"Хвилини тиші" назавжди залишаться у пам'яті. Історія очевидця трагедії у Дніпрі

Антон Зімін стояв перед руїнами з бетонних стін, скла, пральних машин і розтрощених дверей, які ще кілька годин тому були квартирами двох під'їздів, що знищила російська ракета у Дніпрі.

Будучи ланкою у "живому ланцюгу", він монотонно передавав із рук у руки уламки життя знайомих йому людей – залишки кухні, балконів, чийсь чобіт, рюкзак чи куртку, яку більше ніхто не одягне.

Так минали години, поки не наступили "хвилини тиші". Це рятувальники намагалися почути голоси тих, хто міг вижити під завалами. Декому таки вдалося. Утім, 46 людей загинули.

Антон працює на міжнародну компанію в Україні. Він – один із сотень небайдужих, хто майже одразу після вибуху 14 січня зібрався і пішов розбирати завали, з-під яких впродовж наступних чотирьох днів рятувальники діставали тіла його сусідів.

Чоловік в деталях розповів "Українській правді. Життя", яким назавжди запам'ятає один із найчорніших днів в історії цієї війни.

Далі – його пряма мова.

День перший

"Світло від полум'я вмить заповнило дитячу кімнату"

14 січня я стежив за ситуацією в країні з 6 ранку, адже перші прильоти "невідомо чого" почалися у Києві. (Нагадаємо, того дня у Києві сирена пролунала після вибухів). У цей день багато киян писали: "Бахає якось незвично", "А що це було? Незвичний звук вибуху" тощо. Всі гадали: "Що це? Балістика? Нові ракети з Ірану?" Так продовжувалося до 9-10 години. Потім вщухло і я продовжив працювати.

У Дніпрі, як і всюди, працюють графіки відключення електрики. Коли у нас знову вирубили світло, я вирішив лягти спати, щоб накопичити енергії та попрацювати вночі. Інакше зараз не дуже виходить. Хто б міг подумати, що ця енергія мені знадобиться зовсім для іншого.

Прокинувся приблизно о 15:00. Взяв телефон і почав читати новини. Там уже писали про Львівщину, Харківщину, Сумщину, Вінниччину, Одещину... Гортаючи новинні стрічки, промайнула думка: "А що по Дніпру і Дніпропетровщині?". Ви не повірите, але саме у цей момент пролунав вибух. Звук був дуже незвичайний – наче кілька шарів накладались один на одний. А ще було дивне відлуння.

Я спробував піднятися з дивану і зрозумів, що підлога під моїми ногами ворушиться. Якщо ви хоч раз намагалися перейти з човна на пристань або з надувного матраца ступити на край басейну, то маєте зрозуміти це відчуття – коли земля йде з-під ніг, і вони просто розходяться. Так тривало кілька секунд.

Потім з дитячої кімнати вибігла моя 10-ти річна донька – вона сильно плакала.

За майже рік повномасштабної війни вона ніколи так не лякалась. Я зрозумів, що все відбувається доволі близько. Вибігши зі спальні у коридор, я кинув оком крізь дверний отвір у дитячу кімнату – за вікном був великий стовп диму. Спочатку він був сірий – суміш пилу, цементу і бетону. А потім загорілись автівки, що були припарковані біля будинку, куди влучила ракета. Тоді дим став чорним.

Донька каже, що крім звуку вибуху її ще налякало світло від полум’я – на мить воно заповнило її кімнату.

Зрозумівши, куди прилетіла ракета, я вирішив, що треба бігти на завали. Дружина допомогла мені зібратися, набрала води; донька – дала нещодавно подарований родичем налобний ліхтарик. Щойно вибіг надвір, як відчув насичене димом і пилом повітря, просякнуте запахом горілої гуми, бензину, пластику і дерева.

Розбір завалів знищеного росіянами будинку у Дніпрі. Фото: Антон Зімін

Читайте також: У Дніпрі загинув тренер з боксу і батько двох дітей Михайло Кореновський

"Відволікатись не можна, бо до тебе річкою рук прямує наступний шмат чиєїсь кухні"

"Перемога" – великий житловий масив, але всі були знайомі: це або друзі, або знайомі, або друзі знайомих, сусіди, однокласники, собачники, одноклубники, спортсмени, автомобілісти тощо.

Коли я прийшов до "того будинку", там уже було багато людей – як цивільних, так і поліцейських. Усі, хто був поруч, побігли на допомогу тим, хто залишився під завалами.

Спочатку все це було відносно неорганізованим дійством. Людей для допомоги зібралося дуже багато. У якийсь момент я просто почав відчувати себе зайвим, адже поки всі нормально не самоорганізувались, здавалося, що половина людей просто заважає.

Ми перевертали автівки, що згоріли; тягали величезні шматки бетону з арматурою, що стирчить в усі боки; понівечені холодильники, пральні машини та інші речі, які вибуховою хвилею викинуло назовні.

Весь час треба було бути дуже уважним, адже поки ти тягнеш шмат бетону, група людей збоку перекидає ще більшу глибу в твій бік з криком: "Обережно, ноги!". Тим часом із розбитих квартир щось падає на основну купу завалів.

Розтрощені ракетою РФ під'їзди будинку по вулиці Набережній Перемоги, 118. Фото: Антон Зімін

Хтось під час вибуху припаркувався і почав допомагати. Хтось приїхав із Запоріжжя. Хтось вийшов із сусіднього під’їзду цього ж будинку.

Весь час між нами метушилася жіночка, гучно розмовляючи:

– Хлопці, шо вам допомогти? Шо брати? Куди нести?

– Підіть додому, зробіть чаю хлопцям, так теж допоможете.

– Та нема вже дому…

Так сказала вона у відповідь і продовжила тягти залізяччя.

У такі моменти мозок прокидається на якусь мить від монотонної роботи і серце щемить. Але відволікатись не можна, адже до тебе річкою рук прямує наступний шмат чиєїсь кухні.

Я працював переважно на нижньому рівні. Дехто поліз наверх, але поліцейські просили відходити, щоб не заважати рятувальникам, які приїхали виконувати свою роботу. Ми вишикувались у ланцюжки і передавали один одному різноманітний будівельний мотлох: розтрощені стіни, арматуру, шматки дверей, бетоні залишки балконів тощо.

Коли робиш таку роботу та перекидаєш згорілі автівки, то майже нічого не відчуваєш. Просто дієш. Це чиста механіка. Але коли з-поміж розтрощеного мотлоху виглядає чийсь чобіт, ковзани, рюкзак, куртка… тоді розумієш, що це була частина чийогось життя.

Читайте також: "Все життя попереду…мало бути". Історії вбитих російською ракетою дітей у багатоповерхівці Дніпра

"Хвилини тиші" назавжди залишаться у пам'яті

Моменти, коли всі навколо замовкають, щоб почути голоси під завалами, назавжди залишаться у пам'яті. А моменти, коли хтось все ж подає голос з-під завалів під час такої тиші, дарують надію та не на жарт лякають одночасно…

Ми продовжували тягати каміння, меблі та понівечений метал. Так минуло кілька годин.

Ми розчистили достатньо місця для того, щоб до епіцентру подій максимально близько під’їхали пожежні машини та рятувальники змогли піднятись на верхні поверхи, щоб спустити людей пожежними драбинами.

Розбір завалів у Дніпрі 14 січня. Фото: Антон Зімін

Також прибула масивна рятувальна техніка, трактори та екскаватори, і всіх цивільних попросили максимально розійтись у боки. Поки я відпочивав, до мене підійшов знайомий, якого я не бачив кілька років. Виявилось, що він під час вибуху він був недалеко на вулиці і теж прибіг допомагати розбирати завали.

Ми поговорили – кожен розповів свою історію того вечора. Було вже близько 21:00. Вперше за цей час зазирнув у телефон і дізнався, що від цього вибуху постраждало та загинуло багато знайомих, родичів наших знайомих, постраждала однокласниця моєї доньки – дівчинка Міра, яку оперували; загинула дівчинка, з якою раніше товаришувала і танцювала моя донька – та сама 15-ти річна Марія...

Коли я оцінив ситуацію навкруги і зрозумів, що тут я вже зайвий, то вирішив, що мені час перемкнутись на інформаційний фронт і почати розповідати більше, збирати гроші, писати куди ще можна задонатити і кому допомогти. Я знаю, що це працює, адже ще від початку війни впродовж багатьох місяців робив це.

До 2022 року я був членом редакції ігрового порталу PlayUA.net. Зараз можу там публікуватись як гостьовий автор. Аудиторія, партнери та просто друзі порталу мене добре знають. Це допомогло у розповсюдженні інформації.

Перед дорогою додому я вирішив проїхатись, подихати свіжим повітрям та випити кави. Працівники заправки з мого зовнішнього вигляду зрозуміли, звідки я приїхав і вирішили передати каву для тих, хто ще залишився на завалах. Я забрав усю каву та відвіз знайомим, які на той момент вже встигли перевірити розтрощені квартири у пошуках вцілілих, вивести, кого знайшли, та стати "тримати кордон" навколо місця трагедії, щоб не пускати випадкових перехожих. Повернувся додому близько 22:30.

Працівники однієї із заправок передали каву для тих, хто залишися розбирати завали. Фото: Антон Зімін

День другий

Першу половину наступного дня ми з дружиною провели, допомогаючи нашій дитині пройти крізь цю болючу реальність. Ми не хотіли, щоб вона з новин чи шкільного чату дізналась про однокласницю або ж знайому з танців.

Дружина придумала план, якому ми слідували: купили квітку, взяли свічку та відвели доньку на місце подій. Заздалегідь ці дії узгодили з психологом, аби пережити все це разом з дитиною, а не залишати її наодинці.

Коли ми прийшли до будинку і донька почала питати про людей, що жили там, ми розповіли факти про її знайомих. Подробиці, звісно, поки опустили… Вона заклякла і дивилася на діру у багатоповерхівці. Все, що рухалось на її обличчі – сльози під очима…

Ми пообнімались, поплакали разом, поклали біля дерева квітку та підпалили свічку, сказавши, що коли вона догорить, то і наш біль мине. А далі ми маємо допомагати тим, кому ця допомога зараз потрібна.

Антон разом з дружиною і донькою прийшли на місці трагедії, щоб вшанувати пам'ять загиблих і допомогти доньці пережити втрату. Фото: Антон Зімін

Читайте також: "Мама вижила на шматочку кухні". Історії зі зруйнованого будинку у Дніпрі

"У деяких людей з розтрощеного будинку залишилися лише капці та халат"

Наступні пів дня, зібравши інформацію про потреби постраждалих, я поїхав на закупки і привіз респіратори, багато плівки для вікон, мішки тощо.

Людям з розтрощеного будинку потрібно ВСЕ. При цьому все дуже індивідуально. У когось нічого не лишилось: лише капці та халат, в яких їх зняли з поверху без стін. У когось у віддалених під’їздах все відносно "добре", проте немає вікон, їжі, газу, світла тощо. Є мама друзів, яка вціліла в сусідній квартирі, але частини її під’їзду нема і квартира, скоріше за все, вже не придатна для життя.

Зараз схоже, що найпростіші потреби закриті. Але попереду ще багато незакритих питань і допомога буде потрібна не один раз.

Є знайомі, у яких вижили лише діти, що чекали на батьків на вулиці. Вони йшли на чийсь день народження. Дітей травмувала вибухова хвиля. Тіло батька знайшли порівняно швидко. Тіло матері – через 12 годин пошуків на найнижчих поверхах.

Йдеться про Ірину та Максима, які переїхали до Дніпра з Нікополя. Після трагедії 14-річна Кароліна та 9-річний Тимур залишилися сиротами.

Зараз гуманітарні центри, школи та район навколо зруйнованого будинку живуть виключно питаннями, що пов’язані з трагедією. "Перемога" ще довго буде оговтуватися від цієї події, хоча, звісно, життя і розвиток нічого не зупинить.

Нині неймовірний біль пронизує Дніпро, Україну та зарубіжжя. Мені писали зі США, Канади, Австралії та Європи. Намагаються допомогти постраждалим як можуть. Ця трагедія, минулий рік і не тільки залишаться в пам’яті українців назавжди.

Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"

Фото обкладинки: Антон Зімін

Реклама:

Головне сьогодні