Коли "давай ховатися" більше не гра. Як живуть багатодітні родини-переселенці

Коли давай ховатися більше не гра. Як живуть багатодітні родини-переселенці

Понад 4,8 млн українців, за даними Мінінтеграції, стали вимушеними переселенцями внаслідок повномасштабної війни Росії проти України. Йдеться лише про тих громадян, які подали офіційні заяви на реєстрацію.

Багатодітним родинам у цей час особливо непросто. "Давай ховатися!" – два слова, які дітлахи ще рік тому використовували в грі, а нині стали уособленням страху, що наступний "приліт" і "бах" буде по них.

Сім'ї з Херсонщини, Харківщини та Луганщини розповіли "Українські правді. Життя", які труднощі вони долають під час війни.

Родина Сомових

Вихованці дитячого будинку сімейного типу Жанни та Олександра Сомових втекли з окупованого рідного Берислава, що на Херсонщині, на початку квітня.

Жанна розповідає, що досі час від часу вчуваються крики молодших дітей, коли починалися обстріли. Зараз родина живе в Монастирищі на Черкащині.

Жінка розповіла про те, як налагоджують побут, завдяки кому та чому тримаються. Далі – її пряма мова.

Жанна та Олександр Сомові

Під нашим захистом восьмеро дітей: 3 дівчинки та 5 хлопців. Найстарший – Олександр. Йому 17 років. Діані – 14, навчається в 9 класі. Данилу, її братику – 11, він п’ятикласник. Їхній молодшій сестрі Каріні 8 років, проте вона лише в першому класі через проблеми з розвитком. І наймолодшому Микиті – 6, він теж першокласник. Софії – 11, Кирилу – 9, Артему – 10.

У нас також є спільний син Олександр, йому 22 роки. Наразі допомагає ремонтувати автомобілі для ЗСУ.

У Бериславі до великої війни, окрім виховання дітей, у вільний час я шила іграшки. Чоловік був приватним підприємцем.

Раніше у нас було ще дві дівчинки. Вони вже заміжні. Одна з них живе в Тернополі. Нещодавно приїжджала зі своїм малюком та обранцем на новорічні свята погостювати. Інша одружилась зі священником тут у Монастирищі. У неї з дитинства був психічний розлад, тому перед святами поїхала на лікування до міста Сміла. Там їй порадили пройти період адаптації з родиною, де вона проживала. Тож нас знову побільшало.

Добре пам’ятаю, виїхали ми з Берислава 7 квітня. Було дуже "спекотно". Через регулярні сигнали повітряної тривоги доводилося постійно сидіти в куртках: то сходити в підвал, то бігати в бомбосховище комбінату. Отак весь час туди-сюди.

Головною причиною нашої евакуації був переляк дітей. Від постійного стресу молодші почали неконтрольовано "ходити" під себе. Ми не могли так психологічно калічити дітей.

Переправити через блок-пост нас мали "добрі" люди. Однак, прочекавши дві години безрезультатно, ми вирішили вирушати на свій страх і ризик.

Їхали цілою родиною. Це і мій брат, який теж має родину сімейного типу. Також вивозили мою маму та дідуся. Було чотири машини. Виїхали з міста зранку. Першою точкою стало місто Давидів Брід. До нього 50 км. Ця невелика відстань зайняла 8 годин. Дітей по дорозі сильно "закачувало".

У Кропивницький добралися близько 12 ночі. Там нас зустріли й поселили в лікарню. Найбільше було страшно за малих, адже старші вже більш-менш розуміють ситуацію. Коли бомбили, найменші сильно панікували, кричали на все горло: "Давай ховатися!"

Наступного ранку поїхали до Монастирища. У нас на вибір було три дороги: Монастирище, Катеринопіль та Тернопіль. І там, і там є родичі, проте залишилися на Черкащині. Бо все ж таки ближче до Херсонщини.

Винаймаємо будинок. Щоправда, усі діти сплять в одній кімнаті. Помешкання невелике, лиш 3 кімнати: 2 окремі для ночівлі і одна їдальня. Тож ми переділили кухню, зробили окрему кімнатку для найстаршого. Найбільша проблема – вода. Її в нашій криниці немає. Доводиться бігати до сусідів та хлопців, що працюють на базі, з пляшками та баклажками, аби забезпечити нашу велику сім’ю.

Після нас багато бериславців сюди евакуювувалися. Знайти житло, необхідні речі, облаштуватися землякам-переселенцям допомагають місцеві волонтери та команди благодійних фондів "Запорука" й "Хвиля добра".

А ще наші нові сусідки-бабусі завжди питають, чи нам треба щось. На щастя, всього вистачає. Цьогоріч насаджали і 350 кущів помідорів, і огірки, і картоплю. Урожай вийшов непоганий – 800 кг. Наробили закруток на зиму. Тож голоду не боїмося.

Родина Сомових

У нашому домі, на Херсонщині, залишилися чоловікова сестра та батько. Вони, на жаль, за станом здоров’я не змогли виїхати. І це нам дуже болить.

Перед новим роком мій чоловік їздив додому, щоб забрати двоповерхові ліжка для дітей, адже 8 місяців ми спали на матрацах. Я попросила його залишити в будинку іконку Богородиці Семистрільної як оберіг.

Маємо вантажівку. Нам вдалося забрати її звідти. І також "бобик". Якраз ремонтуємо його і віддамо нашим хлопцям на передову.

Дуже сумуємо за Бериславом. За 31 рік спільного життя з чоловіком старалися зробити все якнайкраще для дітей: двір виклали бруківкою, облаштували дитячий майданчик із турнікетами, альтанку для відпочинку. Там похований мій батько. Я не можу навідатися до нього на могилу вже майже рік.

Діти все відчувають і теж хочуть додому. Коли Олександр, мій чоловік, привіз килим із дому, наш найменший одразу його впізнав, зрадів неймовірно, що щось рідне тепер із ним. І я теж, коли дивлюся на той килим, то ледь стримуюся, аби не плакати. Ми живі-здорові, у відносній безпеці. А після нашої перемоги знову постелимо наш килим на підлозі в рідній хаті.

Родина Трохимченків

Олена та Олексій Трохимченки з Чугуєва на Харківщині виховують 10 прийомних дітей. Ще в 2006 році подружня пара організувала дитячий будинок сімейного типу.

Наприкінці березня 2022-го родина евакуювалося на Полтавщину в Покровськ. Місцева громада виділила для багатодітної сім’ї простору недобудову, бо звичайні домівки ніяк не підходили за площею. А тут цілих 300 "квадратів"! Тож довелося облаштовувати колишню пилораму, яку господарі почали перебудовувати під хостел та кафе для сезонних робітників.

Нові мешканці швидко навели домашній затишок. Як каже мама Олена: "Нам не звикати". Замінили старий котел, розвішали штори, кинули веселі килимки на підлогу, повісили телевізор. Громада допомогла продуктами, одягом, побутовими дрібницями. Перезимувати допоміг благодійний фонд "Запорука" – привіз дров та кожному члену родини подарував по новенькій ковдрі.

Чому колишні вихованці залишаються поряд та як пристосовуються до нового дому та життя в статусі вимушених переселенців, розповіла мати сімейства Олена Трохимченко. Далі – її пряма мова.

Олена Трохимченко

Наша велика родина почалася з рідного сина Станіслава. Йому зараз 29. Колись я брала його з собою, коли працювала в дитячому таборі в так званому спецзагоні. Моїми вихованцями були дітлахи від 6 до 16 років, яких ми називали "гніздовими". Всі вони росли без сім’ї, але дуже хотіли її мати, тому і звивали собі кубельця де-небудь з усього, що бачили. Намагалися надолужувати те, чого в них ніколи не було – домашній затишок.

Серед усіх особливою беззахисністю виділявся 9-річний Дмитрик. У нього не було жодних документів. Певний час ми його так і називали "Нічий". Одного разу до мене підходить син і каже: "Мам, давай заберемо Дімку собі?". Я кажу: "Як це заберемо? Він не річ – жива людина". Але думка ця в голові засіла.

Через рік із чоловіком зареєстрували дитячий будинок сімейного типу (ДБСП). Дмитрик став нашим "первістком".

Зараз він служить. У нього – дві доньки, наші внучки, виходить. Вони також біля нас. Взагалі всі наші колишні вихованці залишаються поряд з нами вже зі своїми власними, родинами.

За весь час існування будинку ми виховали десятеро дітей. Ще десятеро наразі живуть разом із нами.

У нас три Ані. Старшій 17. Навчається на повара-кондитера. Середній Ганні 16. Вона у 10 класі. Її 11-трічна сестричка Настя та 13-річний брат Сашко також серед наших вихованців.

Третя Анна, наймолодша та найактивніша – у шостому класі. Відвідує усі гуртки, які є в школі. Але у фаворитах – туризм та футбол. В одному класі з нею навчається Максим, якій обожнює танцювати. До того, як потрапити до нас, вчителі дуже нарікали, що хлопчик погано вчиться. Все змінилося, коли він став "нашим".

В Ані є ще молодша сестричка Віолетта, яка також живе з нами. Дівчинка з інвалідністю. Але зараз вже починає писати та рахувати. Навіть до ста може.

Ще одному нашому прийомному хлопчику Павлу 11, а прийомній доньці Юліані – 14. Для дівчинки великим авторитетом є старша сестра – студентка педагогічного університету.

Наймолодшому Миколці 4 роки. Бавитися з ним люблять всі. Тож він трохи мазунчик.

Родина Трохимченків

До війни ми жили у селі Леб’яже, в дуже гарному місці з видом на Сіверський Донець. З одного боку – сосновий ліс. З іншого – Печенізький заказник. 22 лютого нарешті закінчили ремонт у новому світлому домі з великими вікнами. Натягнули стелі, переклеїли шпалери, зробили теплу підлогу і… почалася війна.

Ніхто з людей спочатку не думав кидати рідні домівки. Усі були впевнені, що зможемо якось пережити це лихо вдома. Навіть коли сказали, що можуть підірвати дамбу та затопити село, наша родина вирішила перебратися на більш високу точку, але залишитися. Місяць жили на дві хати, бо вдома нас чекали поросята, котики, кури, собаки.

Кругом бахкає, а ми бігаємо туди-сюди. В якісь момент набридло. Повернулися. Але вже через пару днів зникає світло, вода, а потім і зв’язок. Проте для нас червоною лінію це ще не стало. Газ є, криниця надворі – якось переживемо.

Без зв’язку кожен ранок починався з відвідування сільради, щоб розуміти, на якому ми світі. Ось там і почули одного разу від голови: "Дівчата, випікайте хліба побільше, бо газу скоро не буде". Для мене, яка добре знає, що таке нагодувати десятеро та навіть більше людей, це й була справжнісінька червона лінія. Вирішили виїжджати.

У ніч перед евакуацією ми з чоловіком довго не могли заснути – було дуже тихо. Аж поки нарешті не почало гатити. Ось тоді заспокоїлися. Ті, хто довго жив під обстрілами розуміє, чого так. Тиша – це невідомість. А коли чуєш, де та чим стріляють, ніби контролюєш ситуацію.

Виїжджали двома автівками. Кінцевого пункту призначення не було. Їхали до друзів нашого старшого сина Сергія, який нещодавно став жити самостійно.

Переїзд не був для нас шоком. Бо ми готувалися. З одного боку соціальні служби ще до війни навчали, як поводитись під час кризових ситуацій. З другого – ми завжди багато подорожували усією сім’єю, тож розуміли, як тримати стрій та що брати з собою. Цього разу зі мною була одна валіза з документами.

Діти сприйняли подорож як пригоду. Дякувати богу, виїхали спокійно. Затрималися хоча б на один день – було б непереливки. Сусіди казали, що наступного дня почалися страшні обстріли.

Так ми опинилися на Полтавщині. В громаді добрих, привітних людей, які не залишають нас наодинці з нашими проблемами, відколи ми сюди приїхали. Діляться всім. Продуктами, одежею. Грошей за житло не беруть.

Наш дім в Леб’яжему стоїть, хоча на подвір’я, кажуть сусіди, прилітало. Посікло дах, сарай, повибивало майже всі вікна. Дубу сторічному, який у нас біля хати, також дісталося, але вистояв. І ми вистоїмо. Сподіваємося, вже в цьому році повернемося. Страшено скучили за своїм.

Родина Козюбердів

Багатодітна родина Козюбердів із Луганської області знайшла прихисток в Обухові на Київщині. Після 5 місяців в окупації сім’я довго оговтувалася та нарешті облаштувалася.

Діти-школярі відновили навчання, завели нових друзів, відвідують спортивні секції та комп’ютерний гурток. Не без труднощів, бо зі стабільним працевлаштуванням поки не складається, а родичі – літні батьки та сестра – залишаються в Старобільську, і зв’язок із ними може бути раз на тиждень у кращому випадку.

Та, як говорить Любов, життя триває і треба його жити. Жінка розповіла, як це – бути вимушеними переселенцями і не знати, що з твоїм рідним домом.

Родина Козюбердів

Ми з села Вишневого Старобільського району на Луганщині. У нас 7 дітей. Найстаршій доньці Вікторії 22 роки, Віталію – 20, Діані – 18 років. Олександру, який має синдром Дауна – 16, Оксані – 12, Сніжанці – 10 років, а наймолодшій Оленці – 8.

Чоловік працював 17 років будівельником. Я зазвичай опікувалася й виховувала дітей. Іноді підпрацьовувала також на будівництвах.

Все життя мріяли купити будинок. Ми жили в селі й хотіли переїхати у місто, бо завжди працювали там. 23 лютого купили у Лисичанську дім. Мрія наша зникла з початком війни. Коли ми тільки виїхали, там залишалася сусідка, яка присилала нам фотографії будинку. Знаємо, що повилітали вікна, бо в дім поруч був приліт. Зараз всі повиїжджали, тому не знаємо, що з нашим житлом.

Ми жили майже 5 місяців під окупацією. Поки жили там, постійно переживали за дітей. Спочатку були обстріли, ховалися в підвалах.

Потім почалися обходи – шукали поліцейських, військових. До нас приходили з обшуками в озброєнні військові. Заглядали у кожний куточок домівки. Розпитували, де наша старша донька Вікторія, яка працює в поліції. Ми збрехали, що вона рік тому виїхала за кордон, щоб її перестали шукати.

Вони чатували під дворами вночі. Не можна було виходити. Одного разу чоловік вийшов на вулицю й повернувся весь блідий. Окупанти погрожували йому, щоб він більше не виходив.

12 липня евакуювалися. Допомогла нам донька Вікторія. Вона виїхала в Дніпро та чекала нас. Ми ж довго не виїжджали, бо вмовляли батьків і сестру чоловіка евакуюватися. Не вдалося. Потім завуч школи просив написати заяву в так звану "ЛНР". Ми відмовилися.

За тиждень продали всі речі з будинку, щоб були гроші на дорогу. Потім найняли перевізників й вибралися через піший перехід в Печенігах.

Їхали на свій страх і ризик. Переживали, що можуть не пропустити чоловіків. Віталію тоді було 19, а мій чоловік також військовозобов’язаний. Ми їхали на двох автівках: чоловік із дітьми в бусику, а я – в легковій. Було страшно.

Спочатку не хотіли випускати. Довелося виїжджати обманом: чоловік казав, що йому треба на операцію, адже рік тому у нього був інфаркт, а дітей потрібно вивезти до матері.

Для нашої великої сім’ї важко і дорого знайти житло. Спочатку ми знімали будинок у Дніпрі. Потім переїхали до Черкаської області. Пізніше знайшли місце у Київській області в селі Красне Перше. Там був зовсім невеликий дім – дві кімнатки. Тепер переїхали до Обухова. Винаймаємо тут 3-кімнатну квартиру. Шукаємо роботу.

Ми приїхали з літнім одягом. Завдяки благодійникам, зокрема благодійному фонду "Запорука", змогли одягти всіх вже теплими речами. Отримуємо необхідні продуктові набори, засоби гігієни на всю сім’ю.

Не вистачає рідного дому. Звичного побуту, рідних чоловіка, які залишилися там. Раз на тиждень зідзвонюємося з ними. Вони живуть у Старобільську. Місто постійно глушать, тому в них практично немає зв’язку.

Нам не вистачає роботи, заробітку для утримання сім’ї. Хочеться ж побалувати інколи дітей... Зараз вже повністю одяглися, накупили канцтоварів нашим школярам. А ось телефон барахлить, тому трьом дівчаткам доводиться навчатися дистанційно з одного.

Поволі справляємося, бо розуміємо, що є родини, яким набагато важче.

Обухів нам подобається, тут гарно та чисто. Подобається, що діти мають багато можливостей ходити на різні гуртки. Познайомилися також із переселенцями з Харкова. Наші дві дівчинки ходять на плавання. Ще одну доньку записали на IT-курси. Діти задоволені.

Одного разу зачепило. Коли хотіли влаштовуватися на завод працювати, нас запитали, чому ми спілкуємося українською, хоч і з Луганської області. Ми не зрозуміли цього, бо ми ж теж з України, знаємо й говоримо українською. А так все нормально.

***

Герої матеріалу отримують допомогу в межах проєкту гуманітарної підтримки RELIEF благодійного фонду "Запорука" у партнерстві з Soleterre Onlus за фінансування Італійської агенції з розвитку співробітництва AICS.

"RELIEF у перекладі – полегшення. Це і є наше головне завдання. Підсилити найнеобхіднішим, щоб люди відчули, що їх не кинули напризволяще, що ми всі разом. Місцеві громади стали справжніми точками опори для тих, кого війна позбавила найважливішого: домівки, можливості працювати, звичного життя, кола спілкування", – розповідає засновниця та президентка "Запоруки" Наталія Оніпко.

Реклама:

Головне сьогодні