"Ці очі готові віддати тобі все, просто тому, що ти поруч": музикант Майк Кауфман-Портніков про виховання дітей з непростими долями

Наприкінці березня 2022-го піаніст-віртуоз Майк Кауфман-Портніков їде волонтерити в чернівецький притулок для дітей та матерів, потерпілих від домашнього насильства. І стає справжнім "бородатим нянем" для маленьких підопічних закладу, а також для вихованців будинку дитини, евакуйованих в цей безпечний простір.

Про долю дітей в інтернатних закладах, ставлення суспільства до тих, хто інакший, а також – про гострий брак культури сімейних стосунків в Україні музикант розповів "Українській правді. Життя".

Усе почалося з одного відео на Facebook-сторінці Майка Кауфмана-Портнікова – унікального піаніста, "людини-рояля", автора імпровізацій, зокрема – на тему Гімну України.

Піаніст відвідав один з дитячих будинків з півдня країни, який у березні 2022-го евакуювали до Чернівців. Його вихованців, кілька десятків малюків від місяця до чотирьох років, а також численних переселенців з різних куточків України, прихистило "Місто Добра" – створений волонтеркою Мартою Левченко міжнародний центр підтримки для мам та дітей.

"Марта Левченко створила цей притулок задовго до війни, – розповідає Майк. – Вона знаходить по всій країні мам з дітками, які потерпають від домашнього насильства".

Пізніше музикант був запрошений на відкриття "Міста Добра". А під час великої війни центр перетворився на повноцінний притулок для всіх, кому потрібна допомога, з пріоритетом "мами з дітьми". А потім ще й евакуйований будинок дитини додався, а потім ще і ще...

Майк Кауфман-Портніков

"Все змінюється, коли потрапляєш всередину "екстремальної спільноти"

Ще з 2014 року Майк їздив з виступами на лінію фронту. Повертався додому і довго не міг зібрати себе до купи. Не міг збагнути, як люди, що опікуються дітьми, позбавленими батьківського піклування, роблять це день у день. Та тепер він сам поїхав волонтерити в притулок для дітей та переселенців.

"Якщо ти артист і перетинаєшся з екстремальною ситуацією – чи то фронт, чи лікарня імені Мечникова в Дніпрі, чи це концерти в мирний час у дитячих будинках чи будинках для людей похилого віку, ти відчуваєш зустріч двох світів. Один світ перебуває, як здається, в екстремальній ситуації, а ти робиш, що і завжди. І виникає дуже серйозний дисонанс", – розповідає музикант.

Все змінюється, каже Майк Кауфман-Портніков, коли потрапляєш всередину "екстремальної спільноти", якою у нашому уявленні є притулок, дитячий будинок. Ти перестаєш бути з іншого світу – світ стає єдиним.

"Єдине, не знаю, чи впорався б поруч із літніми людьми. Мені важко сприймати їхній егоїзм, часто інфантильність. Поки я не навчився.

А з дітками інакше. Ти долучаєшся до історії становлення, разом з ними вчишся 24/7. Постійно щось робиш, за чимось спостерігаєш: від побутових моментів до випадків саморозвитку і зростання на твоїх очах", – додає Майк.

Майк Кауфман-Портніков та Марта Левченко

"Все руйнується, коли дивишся в оченята малечі, яка з’явилася на світ, а її тут ніхто не чекає"

Людина, яка бодай один раз переночувала разом з дітьми в Будинку дитини, може раз і назавжди змінити думку про інтернати.

У 1997 році уже досвідчений лікар-педіатр, реаніматолог Роман Марабян, прийшовши у Харківський обласний спеціалізований Будинок дитини № 1 головлікарем, був шокований:

"Усе по номерах – шафки, горщики, діти; всюди ходять строєм, навіть у туалет... Настає вечір, гасять світло, заходиш у дитячу спальню й бачиш, як 20 дітей хитаються з боку на бік у своїх ліжечках, – хтось із них упісявся, хтось укакався, хтось длубається в цих фекаліях, а хтось кричить… Відчуття, що ти потрапив у якесь дитяче пекло…"

"Такого жаху я не бачив, – реагує на спогади реаніматолога Майк. – Це вже фашистська радянщина".

Інтонації музиканта суворі, майже категоричні:

"У нас тут абсолютно інші люди. Наполягання саме на таких людях йде від Марти Левченко: щоб з дітьми поводилися, робили будь-які кроки до них не за радянським авторитарним фашистським строєм, а інакше. "Місто Добра" можна назвати дитячим будинком сімейного типу".

Міжнародний центр підтримки для мам та дітей "Місто Добра" в Чернівцях

Але є дещо, що примусило Майка сказати: "Таким, як раніше, я вже не буду ніколи". І не лише через війну. В його житті з'явився досвід, про який він не міг навіть здогадуватися.

"Кожна людина приходить в цей світ, аби бути щасливою. Саме задля цього людина створена Богом, як же тоді людина приходить у цей світ і нікому не потрібна? Поки я з цим досвідом не стикнувся віч-на-віч, думав, що це філософія. Що про це можна поговорити, поміркувати. Але всі твої знання стають безсилими й безпорадними, коли ти дивишся в оченята малечі, яка з’явилася на світ, а її тут ніхто не чекає. Ці очі готові віддати тобі все, просто тому, що ти поруч, що ти посміхаєшся", – каже Майк.

"Ви ж не будете від всіх вимагати, щоб вони були Ейнштейнами"

"Колись, подорожуючи як прочанин, я потрапив в Італії до чоловічого монастиря, – пригадує Майк. – Четверо братів у вірі – лише четверо! – утримували величезну споруду, город і виконували свою Божу місію: приймали, коли треба, паломників чи тих, кому потрібна допомога".

Звичайно, в нормальному житті не можна від людей вимагати подвигів. Не треба працювати 24/7.

"Та ж Марта засинає і прокидається з телефоном. Вона не сидить в соцмережах, а працює нон-стоп. Це подвиг. Віддавання душевних сил. Але таких людей одиниці. Ви ж не будете від всіх вимагати, щоб вони були Ейнштейнами", – переконаний музикант.

"Любові треба навчати тих, хто хоче йти в лікарі, педагоги, викладачі"

"Налаштування на любов – як м’язи, які треба тренувати. І для цього треба мати ресурс, – говорить музикант. – Але набутий ресурс – це завжди здоровий егоїзм. Ти зосереджуєшся на собі. А любов – коли ти віддаєш, тобто зосереджений на інших".

Майк переконаний, що людей потрібно навчати посміхатися. Бо за кордоном особливо в лікарні, в реабілітаційному центрі нашу людину можна впізнати саме по відсутності усмішки на обличчі. У них обов’язково підібгані губи, мовляв, "нам усі винні".

Читате також: Право дитини на сім'ю чи його видимість? Що потрібно знати про усиновлення в Україні

"Жінки ХХІ століття народжують… як кішки"

Що заважає розумним, притомним, адекватним людям, професіоналам своєї справи, зрозуміти сутність проблеми: що інтернати – це зло, що треба допомагати сім’ям, а не інтернатам?

"Відповідь дуже проста: відсутність культури, – миттєво реагує на запитання наш співрозмовник. – Не мистецьких якихось штук, а культури. Мова йде про Дитячий будинок. А чому ми не говоримо про мам, чиї діти поруч – не в інтернаті, але які абсолютно не розуміють, навіщо їм ці діти? Не розуміють, як їх виховувати, бо самі невиховані. І не суттєво – їм 17 років чи набагато більше".

Майк зауважує, що ми критикуємо щось "там, за поребриком", утім його більше цікавить, що відбувається в Україні.

Тож бажано діяти в напрямку, який пропонує Марта Левченко, переконаний музикант:

"Вона створює притулок не для дітей вилучених чи постраждалих (це додаткова опція), а для родин. І б’ється у двері матерів, які, як їм здається, впевнені в собі, які не хочуть ані вчитися, ані розвиватися, а хочуть лише споживати. Ці дорослі і є ті самі діти із зачиненими дверцятами, які, крім амбіцій і хамства, більше нічого не мають. На жаль. І стукати в ці двері треба нон-стоп".

"Знищувати ворогів треба без злоби, без ненависті і без жалю. Як вошей"

Піаніст-віртуоз, який став "бородатим нянем", говорить про досить жорсткі, безапеляційні кроки, порівнюючи далеких від культури людей і… ворога.

"Скажімо, з країною-агресором і терористом не треба розмовляти, домовлятися – вони мають бути знищені, як воші. Ці створіння не мають пристосування для почуттів і для роздумів. І знищувати їх треба без злоби, без ненависті і без жалю. Це принципово. Якщо робимо це з ненавистю – знищуємо себе.

А що стосується наших людей, в Україні чи за кордоном, то, на жаль, ідентичність культурну нав’язати неможливо", – переконаний Майк.

"Любов і терпіння плюс авторитарна складова"

Психологія має різні методики роботи з дітьми, які пройшли через інтернатну систему: які пережили депривацію, в яких порушено відчуття прив’язаності, які не довіряють цьому світу.

Якою мірою музика може бути цілющою для дітей, які зрештою потрапили в нову сім’ю – прийомну, в дитячий будинок сімейного типу, до усиновителів?

"Це було вирішено задовго до мене. Саме цим займався Бах, Гайдн. Чому саме ці імена? Поруч з ними завжди були діти. Якщо у Баха було своїх двадцять, то у Гайдна були діти Естергазі", – каже Майк.

Майк говорить про лікувальну функцію не лише музики:

"Навколо дитини має бути культурне середовище, яке створюється з книг, з …нормальної музики. Що є показником нормальності? З’ясувати, що є справжнім, а що штучно-фальшивим непросто. Стільки імітацій навкруги".

Урок музики Майка Кауфмана-Портнікова у центрі "Місто Добра"

Обов’язок дорослих, на думку музиканта, створювати атмосферу, оточення, простір дитині. Саме тому Майк Кауфман-Портніков проводить пізнавальні онлайн-зустрічі із "Смарт Освітою", влаштовує різні офлайн-заходи. Це й є варіант простору, про який він говорить. Йому цікаво ставити питання, робити помилки. І він запрошує долучатися до зовсім іншого виміру спілкування зі світом.

"Дитина намагається вивчити вірш, повторює, запам’ятовує, я намагаюся до неї достукатися, трохи пояснити, про що вірш, дитина цього хоче", – ділиться спостереженням музикант.

Митець Майк Кауфман-Портніков продовжує шукати відповіді, як зробити життя дітей кращим. Адже часто наука каже про одне, а життя про інше. Утім, він переконаний: коли народжується дитина, батьки, інші дорослі мають зрощувати себе, "аби на НЕБІ зраділи, що ДИВО відбулося там, де треба".

"І коли зараз стільки горя, стільки дітей залишаються сиротами, пам’ятаймо, що перший крок – допомога притулкам, де править ЛЮБОВ. Приміром, "Місто Добра". Приїдьте, подивиться, обійміть, перекажіть гроші. Там завжди потрібно все. Ну а другий крок – придумайте щось, щоб були родини, замість будинків дитини та інтернатів", – підсумовує Майк.

Олена Холоденко, спеціально для "УП.Життя"

Фото – архів Майка Кауфмана-Портнікова

Читайте також: Щоб кожна дитина в Україні зростала в родині: як допомогти опікунам похилого віку у вихованні дітей