Редактор "Європейської правди": З російським інформпростором уже покінчено, але до європейського ми ще не дійшли

Щороку Український ПЕН вручає Премію імені Георгія Ґонґадзе, засновану разом з Києво-Могилянською Бізнес-Школою, Асоціацією випускників Києво-Могилянської Бізнес-Школи та виданням "Українська правда".

Серед цьогорічних номінантів Сергій Сидоренко – співзасновник та редактор "Європейської правди".

Він розповів про те, як редакція долучалася до надання Україні статусу кандидата в члени ЄС, як змінився вплив російської пропаганди на Європу та очікування справедливості щодо Росії.

– Ви завжди наголошували, що в "Європейської правди" не лише журналістська місія, а й адвокаційна. За що ви боролися цього року?

– Статус кандидата в члени ЄС для України – це головний успіх минулого року, який, звичайно, стався не завдяки нам, хоч ми й долучилися, як і багато інших гравців. Це була мегамета.

Для ЄП це була нова сфера адвокації, бо ми звикли робити її в Україні, підштовхувати до рішень українську владу. А конкретно в цьому питання ні не було куди штовхати Україну – треба було переконати європейців, що ми цього заслуговуємо. Тут дуже допомогла англійська версія, яку ми відкрили перед вторгненням. Один з текстів був ключовим. Для нього я зібрав підписи кількасот громадських організацій, що підтримували рух до ЄС та зверталися до ЄС, гарантуючи, що будуть просувати реформи. Цей текст переклали на багато мов, поширили в європейських ЗМІ та серед тамтешніх політиків. Ми зробили все, щоби дістати аудиторію.

За кілька тижнів чи місяць до отримання статусу ми були на гойдалках. Нібито про все домовилися, аж раптом якась країна стає скептична – і треба заново. Але в останні два тижні процес налагодився і для залучених до нього було зрозуміло, що все буде добре. Хоча нюанси лишалися невідомими до кінця.

Коли ми отримали статус, з’явилася потреба виконувати критерії – і це вже робота на українську владу, що триває досі. Ми підготували вже 4 випуски перевірки того, як Україна виконує критерії, поширюємо їх на Європу.

Мене час від часу запрошують європейські посли звірити годинник. Зараз рівень потреби в нашій роботі такий, як ніколи. Ви зі мною говорите ніби як з журналістом, але це вже щось інше – активіст, представник громадянського суспільства, хоча журналістом я не перестаю бути. Це нова реальність, де межі між професіями розмиті.

– Цьогоріч, певно, було складно розповідати Україні, що відбувається з рештою світу, адже всіх навпаки цікавило, що ж у нас.

– Цьогоріч ми навіть більше розповідали Україні про те, що відбувається з Європою та Північною Америкою. Наш фокус не змінився. Натомість обсяг того, що ми про інший світ розповідаємо, неймовірно зріс. І зацікавлення українців зросло. Тепер людям стало цікаво, чому Словаччина проросійська або ж що відбувається в Молдові.

Ми й створили ЄП, щоб ввести європейську адженду в український інформаційний простір, щоб не сприймати себе частиною російського. З російським уже покінчено, але до європейського ми ще не дійшли. У нас досі немає уявлення про те, хто наші безпосередні сусіди і чим вони живуть. Тож ми намагаємося це пояснювати.

Сергій Сидоренко з Президентом Європейської Ради Шарлем Мішелем

– Як російська пропаганда працює з іншими країнами? Чи змінилася вона протягом року?

– Насправді є дуже велика відмінність між країнами. Я сказав би, що Європа загалом прокинулася. Вони нарешті зрозуміли, що відбувається. Це усвідомлення дійсно прийшло, у всіх різне. Хтось усвідомив, що таке Росія, дуже-дуже багато хто – що таке Україна. Хтось усвідомив, що таке Європа, бо з’явилося відчуття, що вона потрібна. Так сам з НАТО: цей рік докорінно змінив Швецію, яка хоче стати частиною альянсу, і Фінляндію, яка вже зробила це.

Я чудово розумію, що більшість сприймає Європу як місце, де "всюди працює російська пропаганда". Для мене вона дуже різна. У Молдові або Словаччині пропаганда і її сила зумовлені історичними причинами, давньою русофілією. В Австрії трошечки інші мотиви – там пропаганда просто знає, куди бити, і вона є класичною: створює фейки, у які вірять або ні.

Є країни, де немає історичною любові до Росії, але є російські гроші – Нідерланди або ж Угорщина. В Угорщині, попри уявлення, історичних сентиментів немає узагалі, але є цинічний уряд, який готовий у будь-якого диявола брати гроші.

Але всюди є радикальний прогрес на нашу користь. І якраз там, де історично була вкорінена любов до Росії, зараз прогрес найбільший і шок від усвідомлення теж. Наприклад, Італія мала історичний зв’язок з Росією, але тепер радикально змінює ставлення і ще від середини минулого року перетворилися на наших основних адвокатів. Це не змінилося й після переобрання уряду. До 24 лютого я за жодних обставин не міг уявити, що в Молдові заборонять георгіївську стрічку. Тепер це вже зовсім інша держава. Російська пропаганда радикально втрачає корені та вплив.

– Де натомість перемагає Україна або ж її пропаганда і завдяки чому?

– Я не є фахівцем, але в мене є переконання, що працює не українська чи європейська пропаганда. Російська пропаганда просуває наратив, який попри аргументи просто треба прийняти. Це завжди підштовхує до системних маніпуляцій.

Пропаганда так чи інакше пов’язана з брехнею або зі спрощенням. У російській пропаганді брехня основа. Україні та ЄС неприпустимо це робити – ані брехати, ані просувати, не пояснюючи. Як "маленька радянська армія не може перемогти велику російську армію", так і маленька пропагандистська машина не зможе перемогти велику. Нам треба принципово інше: показувати, що ми робимо, як змінюємося, доводити це.

Тож якщо ми говоримо про українське роз’яснення за кордоном, то, на мій погляд, за минулий рік Україна є надзвичайно ефективною – але виключно за рахунок унікальних обставин. Так, треба віддати належне президенту, політикам, активістам. Але це все не працюватиме, коли обставини зникнуть, тобто коли переможемо. Конкретний механізм досі не з'явився. Неможливо напрацювати механізм мирного часу, поки триває війна. Але я буду радий помилитися.

– Є розмови про те, що від теми України за кордоном втомилися. Чи ви це бачите?

– Час від часу це справді так. Це очевидно. Ми бачимо це за ставленням до наших біженців, торговельною ситуацією – якщо торік країни ЄС готові були пожертвувати багато чим, щоб допомогти нам, то зараз ні. Але життя складне. З цим треба працювати, пояснювати, напрацьовувати нові шляхи. Ми маємо робити те, що можемо і де можемо.

Сергій Сидоренко у Міністерстві закордонних справ України

– Ваша редакція рідко, але все ж випускає едіторіали з власною позицією щодо загроз, які є для країни через внутрішні помилки. Ви писали такі тексти про Білорусь і НАТО. Розкажіть про них.

– У багатьох великих редакціях едіторіали пишуть суто редактори, але ми це вирішуємо разом – усі вичитують усе.

Ми написали текст про те, чому Україна має розірвати відносини з Білоруссю, але, на жаль, влада нас не почула. Я вважаю, що державі треба було це робити, держава інакше – і це нормально, це демократичний процес.

Другий текст про те, чому на хвилі емоцій Україна не повинна відмовлятися від НАТО. Це була історія успіху, адже потім я чув посилання на нього від дуже різних людей – наприклад, австрійського аналітика Тома Купера.

Наш заклик почули і в Україні, і за кордоном. Звичайно, ми не єдині про це говорили, але наш текст був одним з тих, які підштовхнули владу передумати про розворот від НАТО. Минув рік, і вже тривалий час усі в українській владі без винятку кажуть, що шлях до НАТО безальтернативний. Такого рівня курсу на НАТО в Україні не було ніколи.

Ще один едіторіал так і не вийшов 8 травня. Ми дізналися, що Україна не хоче скасовувати День перемоги і європейським партнерам прокомунікували, що в нас День Європи так і лишиться третьою неділею травня. Ми собі поставили на меті, щоб це було востаннє. Написали про це текст, який мав вийти о 10 ранку 8 травня. А о 9 ранку виходить оголошення президента про перенесення Дня Європи на 9 травня. Це не пов’язано з едіторіалом, звісно, це сталося через загальний настрій.

– Ще один едіторіал – це відповідь The New York Times на їхню статтю про те, що Україні варто піти на поступки та віддати Путіну те, що він хоче. Що і чому західні медіа не розуміють про Україну?

– Позиція і підхід дуже країнозалежний. Є країни, де бажання примирення аномально багато. На жаль, це США. Це велика трагедія: наш головний союзник і донор є і головною проблемою. Це непопулярна правда: чинна адміністрація Байдена і загалом ліберальна тусовка США дуже прихильні до пошуку компромісів за рахунок України. Станом на зараз це щоразу вдається зупиняти. Але це не привід не зізнаватися, що проблема існує.

Тож стаття The New York Times – це відображення позиції частини американської еліти. Мабуть, це не єдина причина, але більшість тих, хто радить подібне, щиро вважають, що вони це роблять для добра України. Це нібито справді зменшить кількість жертв, хоча це абсолютний нонсенс для тих, хто розуміє, що відбувається: лишити території окупованими означає тільки збільшити кількість жертв.

– Ви писали про три сценарії трибуналу для Путіна. З огляду на те, що ви бачите і що лишається поза опублікованим, чи ви справді вірите в те, що він можливий?

– Я впевнений на 100%, що правове рішення, яке знайдуть, лишить українське суспільство незадоволеним. Воно не буде адекватним рівню втрат. Лишиться післясмак, що нами знехтували та міжнародне право не працює. Результат ще не відомий, але за минулий рік ми бачили, як стається те, що вважали неможливим раніше.

Я розумію, що Україна лишиться незадоволеною, але я дуже хотів би, щоб нам вдалося створити те, що нам зараз здається недостатнім, але в рамках історії матиме вагу і про це говоритимуть наші онуки і не лише вони.

Чи було достатньо страт Нюрнберзького трибуналу? Частину нацистів виправдали, регент Угорщини та поплічник нацистів Горті на процесі був лише свідком і доживав у Португалії. Хіба це справедливо? Ні. Але Нюрнберзький трибунал знають усі. Це поклало на злочини нацизму штамп абсолютного зла. Я би дуже хотів, щоб щось подібне сталося стосовно рашизму. Я дуже хочу, щоб робота українських дипломатів на чолі з Антоном Кориневичем була успішною. Знаючи, що Україна цього не оцінить, я свідомий того, що це оцінить історія.

Діана Делюрман, спеціально для УП. Життя

Усі фото із Facebook-сторінки Сергія Сидоренка