"Досі перед очима – як вони лежать в тій машині". Історія загибелі в Бучі родини листоноші Ірини Чайки

Досі перед очима – як вони лежать в тій машині. Історія загибелі в Бучі родини листоноші Ірини Чайки

"Досі перед очима – як вони лежать в тій машині", – каже Ольга Бовтун за майже рік від часу, коли втратила свою родину в Бучі. Тоді їй було 18. 14 березня 2022 року вона разом із мамою, вітчимом, дядьком та братами втікала від окупації з села Озера Гостомельської громади на Київщині.

Їхали родичі трьома автомобілями. Під одним із них розірвалася російська міна. У цій машині загинули її мама, вітчим і дядько. За мить загинув і брат Володимир – він вийшов зі свого авто на крик мами, і в той момент пролунав ще один вибух.

Старший брат Ольги – Віталій, який також був на місці події, і того дня вижив, помер у вересні 2022 року від серцевої недостатності. Після трагедії Ольга живе у старшої сестри Світлани на Вінниччині.

Раз на місяць приїжджає в Озера, відвідує кладовище, де поховані її рідні. Заходить також у рідний дім. Там дуже тихо. Дотепер Ользі страшно залишатися там наодинці ночувати.

"Як це часто буває в багатодітних родинах, ми жили дуже дружно"

48-річна Ірина Чайка зі своєю родиною жила у селі Озера на Київщині. У неї було четверо дітей – двоє синів й дві дочки. В Озерах Ірину добре знали, адже вона довгий час працювала листоношею й доставляла пошту мешканцям. Ірина мала чимале господарство: тримала двох корів, обробляла город. Дозвілля й свята родина Чайок любила проводити разом.

"Як це часто буває в багатодітних родинах, ми жили дуже дружно. Хоч я і вийшла заміж на Вінничину, та майже кожен тиждень приїздила до мами в гості", – згадує старша донька Ірини, Світлана.

Родина Чайок на дні народження дочки Світлани Лілії. 2021 рік. Джерело: Архів родини

Життя Ірини Чайки було непростим. Вона багато й важко працювала, поховала двох чоловіків. Один із них, батько наймолодшої доньки Олі, загинув в автокатастрофі, коли дівчинці було три роки.

"Мама не мала можливостей кудись далеко поїхати відпочити, але часом ми їздили влітку на річку відпочити сім'єю. Найчастіше – на день народження мого брата Володимира", – розповідає Ольга.

Ірина Чайка з дочкою Ольгою у селі Озера. Джерело: Архів родини

За кілька років після смерті другого чоловіка Ірина познайомилася з Андрієм Семеновим. Він був родом із Вінниччини, а в Озера приїхав працювати на пилорамі. Ірина й Андрій полюбили один одного, у парі прожили 11 років. Ользі Андрій замінив батька.

"Мені було сім років, коли мама познайомилася з Андрієм. Він був життєрадісним, веселим, працелюбним. Дуже любив порядок. Чистота в нього була на першому плані. Коли батьки купили квартиру в Гостомелі, то він сам зробив там ремонт. У нього були золоті руки", – каже Ольга.

Кілька років тому Ірина полишила важку працю листоноші. Деякий час працювала на складі чайної компанії та в м’ясному цеху. Втім, через проблеми зі здоров’ям чоловік наполіг, аби вона зовсім перестала працювати. Ірина багато часу проводила вдома із рідним братом – Василем Волиньком. Він був хворим на церебральний параліч й останні 10 років, відколи померла їхня мама, Ірина піклувалася про нього.

"Дядько Василь навіть на візку перекопував город"

Василь Волинько з дитинства погано ходив. Пересувався з допомогою милиць, користувався інвалідним візком. Попри хворобу, Василь був дуже працьовитим.

"Дядько Василь навіть на візку перекопував город. Кукурудзу лущив. І дрова рубав постійно – це був його обов’язок, адже в нас в хаті була груба", – пригадує племінниця Василя, старша донька Ірини Чайки, Світлана.

Василь Волинько. Джерело: Архів родини

Василь не мав власної сім’ї. Як і старший син Ірини – Віталій. Обоє чоловіків багато часу проводили разом.

У Віталія Чайки не було вищої освіти – після школи він одразу пішов працювати, не цурався фізичної роботи, хоча мав слабке здоров’я і від народження часто хворів.

"Віталій мав багато друзів, всі його поважали. Хоч характер у нього був закритий – про свої проблеми він ніколи нікому не розказував, все тримав у собі", – пригадує сестра Віталія Світлана.

Мріяв побудувати для сім’ї будинок мрії

Молодший син Ірини, 29-річний Володимир, працював комірником на складі запчастин у селі Блиставиця. Коли йому був 21 рік, почав зустрічатися зі Світланою Кисленко. Родина Чайок тоді збільшилася одразу на трьох людей – Світлана мала двох дітей від першого шлюбу: чотирирічного сина та восьмирічну доньку. Ірина та Андрій з радістю прийняли вибір Володимира.

"Я Вову знала давно, ми з однієї вулиці. Просто він від мене на п’ять років молодший. Після мого розлучення ми почали зустрічатися. Діти були не проти з самого початку наших стосунків. Через місяць після того, як почали жити разом, син і донька стали називати його татом. Їхній батько нас кинув. Володю сприймали як рідного", – розповідає Світлана Кисленко.

Світлана Кисленко та Володимир

Володимир був цілеспрямованим, розповідає дружина: "Хотів, щоб у нього було все своє – купував для себе робочі інструменти. Відклав кошти й придбав автомобіль. Купив мотоблок, яким обробляв і власний город, і допомагав сусідам".

Володимир був дбайливим чоловіком: піклувався і про дружину і про діток, старався усе робити задля них. Світлана Кисленко каже:

"Так склалося, що я ніколи не була на морі. Володя сказав, що обов’язково звозить мене й дітей на відпочинок, і от три роки тому повіз нас в Очаків. Ми з ним намагалися максимально робити все для дітей – атракціони, розваги. Згадую з вдячністю той час".

Володимир та Світлана на морі в Очакові

У грудні 2021-го Володимир зі Світланою вирішили будувати власний дім, адже жили на орендованій квартирі. Це мав бути будинок мрії, де у кожного була би своя кімната. Вони малювали його разом з дітьми. Та цій родинній мрії не судилося здійснитися.

26 лютого 2022 року на подвір’я Чайок заїхали ворожі танки

23 лютого 2022 року старша донька Ірини була в гостях у мами в Озерах. Наступного дня над селом уже літали російські гелікоптери, лунали вибухи. Почалася повномасштабна війна.

Чоловік Світлани зателефонував й сказав терміново повертатися на Вінниччину. Вона сіла в автівку й вирушила в дорогу, а її родичі залишилися. Усі сподівалися, що хай там що, але мирні мешканці не постраждають. Ніхто тоді не міг передбачити, що станеться далі.

"Володі написали, що 24 лютого – вихідний. Я ж поїхала на роботу в сусіднє село, але нас теж відпустили. Володя з Олею закупили продуктів. Він ще тоді знімав на відео вертольоти, пам’ятаю, нарахував 38 штук. Вони летіли дуже низько, прямо над нашим будинком", – згадує дружина Володимира Чайки Світлана.

Відео зняте мешканцем Гостомеля 24 лютого. Автор: Юрій Марчук

Ніч на 25 лютого в Озерах була страшною. Вибухи не вщухали. Світлана й Володимир з дітьми провели її в орендованій квартирі. Вранці вирішили поїхати до будинку Ірини. Там, у погребі, зібралося 15 людей – родичі та знайомі жінки. Брата Ірини доводилось заносити на руках.

Наступного дня, 26 лютого, на подвір’я Чайок прийшли російські окупанти. Застрелили собаку. Ірина з чоловіком Андрієм саме були в хаті й готували їжу на всіх. Російські військові вигнали їх із будинку, а в погріб пригрозили кинути гранату й наказали усім виходити звідти з піднятими руками.

На подвір’я Чайок заїхали ворожі танки, російські військові почали окопуватися в городі родини. Чоловікам окупанти наказали роздягнутися – шукали татуювання. А потім усім наказали забиратися.

"Ми поїхали до будинку мого батька, який теж жив в Озерах. Там поряд стояв російський блок-пост, і звідти показували, щоб ми далі, у бік Гостомеля, не їхали. Нас було 15 людей. У хаті мого тата ми залишалися до 14 березня. Зв’язку не було, інтернету – теж. Іноді Вова залазив на дах, щоб зателефонувати хоч комусь й дізнатися, що відбувається і чи не планується евакуація", – пригадує Світлана.

27 лютого російські військові заїхали на танку й у двір батька Світлани. Тиждень їх взагалі не випускали з будинку. Щодня проводили перевірку: хлопців роздягали, у всіх перевіряли телефони. Відео й фото з гаджетів довелося видалити.

Далі російські окупанти оселилися в сусідніх будинках. Світлана розповідає, що бачила, як вони грабували їх – виносили постільну білизну, велосипеди, дитячі ходунці…

"Був такий шок, не вірилося, що це дійсно відбувається з нами"

12 березня 2022 року по вулицях села Озера поїхали машини, обвішані білими простирадлами. На лобовому й задньому склі було написано "Діти". Люди розповіли Чайкам, що почули про евакуацію, але не знають, куди їдуть.

14 березня і родина Чайок наважилася виїжджати. Того дня зі села зібралося 30 машин. Чайки виїжджали трьома автомобілями. У першій автівці були: 29-річний Володимир Чайка, його 18-річна сестра Ольга, а також – дружина Володимира, Світлана, з дітьми. У другому автомобілі їхали: 48-річна Ірина, її 41-річний чоловік Андрій та 66-річний брат Василь. Також у цьому авто був син Ірини Віталій, але згодом він пересів в інше. У третій автівці їхав брат дружини Володимира з родиною. Усі машини мали білі простирадла.

Коли евакуаційна колона проїхала через Гостомель і повернула в Бучі на вулиці Інститутській, волонтери повідомили, що тут потрібно чекати дозволу на проїзд, а далі – рухатися за автобусами. Колона зупинилася. Чекали чотири години.

"Коли ми їхали в напрямку Бучі, бачили розбомблені будинки, вирви на дорогах. Лунали постріли. У свекрухи машина зламалася, і ми її взяли на трос. Віталій пересів в іншу – третю автівку. Вова, пам’ятаю, подзвонив сестрі Світлані на Вінниччину. Він був такий радий, що ми виїхали з Озер. Сказав, що вже в Бучі й чекаємо в колоні на дозвіл їхати далі. Я ще спитала, чи повідомив він їй, що нас багато. А він каже – місце всім буде", – пригадує дружина.

За першою колоною автобусів людям сказали не їхати, а чекати другу. Потім волонтер повідомив, що можна рушати. Виїхала друга колона автобусів й автівки – за нею. Та щойно проїхали кілька метрів – пролунав перший вибух. Це був мінометний обстріл. Міна потрапила всередину колони й вибухнула під автомобілем, у якому їхала Ірина з чоловіком та неходячим братом.

"Почулося як свекруха крикнула: "Вова!" Ми з дітьми понагинали голови, а Вова каже: "Я вийду глянути, бо там, мабуть, щось з мамою сталося". Він тільки виходить, як лунає другий вибух. Ми з дітьми з машини не виходили, поки мій брат, який їхав за автомобілем свекрухи, не прийшов і не забрав нас", – каже Світлана.

Вийшовши з машини, Світлана побачила свого загиблого чоловіка. Часу на прощання й будь-які емоції не мала – треба було бігти, прикриваючи дітей, в автомобіль брата. Він був поранений у плече, але взявся везти родину на Вінниччину. До нього пересіла й донька Ірини, Ольга.

"Коли ми всі виходили й пересідали в інше авто, то вже бачили наслідки…Після другого вибуху мене оглушило. Деякий час я майже нічого не чула. Був такий шок, не вірилося, що все це правда, що все це дійсно відбувається з нами в реальному часі", – каже Ольга.

Автомобіль, у якому їхав Володимир з родино

14 березня близько 15.00 місцеві мешканці виявили на вулиці Інститутській в Бучі тіла загиблих та два автомобілі. Один із цих бучан, Владислав Галака, розповів:

"Ми звернулися до Червоного хреста з проханням забрати вбитих, але там сказали, щоб ми самі їх по можливості поховали, оскільки солдати Російської Федерації не дають змоги їм це зробити. Ми зі сусідами поховали цю родину наступного дня зранку – неподалік місця події, в ліску на Інститутській. Вибрали час, коли було більш-менш тихо".

Влад зняв відео з місця трагедії, щоб зафіксувати злочин Росії та знайти родичів загиблих.

На початку квітня, коли Київщину звільнили від окупації, Влад повідомив поліції про захоронення й передав документи вбитих, які зберігав у себе. Наприкінці квітня, після ексгумації, Ірину, Володимира та Василя поховали на цвинтарі в селі Озера. Тіло чоловіка Ірини, Андрія, його мама поховала в рідному селі на Вінничині.

Після трагедії Оля й Віталій оселилися в сестри Світлани. Старший син Ірини Чайки, який мав замкнутий характер, ще більше закрився у собі. Почав багато курити. Періодично скаржився на біль у грудях. У вересні 2022 року він помер від серцевої недостатності.

"В обід сказав, що йому дуже погано. Відмовився їсти. Під вечір його забрала швидка. Брат помер в реанімації", – розповідає сестра Світлана.

Віталієві було 32 роки. Його також поховали на кладовищі в селі Озера – поряд із мамою та молодшим братом.

Життя після втрати родини

До повномасштабної війни молодша донька Ірини Чайки, Ольга, працювала в супермаркеті – розкладала товар на полицях. Зараз тимчасово не працює. Живе у сестри на Вінниччині. Допомагає родичам по господарству – на городі, в саду.

Сестри Ольга та Світлана на Вінничині – працюють в саду

Пережити трагедію Олі допомагає, зокрема, підтримка сестри Світлани. А також – піклування про її дітей, яким 14 та 5 років. Нещодавно знайомі запросили Олю в гості до Львова. Дівчина раніше не була в цьому місті й каже, що така мандрівка теж допомогла їй трохи відволіктися. Втім, Оля зізнається: після всього пережитого їй потрібна допомога фахівця і вона планує відвідати психолога.

"Думки про маму – постійно в голові. Досі перед очима – як вони лежать в тій машині", – каже Ольга.

Дівчина хвилюється, що не встигла сказати мамі всього, що хотіла.

"Я б сказала, як сильно я її люблю. Мені її дуже не вистачає, – говорить Ольга. – Ми з мамою були дуже дружні. Я могла ділитися своїми таємницями з нею. Разом ми часто жартували, багато говорили на найрізноманітніші теми".

Старша донька Ірини, Світлана, каже: досі важко повірити, що за рік її родина втратила п’ятьох людей.

"Мама й брати часто приходять до мене уві сні, – говорить жінка. – Вони усміхаються, ми разом гуляємо, відпочиваємо, обідаємо, ніби життя триває".

Світлана часто ходить до церкви, замовляє панахиду і молиться за вічний спокій загиблих.

Могили родини Чайок в селі Озера

"Я дуже просила, щоб Володя частіше приходив до мене уві сні, – говорить дружина загиблого Володимира Чайки, Світлана. – Але він мені приснився лише раз. Ніби ми в будинку батька, він приходить, я в нього прошу пробачення. Він каже: "за що?" А я: "за те, що не вберегла тебе". Не можу пробачити собі, що дозволила йому тоді вийти з машини. Вова також часто сниться дочці. Вони з Катею були дуже дружні. Їй сниться, що вони вдвох кудись їдуть – на машині або на поїзді".

Світлана уже повернулася з дітьми в село Озера. Спочатку мешкали в будинку батька, а потім перебралися в орендоване житло – те, де колись жили з Володимиром.

19-річна Ольга Бовтун після закінчення війни також планує повернутися на Київщину. Але у квартиру в Гостомелі, яку кілька років тому купила її мама, а не в той будинок в Озерах, де тепер так незвично тихо.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Української правди. Аби повідомити дані про втрати України заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Олена Жежера-Шапошнікова, спеціально для УП. Життя

Реклама:

Головне сьогодні