-річного робочого марафону хотілося перевести дух, роздивитися навкруги і обрати, яким шляхом іти далі.

Але 16 лютого зупинитися змусило життя. Оксана зламала стопу і потрапила до Обласної лікарні інтенсивного лікування Маріуполя. За два дні до вторгнення її прооперували. А в перший день повномасштабної війни вона стала на милиці. Зрештою, вони стали її зброєю, захистом та підтримкою.

"У палату зайшла медсестра, сказала, що ранок не добрий, бо росіяни перетнули кордон з півночі, сходу та півдня. Ми в 2014-2015 роках вже були щеплені від війни. Тоді чули вибухи, постріли, бачили прапори "ДНР" на адмінбудівлях… 24 лютого я навіть не могла уявити, що усе дійде до трагедії такого масштабу. У нас ще було світло, вода, інтернет. Наша місцева влада заспокоювала з екранів, що все під контролем. Про евакуацію ніхто нічого не казав", – згадує Оксана Гальченко.

Коли почалося вторгнення, пацієнтів з палат переселили до коридору

25 лютого більшість пацієнтів роз’їхалися по домівках. Тих, хто залишився, переселили до коридору. Оксана не поїхала: вона потребувала медикаментозного лікування та й жила в іншому мікрорайоні одна. Тож вирішила, що в лікарні безпечніше.

"81-річна знайома ходила до мене через усе місто"

17 мікрорайон, де була лікарня, росіяни почали обстрілювати 26 лютого. З того моменту зникла вода. Електроенергія іноді з’являлася.

Третього березня прилетіло й до лікарні: поряд розірвався снаряд і вибуховою хвилею вибило усі вікна. І з того моменту в приміщенні стало дуже холодно, пацієнти майже не знімали верхній одяг. За світлом зник інтернет. Наступного разу друзі побачать Оксану "в мережі" аж 30 березня.

"Я ніколи не забуду, як про мене турбувалися люди. Особливо вразила подруга нашої родини Тетяна Горюнова, їй 81 рік. Вона живе у центрі міста. Жінка знала, що я в лікарні, тому пішки під обстрілами прийшла навідати мене і принесла їжу. Це було на початку березня, коли навколо вже вибухало", – розчулено каже жінка.

Про те, що відбувається в інших мікрорайонах Маріуполя, пацієнти дізнавалися від військових, нових поранених та волонтерів Червоного Хреста, які раз на три дні привозили ліки та воду.

Поранені надходили до медзакладу щодня: по 40-50 людей. Спочатку їх могли возити швидкі, цивільні. Потім вибухало скрізь, тому поранених доставляли самі військові та хлопці з Червоного Хреста. Згодом багатьох просто несли на руках.

"Пам’ятаю, двоє українських солдатів несли на руках молоду жінку Світлану та її 5-річну доньку Лізу понад 15 кілометрів. Жінка була поранена. З усього будинку вижили вона з донькою та братом. Мама, сусідка та інші люди загинули під завалами", – згадує Оксана.

Маленьку Лізу поселили в коморі, де раніше зберігали медикаменти. Дівчинка була в такому шоковому стані, що не хотіла виходити звідти півтора тижня, всього боялася. Згодом Оксана змогла вмовити її вийти до мами.

"Від адреналіну мене трясло, а тіло відмовлялося слухатися"

"Біля нас тривали бої. Ми чули прильоти і відльоти. Це було дуже страшно, адже ти вже нічого не контролюєш, від тебе нічого не залежить. Навіть тіло відмовлялося слухатися: від адреналіну мене трясло. Ми ховалися біля двох стін і молилися, щоб до нас не прилетіло. Усі люди по-різному поводилися: хтось кричав, хтось затуляв вуха долонями", – говорить Гальченко.

Також вражала поведінка лікарів. Вони схудли удвічі. Розривалися між родинами та пацієнтами. Ліфти не працювали, тож хворих заносили на руках сходами на третій поверх, де була операційна. Світла вже не було, але там працював генератор.

Головна лікарка Ольга Голубченко подбала про те, щоб в лікарні було харчування. Тож хоча б потроху, але люди мали що їсти.

А після того, як росіяни 9 березня розбомбили 3-й пологовий, породіль привезли до лікарні, де була Оксана. Тож дітей на світ приймали звичайний гінеколог та медсестра.

Танк стояв повернутий дулом у бік лікарні, і за три дні він вистрілив

10 березня з вікна на п’ятому поверсі Оксана побачила український прапор на даху. Потріпаний, зранений, він гордо майорів під натиском морозного вітру на фоні палаючих будинків. Жінка відчула, що має обов’язково сфотографувати його… Вже наступного ранку росіяни окупували 17 мікрорайон і зайняли лікарню.

Прапор який Оксана сфотографувала за день до окупації мікрорайону

"Про те, що ми в окупації, повідомила медсестра. Вона попросила поводитися тихо, зайвий раз не розмовляти з військовими і не виказувати свого ставлення, щоб не було проблем", – розповідає Оксана.

Потім зайшли російські солдати з гранатометами за спинами. Вони обшукали кожну палату, кабінет. Потім залишили так званих "ДНР-ців" на посту, щоб ті контролювали ситуацію.

Кілька днів біля лікарні стояв російський танк, повернутий дулом на будівлю. Медперсонал дуже переживав, що одного дня він вистрелить. І за три дні це сталося. У стіні з’явилася величезна діра на п‘ятому поверсі. Від того пострілу постраждало 2-3 людей. В лікарні була паніка. Після цього усіх пацієнтів переселили до підвалу.

Обласна лікарня інтенсивного лікування після того, як у неї вистрілив танк, який три дні стояв із направленим у стіни дулом

У лікарні скрізь був страшенний сморід та антисанітарія.

"Я ніколи не забуду той запах крові, поту, гною, брудного тіла… Люди лежать просто у коридорах і до них ніхто не підходив, бо лікарі фізично не встигають усім допомогти. Каналізація не працювала. У туалетах – фекалії, папір, прокладки. Мити це все не було кому і чим", – пояснює Оксана.

І попри все це вона посміхалася іншим пацієнтам, була приязною. Люди заряджали одне одного немов батарейки, і це допомагало триматися.

Водночас окупанти поширювали дезінформацію. Командир "ДНР-ців" вдавав із себе товариша і пропонував хворим їхати до Гурзуфа. Розповідав, що президент Зеленський уже втік з України, що росіяни майже взяли Київ. Альтернативної інформації у людей не було. Але, за словами Оксани, усі відчували, що він бреше.

Про "зелені коридори" люди дізнавалися за кілька днів потому

До 17 березня в 17-му мікрорайоні ще лунали постріли, а потім лінія фронту перемістилася ближче до центру міста. Загалом захоплення Маріуполя виглядало так. Спочатку росіяни скидали бомби на якийсь мікрорайон. Знищивши його, зачищали. Далі – ставили "ДНР-ців" на блокпостах. І бралися за наступний.

Коли бойові дії поблизу лікарні стихли, росіяни почали роздавати гуманітарку. Біля машин щодня вишиковувалися довжелезні черги.

"Одного разу я вийшла надвір і побачила цю чергу. Здавалося, то кадр із фільму жахів. Люди знесилені, голодні, холодні. В очах – страх та відчай. Нас усіх принизили до рівня виживання. Раніше ми мали все: житло, гроші, роботу… Тепер стояли за шматком хліба, як жебраки", – роздумує жінка.

Вона дуже хотіла виїхати до Львова, але не мала з ким. До того ж це було небезпечно. "ДНР-ці" розстрілювали машини цивільних, коли ті намагалися евакуюватися. Так люди потрапляли не на підконтрольну Україні територію, а до лікарні. Це якщо пощастило вижити.

Організованої евакуації з міста не було. А про якісь "зелені коридори" в лікарні люди дізнавалися за кілька днів потому.

Двічі на день автобус вивозив охочих до Нікольського, окупанти називали його по-старому, Володарське. Але на той автобус реєструвалися заздалегідь, у черзі були тисячі людей. З Нікольського можна було безкоштовно їхати до Донецька або в Росію.

"Милиці були моєю зброєю"

Емоційний стан Оксани був важким. Крім проблем із ногою, вона ще й сильно застудилася. Із ліків мала лише два пакети протизапального та сіль для полоскання горла. Голос сів, кілька днів трималася температура.

Оксана розуміла: ще кілька тижнів і це переросте в запалення легень. Тож жінка набралася сміливості і пішла до нового головного лікаря, якого росіяни привезли з Донецька. Але зустріла там командира ДНР-ців, які охороняли лікарню.

"Я зухвало зайшла в кабінет і кажу: "Я помираю: на милицях, у мене температура 38.5 уже кілька днів, у мене сів голос… Я вже не витримую. Мені потрібно в Мангуш". Той командир наказав солдату, щоб мені зарезервували місце в автобусі без черги. Не знаю, чому він допоміг. Може, тому що запам’ятав мене. Одного разу я вимагала, щоб він вийшов із сигаретою з підвалу, де перебували хворі. А може, мій беззахисний вигляд на милицях так подіяв", – міркує Оксана.

Вона вважає, що милиці були її зброєю, опорою та захистом. Така візуальна вразливість давала їй сили навіть на зухвалість щодо окупантів.

Наступного дня, 28 березня, Оксана Гальченко виїхала не в Мангуш, а в Нікольське. Потім була довга дорога до Бердянску, Запоріжжя. Далі – пів року у Львові.

Зараз жінка перебуває у за кордоном. Вона мріє про перемогу. Але повертатися в Маріуполь більше не планує. Місто асоціюється з горем, стражданнями, смертями. Там, де вона зробила перший крок, де танцювала свої найкращі танці, назавжди зупинилося життя.

Наталія Найдюк, спеціально для УП. Життя

Реклама:

Головне сьогодні